Блаженніший Святослав: «Ми зрозуміли, що коли ворог приходить вбивати, то ми маємо рятувати»

Верховний Архієпископ Київський і Галицький, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 3 лютого 2023 року перебував з візитом у Тернопільському національному медичному університеті.

Глава УГКЦ зустрівся з ректором ТНМУ Михайлом Кордою та проректорами Аркадієм Шульгаєм, Олегом Слабим, Степаном Запорожаном і Іваном Кліщем. У зустрічі взяли участь архієпископ і митрополит Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Василій Семенюк, єпископ-помічник Тернопільсько-Зборівський УГКЦ Теодор Мартинюк, капелан ТНМУ і священик УГКЦ, отець Ігор Драпак, отець Іван Січкарик та інші священики УГКЦ.

Очільник вишу Михайло Михайлович розповів про університет та його досягнення упродовж останніх шести років (Блаженніший Святослав перебував в ТНМУ шість років тому – 18 лютого 2017 року https://www.tdmu.edu.ua/2017/02/18/duhovni-nastanovy-patriarha-ukrayinskoyi-greko-katolytskoyi-tserkvy-blazhennishogo-svyatoslava-shevchuka-dlya-pratsivnykiv-i-studentiv-tdmu/). Учасники зустрічі обговорили питання взаємодії університету з УГКЦ, участі Церкви у духовному наставництві студентів, об’єднання зусиль щодо волонтерської допомоги нашим воїнам.

Після цього Глава Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук мав можливість побачити роботу волонтерського центру нашого університету, а також відвідав центр симуляційного навчання, в якому здійснюється активна робота з підготовки військових медиків.

3 лютого о 15:30 Блаженніший зустрівся зі студентами та викладачами ТНМУ. До актової зали вишу могли прийти всі бажаючі жителі і гості міста. Михайло Корда на початку зустрічі зазначив, що сьогодні відбувається історична подія, оскільки університетська родина приймає в своїх стінах Главу Української Греко-Католицької Церкви, Верховного Архієпископа Київського і Галицького, митрополита Київського Блаженнішого Святослава.

«Ваше Блаженство, шість років тому Ви вже виступали перед нашими викладачами і студентами. Минуло шість років – змінилося покоління студентів. Сьогодні перед Вами нове покоління студентів, яке також з нетерпінням очікувало зустрічі. Відрадно, що Ви охоче зустрічаєтеся зі студентами-медиками, з їхніми викладачами і лікарями. Сьогодні перед Вами теперішня і майбутня еліта медицини нашого краю, які будуть лікувати чи вже лікують людей. Та лікувати вони будуть фізичне тіло. Водночас ми знаємо, що важко бути здоровим, маючи душевний неспокій. А вже лікувати душу – це обов’язок і відповідальність священиків. Саме тому важливим є спілкування священиків з лікарями. Наші професії взаємодоповнюють одна одну і взаємопов’язані», – наголосив ректор ТНМУ.

Михайло Корда звернув увагу на те, що Українська Греко-Католицька Церква є найбільшою з 23 самоуправних східних католицьких церков свого права, яка має велику довіру і авторитет. За його словами, високу довіру УГКЦ здобула бездоганною діяльністю протягом свого історичного розвитку, тобто упродовж 1035 років від часу хрещення Київської Русі. Беззаперечний авторитет Церкви збудований на жертовній діяльності попередників, предстоятелів. Такими моральними авторитетами і праведниками були Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Мирослав Любачівський, Володимир Стернюк, Любомир Гузар.

«Тепер Ви очолюєте УГКЦ і робите все, щоб стати прикладом безкорисливого служіння Церкві і людям. Ви робите багато для того, щоб «запросити всіх до храму». Ви сьогодні є одним з лідерів в країні, одним з провідників української нації. Ми абсолютно впевнені, що в Вашій особі маємо і будемо мати такого ж сподвижника у церковній і державобудівничій галузі, якими колись були Ваші видатні попередники.

