У психології ХХІ століття дедалі більшої ваги набирає проблема «психології сили». Мається на увазі готовність людини здійснювати своє призначення, діяти всупереч обставинам, діяти наодинці проти існуючої системи влади, системи заохочення і покарання. Прикладом саме такої особистості і є Тарас Шевченко.
І невипадково саме його поезія найчастіше звучить на Майданах України. Відгомонять святкові, урочисті заходи, мені ж захотілося ще раз повернутися до життєвого шляху та творчості Тараса Шевченка. Перечитую копію запису «в метричній книзі села Моринець Звенигородського повіту Київської губернії». Текст доволі цікавий: «25 месяц февраль. У жителя села Моринець Григорія Шевченка и жены его Екатерины (в оригіналі написано «Агафии», потім закреслено і виправлено «Екатерины») родилcя сын Тарас. Молитвовал и крестил иерей Алексий Базаринский». Замість милого слова «хресний батько» в окремій графі «Кто восприемники» написано «Григорій Іванович Дяденко, житель моринський» (Т.Г. Шевченко: документи та матеріали до біографії. – К., 1975 р.). Ось така доля. З першого дня пишуть і хрестять чужою мовою.
Світлина Миколи ВІЛЬШАНЕНКА
А вже 1823 року в метричній книзі села Кирилівка з’явиться ще один запис: «20, месяца августа села Кириловки жителя Григорія Грушевського (вуличне, прізвище Шевченка) жена Катерина умре». Помре мама в 32 роки «с натуральной болезни». Щоправда, вже 7 жовтня цього ж року вдова Ксеня Терещенко «от роду лет 35-ть», зайде до хати як господиня. Рідну мову не замінить чужа, як і маму – мачуха. Додаймо напівголодне наймитування, кріпацтво, нерозуміння… Ось би й розчаруватися, й проклясти долю. А він малює та пише вірші, терпить і вірить. І ось перший проблиск, зустріч з майстром В. Ширяеєвим. До речі, варто звернути увагу, що група професіоналів (за участю й Т. Шевченка) під керівництвом В. Ширяєва бере участь у художньому оформленні великого петербурзького театру. 1836 року за ці роботи В. Ширяєв отримає 20615 рублів. Сума на ті часи значна.
22 квітня 1838 р. приходить бажана воля. 24 роки, Академія мистецтв. Талановитий молодий художник, поет, блискуча перспектива. Живи, радій та багатій. Комітет Товариства заохочування художників надає молодому талантові щомісячну допомогу – 30 рублів, 1839 р. – 120 рублів, срібна медаль за малюнок з натури, срібна медаль за картину «Нищий мальчик, дающий хлеб собаке», ілюстрація книг, підтримка друзів… Радій та багатій. Не можна, не дозволяють гени, кров українська, пам’ять родова, на перешкоді до самознищення й самозречення сумління, талант від Бога, те, що нині мудрі психологи називають архетипом. 1840 року Україна та українці отримують божественний подарунок – «Кобзар». Розгортаємо вічну книгу. Перший вірш «Причинна» тобто жінка, яка збожеволіла від чар, датований 1837 роком. Нейтральний, побутовий сюжет. Але вчитайтеся в перші рядки молодого поета «Реве та стогне Дніпр широкий, Сердитий вітер завива»… Проспали цензори, ой, проспали. Не відчули голосу народу, який рукою молодого генія попереджав про гнів і кару. І начебто й немає нічого особливого в тексті: ще треті півні не співали, ніхто не гомонів, сичі перекликались, ясен скрипів. Що тут особливого? А текст цей буде піднімати на ноги українців світу, зачіпаючи такі струни національної самосвідомості, які можна порвати лише знищивши останнього українця. Крім Дніпра, у вірші бачимо образ убитого козака. Можна було б порівняти «Причинну» з Україною, не важко знайти й «Ворожку», яка затьмарила розум, але над цим подумайте самі. До речі, образ убитого козака залишив сиротою дівчину (а може, Україну?) буде домінувати і в наступних віршах.
Звернемо увагу ще на одну цікаву деталь. У поемі «Катерина» (22 квітня 1838 р.), яка присвячена В. Жуковському в день Тарасового звільнення з кріпацтва, з’явиться начебто побутовий мотив (можливо, й Катерина не просто жінка, а образ України): «Кохайтеся, Чорноброві, Та не з москалями, Бо москалі – чужі люде, Роблять лихо з вами». Але вже у вірші «Тарасова ніч» прозвучить ще один, хоча також песимістичний мотив, бо кобзар плаче: «Грає кобзар, виспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками».
Окремою вершиною в творчості Тараса Шевченка височить поема «Гайдамаки»(1839-1941 р.). Як міг цензор пропустити, а газета «Северная пчела» надрукувати рекламу, що в книжковому магазині продається поема Т. Шевченка на «малороссийском языке», цена 75 к. серебром, с пересилкою во все города Росии», уявити неможливо. Мабуть, допоміг Всевишній. Крім традиційної печалі, в поемі звучить принципово новий мотив. Поет уперше починає сміятися над поневолювачами. Ви ж пам’ятаєте, що «Сміху боїться той, хто вже нічого не боїться».