Блаженніший владико, наприкінці 1988 року ми всі раділи, коли тодішня радянська влада змушена була визнати права Української Греко-Католицької Церкви – і Церква вийшла з підпілля. Ми спостерігали за подальшими кроками легалізації Церкви, за поверненням соборів у користування УГКЦ, за поверненням в Україну у 1989 році Глави Української Греко-Католицької Церкви – кардинала Любачівського. Ми з радістю сприйняли звістку, що осідок Верховного Архієпископа у 2005 році перенесли зі Львова до Києва. Це означало, що УГКЦ перестає бути локальною і набуває всеукраїнського статусу. Сьогодні уже під Вашим керівництвом Церква впевнено розбудовує свої структури і прямує до створення патріархату. Ми сподіваємося, що завдяки Вашому великому авторитету, завдяки Вашим зусиллям це лише питання часу, коли Найсвятіший Отець винесе відповідне рішення. Сьогодні Українська Греко-Католицька Церква – це одна з підвалин української незалежності. Ми щиро вдячні Вам і всій Греко-Католицькій Церкві за все те, що ви робите для утвердження української державності, а також за Вашу постійну гуманітарну місію, за благодійну допомогу, за отців-капеланів в українському війську, за допомогу пораненим військовим у госпіталях, за Вашу особисту участь у звільненні українських військовополонених. Учора відбувся Синод Української Греко-Католицької Церкви у Львові, з якого Ви прибули прямо до нас. Головним питанням на ньому було те, як Церква може допомогти українському війську сьогодні, як вона може допомогти лікуванню наших поранених, як вона може допомогти реабілітації військових.

Блаженніший владико, вся наша університетська родина щиро бажає Вам мудрості, сили, здоров’я, волі і наснаги, щоби Ви могли і надалі здійснювати своє архипастирське служіння і під Вашим проводом Українська Греко-Католицька Церква розвивалася та міцніла. Ми Вам особливо вдячні, що Ви приїхали до нас у цей важкий час. Кожного дня ми, як ніколи, потребуємо доброго і заспокійливого слова пастора. Ми потребуємо слова надії. Ми потребуємо зараз надії навіть більше, аніж чогось матеріального. У багатьох з нас сум’яття в душі. Ми знаємо з Біблії, що ненависть – це гріх, але ця війна підняла такі глибинні пласти ненависті до росіян, Росії, всього російського, що ми повинні знати, як це все поєднати з принципами християнської моралі.  Я впевнений, що Ваші слова і відповіді когось заспокоять, комусь допоможуть перебороти страх, когось вилікують, комусь допоможуть подолати сумніви. Усім присутнім в залі бажаю духовної насолоди від спілкування з Блаженнішим Святославом», – завершив свою промову ректор ТНМУ Михайло Корда.

Михайло Михайлович вручив диплом про присвоєння Главі УГКЦ звання почесного професора Тернопільського національного медичного університету, надане йому напередодні вченою радою вишу.

«Цю відзнаку я присвячую моїй Церкві-мучениці»

«Трохи незручно себе почуваю зараз, але я глибоко вражений такою відзнакою. Перші почуття, які мене наповнюють, – це не для мене. Цей науковий ступінь я хотів би присвятити моїй Церкві-мучениці, яку маю честь представляти і очолювати. На пам’ять спадають слова псалмопівця: «Не нам, Господи, не нам, але Твоєму імені вчини славу», – зазначив Блаженніший Святослав на початку свого спілкування з присутніми в залі.

Він згадав той факт, як наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років Українська Греко-Католицька Церква, яка тоді виходила з підпілля, «яка воскресла з мертвих», назавжди змінила його життя. Святослав Шевчук був у той час студентом-медиком. Свої почуття зустрічі з «воскреслою Церквою» він порівняв з відчуттями апостолів, які свого часу побачили воскреслого Христа. За його словами, Греко-Католицька Церква у той час була дуже привабливою для молоді. Вона була не стільки моральним авторитетом, скільки давала зміст для життя. Це був час, коли розпадався Радянський Союз і вся його система, коли Україна отримала незалежність. Світ, який здавався стабільним, руйнувався на очах, розпадався на частини.

«Тоді українська молодь шукала надію, вона побачила воскреслу Церкву. Ту саму Церкву, яка завжди була фундаментом, надією, деколи й останньою, для нашого народу під час не однієї війни. Ту Церкву, яка вміла рятувати життя своїх дітей, зокрема під час Першої і Другої світових воєн, під час переслідування, нищення. Ту Церкву, яка стала середовищем, в якому зароджувався український національно-визвольний рух, в лоні якої народилися його очільники. Ту Церкву, яка стала матір’ю і вчителькою усіх наших українських державотворців. Була Церквою державотворчою, але ніколи не стала Церквою державною, тобто інструментом в руках якоїсь держави, часто чужої держави. Та Церква, якій я сьогодні присвячую цей високий титул, є нашою матір’ю й учителькою. Та Церква має неперервану традицію військового капеланства, починаючи від українських збройних формувань ХІХ і ХХ століть, Українських Січових Стрільців, Української Повстанської Армії. Коли ми сьогодні хочемо відроджувати інституцію військового капеланства, саме наша Церква є тією зорею і фундаментом, на якому виростає сучасний військовий душпастир, який іде на фронт разом з нашим військом. Нехай та Мати-Церква буде вшанована нашою з вами нинішньою подією», – наголосив Глава УГКЦ.

«Неважливо, що Ви кажете, головне, що Ви говорите»

Ми вже згадували, що попередній візит Блаженнішого Святослава до ТНМУ відбувся шість років тому. Під час теперішньої зустрічі він висловив думку, що ніколи не міг подумати, що доведеться зустрітися під час широкомасштабної війни, хоча і тоді вже йшла війна, гинули наші захисники на Донбасі. Тоді духовні лідери думали, як захищати Україну і бути її голосом у глобальному світі, який часто боїться проблем, втікає від болю і не хоче його бачити.

«Ми сьогодні з вами бачимося і ключовим контекстом нашої зустрічі є страшне слово «війна». Я впевнений, що кожен з нас 24 лютого запам’ятає на все своє життя. Цього дня все для нас стало іншим. Багато хто каже, що той світ, який існував до 24 лютого 2022 року, вже більше не існує. Ми всі стали інші.

Пригадую тоді, 24 лютого, перед моїми очима відкрилася жахлива картина. Стоячи на сходах нашого Патріаршого собору і дивлячись на правий берег Дніпра, на золотоверхий Київ, я побачив, як падають бомби, як кружляють російські гелікоптери. В мене було таке відчуття, що я бачу подібну картину, як пророк Єремія бачив руйнування Єрусалиму. І в серці кожного з нас зроджувалося щось подібне, як в серці того пророка, авторству якого приписують окрему книгу Святого Письма Старого Заповіту «Плач Єремії». Я тоді запитував у себе: «Боже, чому це стається? Чому я це бачу і що це має означати? Що я маю робити і яка моя роль у цій надзвичайній ситуації?». Я впевнений, що такі самі питання ставив собі кожен з вас.

Господь так склав всі обставини, що поставив нас в епіцентр всіх подій у Києві. Багатомільйонне місто за один день спорожніло, мости через Дніпро закрилися, метро не працювало – і ми опинилися у пастці. Лівий берег був тією частиною Києва, звідки ішов наступ ворога на Бровари з північного напрямку на Гостомель, Бучу і т.д. Саме тоді по-новому відкрилося обличчя нашої Церкви. Церква перетворилася на великий сховок, на місце, де рятується людське життя. У криптах Патріаршого собору мешкало до 500-700 людей щоденно, бо боялися повернутися до своїх домівок, а люди похилого віку не могли цього зробити. Вони принесли до нас всі інші живі душі своїх помешкань – котиків, песиків, папуг, хом’ячків і навіть рибок. Храм перетворився на Ноїв ковчег серед смертоносного, розбурханого життєвого моря. Наша Київська Архиєпархія одразу опинилася в центрі окупації, бо обіймає п’ять областей Центральної України – Чернігівщина, Київщина, Житомирщина і інші, які відразу потрапили під російські танки.

В окупації багато хто питав: як бути українцем? Як бути християнином в час війни? Як бути єпископом у час війни? Повірте, цього в семінарії нас не навчали. Ми спонтанно відчули, що потрібно рятувати людське життя. Ми зрозуміли, що коли ворог приходить вбивати, то ми маємо рятувати. Порятунок людини має багато елементів і напрямків. Ми багато всього робимо. Тоді я спонтанно почав звертатися до людей за допомогою коротких відеозвернень. Ці відеозвернення стали відповідями на ту численну кількість дзвінків, які ми отримували.

Усі в нас питали: «Ви живі?». І якщо в тебе запитають таке сотню раз на годину, то це питання стає тортурами. Я тоді запропонував своєму секретарю записати коротке відео, щоб всі побачили, що ми живі. Уже минає рік, а ми щодня робимо короткі звернення і через них говоримо до людей. Я щоразу питаю в себе, чи варто їх робити далі. Відповідь я отримав у квітні минулого року під час перебування у дуже побитому і зраненому Житомирі. Якогось дня в це місто прилетіла 21 ракета. Я вирішив відвідати Житомир. Побачив наш недобудований храм, в цокольному приміщенні якого ми завжди молилися, а в час війни воно перетворилося на гуманітарний хаб. У ньому люди ночували разом з нашими священиками, бо це було безпечне місце. І ось до мене підійшла одна старша пані і сказала: «Блаженніший, ми так боїмося. Ми живемо у щоденному страху, але добре, що Ви до нас говорите». Я їй відповів, що я вже навіть не знаю, що казати Вам. Тоді вона сказала: «То неважливо, що Ви кажете, головне, що Ви говорите».