А вершиною іронії поета є поема «Сон», в якій тридцятирічний геній сказав правду й про «просвищених» землячків, які просвистали національні інтереси, заговоривши «По здешнему», і царя – медведика, і царицю – небогу «Мов опеньок засушений», і про «наближение» осіб, про яких варто сказати окремо»: «Мов кабани годовані, Пикаті, пузаті!… Аж потіють, та товпляться, Щоб то ближче стати Коло самих: може, вдарять Або дулю дати Благоволять; хоч маленьку Хоч пів дулі». Не змінюються традиції, ой, не змінюються. Переломний момент в оцінці історичного минулого України, жорсткої оцінки найважливіших подій відбудеться 9 жовтня 1843 р. Ні до цієї дати, та й після неї ніхто так не писав: «Ой Богдане, Богданочку, Якби була знала, У колисці б задушила, Під серцем приспала. Степи мої запродані Жидові, німоті, Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває». Геній бачить минуле та передбачає майбутнє. Бо Україна-мати далі мовить устами поета: «А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві Господарювати Та з матері полатану Сорочку знімають». І підросла підлота, і сорочку знімала, та й, врешті-решт, продовжує це робити, перефарбовуючись ринковою термінологією. І не лише в економіці є проблеми.
Духовні перевертні наближаються до найсвятішого – до інформаційного коду українства, до духовності, до генофонду культури. Небезпека ж, яка вже на порозі, проявиться в тому, що найменша деформація цих основ дасть мутантів гірших за метастази. Будуть говорити мовою нашою, зможуть зайти формально до храму, мертво механічно мовитимуть про ідеали, наприклад, Майдану, але зрадять і продадуть за першої зручної нагоди – «Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять».
Вершиною творчості Тараса Шевченка стане заклик до боротьби за Україну. Складність у тому, що нині кожний українець має сам визначити своє місце в боротьбі й, помолившись нескверними устами, спокійно, твердо, планомірно, без розчарувань (це елемент психологічної війни) утверджувати національні інтереси. Дрібниць у цій святій справі немає…
14 березня 1861 року колезький радний Михайло Лазаревський згідно з описом за дорученням спадкоємця «принял в свое распоряжение» особисті речі геніального українця: годинник, три нитки коралів, дві обручки, хрестик, картини, срібну чайну ложку, лампу, диван, шапку, кобеняк, два капелюхи, туфлі… Зверніть увагу на приписку: «Все вещи подержаные». Оцінили майно в 159 рублів. Не побачили, не зрозуміли вартості безцінних духовних скарбів, які дарують Україні безсмертя. А ми з вами розуміємо?
Ці роздуми я написав ще до війни, а події останніх років лише підвищили значимість думок Тараса Шевченка. Дякуючи кожному воїну, волонтерам, віримо в Перемогу, щоб на оновленій землі не залишилося навіть сліду злодійкуватого москаля.
Анатолій ВИХРУЩ,
завідувач кафедри української мови ТНМУ, професор
Пропонуємо читачам «Медичної академії» поезії батька професора Анатолія Вихруща – відомого поета Володимира Вихруща, 90 років від дня народження якого відзначили 4 березня.
Вірші світлої пам’яті Володимира ВИХРУЩА присвячені пам’яті Тараса Шевченка.
ШЕВЧЕНКО В ПОЧАЄВІ
Стояв Тарас на Лавровій горі,
Ніч спрагу в річці Ікві тамувала.
Околиця, втомившись міцно спала,
Лиш тьмяно миготіли ліхтарі.
Боліли руки з шрамами од пут,
За небокрай курилася дорога.
Звідсіль, казали, близько вже до Бога,
Та вбогість поселялась в кожен кут.
Яка химерність волю тут приспала!…
Вогню! Вогню із кременю й кресала
Та осталить громадою топір!
Зірки зійшли у небі пурпурові.
Сочилась кров у серці…
З тої крові
Нова строфа просилась на папір.
«КОБЗАР»
Мені мій стрий подарував «Кобзар».
На сторінках світились краплі поту:
Заярмлений у каторжну роботу,
При каганці його вивчав трудар.
Недоля в переднівок люд місила,
Пан хлібороба зводив до скота.
А тут в рядках жила незламна сила,
І сила та була якась свята.
Коли до хати увірвавсь шандар,
Лиш чорний хліб лежав на сірій скрині
І був добротно схований в яскині
Сто раз уже прочитаний «Кобзар».
Ярів він, мов негаснуча зоря,
Пани його боялись як багнета,
Бо в кожнім слові чувся біль поета
Й відлунював у серці трударя.
Земля любов пізнала і свободу,
Всміхнулось сонце людям із-за хмар.
Мені мій стрий подарував «Кобзар»,
Той найдорожчий скарб мого народу.
ШЕВЧЕНКОВІ ОЧІ
Є безсмертя зоря.
І слова є пророчі,
Їх вогонь не спалить,
Не зігне бурелом.
Супроводять мене
Скрізь Шевченкові очі,
Що яріють як цвіт,
Під високим чолом.
Вони кличуть людей
Стати гордо на чати,
Рідну землю і рід
Берегти від іржі
І за правду святу
Невідступно стояти,
Подолавши і ляк,
І сумні міражі.
Вони учать мене
Відрізняти зерно від полови
І вогонь чистоти
В їх глибинах горить.
Очі кажуть мені:
– Як зречешся ти мови,
Станеш блудом навік,
Скам’янієш в ту ж мить.
З них немов з джерела,
Я наснагу черпаю.
Стережуть вони світ
Від нещастя і бід.
Очі кажуть мені:
– Як зречешся ти краю,
Змиють перші ж дощі
Неглибокий твій слід.
Дивовижне у них
І незгасне сіяння,
Вони кажуть, щоб вчитись
І в дії рости.
Очі кличуть людей
До братерства, єднання,
До любові і віри,
І до доброти.
І зневіра летить
В чорне урвище ночі,
І вливається в слово
Тяжіння земне.
Де б не був, відчуваю
Шевченкові очі,
Що, мов совість людська,
Сповідають мене.