Ці сердечні слова старшої пані нагадали мені ситуацію, яку я пережив будучи молодим медиком в реанімаційному відділенні вузлової лікарні станції «Стрий». Я працював тоді фельдшером в палаті інтенсивної терапії. І в нас був важкий пацієнт після серйозної травми – він втратив кінцівки і дуже страждав від болю. Тоді ще не було сучасних медикаментів, щоб зменшити біль. У момент найбільшого болю, коли я нічого не міг зробити, прийшла його дружина. Чоловік сказав їй: «Марисю, говори до мене». Жінка витягла книжку і почала читати. Він, чуючи голос коханої людини, поборов біль, заспокоївся і заснув. Ось ці приклади і показують роль Мами-Церкви, яка серед найбільшого болю говорить до своїх дітей і допомагає пережити непростий час, говорить правду і водночас у своєму слові несе силу життя. Цією животворчою силою є любов, Божа любов до кожного з нас. Наша Церква перетворилася на осередки порятунку людського життя у різний спосіб – гуманітарні хаби, евакуаційні коридори і багато іншого», – поділився своїм досвідом Святослав Шевчук.

Вагомий голос УГКЦ у світі

За словами Блаженнішого, вагомим був голос УГКЦ у світі, хоча цей голос був дисонансом для багатьох у світі, які не вірили в Україну, не вірили, що Україна виживе і вистоїть, яким би було легше, аби не було України, але Країна і українці є.

«Сам факт того, що я тут є і говорю з вами, – це чудо. Те саме я сказав Папі, що те, що я до Вас приїхав, – це чудо. Сьогоднішня подія для мене є важливим моментом спілкування, дружби і приязні з вами. Мені приємно бачити університет, який розвивається, публікації науковців якого друкують у найбільш престижних виданнях світу. Сьогодні я тут з вами – це для мене ще один особливий подарунок.

Сьогодні ми починаємо розвивати один з важливих напрямків душпастерства – це душпастерство зцілення ран війни, бо всі ми потребуємо зцілення. Багато науковців вже говорить про те, що понад 80% українців будуть потребувати того чи іншого виду допомоги для зцілення від наслідків цієї війни. Навіть тут у Тернополі, далеко від лінії фронту, майже всі носять сліди травми війни у своїй душі, своєму серці.

Я пригадую, як вперше після початку війни я поїхав на синод до Польщі. Я не міг там спокійно спати. Було відчуття: «Якщо я не в Києві, а там може трапитися щось погане, що я не можу контролювати ситуацію» Інша причина безсоння була в тому, що поряд з семінарією велася будова і щоразу я здригався від тих звуків. Мені потрібно було 2-3 дні, щоб я адаптувався до звуків на будові. Тоді я зрозумів, що ми всі будемо потребувати допомоги. Лікування ран цієї війни буде спільним завдання для лікарів і священиків. Зціляти рани потрібно буде не один десяток років. Ми знаємо, що Україна переможе. Колись я казав, що я вірю в перемогу, а тепер я знаю, що вона точно буде, бо я бачив, як наші хлопці мужньо захищали наш Патріарший собор, а в очах полонених російських десантників був страх. Тоді наші військові сказали: «Україна переможе, бо ми бачили страх в очах тих, хто вважав себе непереможним!»

Але нам вже треба думати, якою буде Україна після війни, як її відновлювати і як зціляти рани, які буде мати наш народ. Травма – це багатозначне слово. Для вас медиків воно має особливе значення. Я бачив, як студенти готуються рятувати життя і допомогти українцям пережити цей біль. Біль має психологічне, духовне і богословське значення. Треба вміти знайти сенс того болю, вистояти і допомогти. Навіть з медичної точки зору буде нелегко втамувати цей біль. Це буде велике завдання для всіх нас,» – наголосив Глава УГКЦ.

«Ми повинні розвивати резильєнтність»

Блаженніший Святослав Шевчук під час свого звернення до колективу розповів і про найближчі плани діяльності УГКЦ. «До нас на Синод приїхала заступниця міністра охорони здоров’я Ірина Микичак і від неї ми перейняли нове слово – «резильєнтність». Ще в 2014 році при своїх храмах ми хотіли створювати центри реабілітації, але ми побачили, що власними силами не можемо цього зробити. Ірина Микичак сказала, що є план створити центри резильєнтності (з англійської це означає стійкість). Це будуть своєрідні хаби, які допомагатимуть долати рани війни. Від імені нашого Синоду ми задекларували готовність бути в цій команді і мати простір для того, щоб допомогти всім тим, чим може допомогти Церква для загоєння психологічних ран. Праці у майбутньому буде дуже багато.

Під час зустрічі з Папою я мав поважну місію щодо звільнення наших полонених. Я є членом Поважної ради Ордену Святого Пантелеймона і ось під час одного з засідань цієї ради було піднято питання щодо звільнення полонених медиків. Росіяни, на жаль, не поважають міжнародне право, згідно з яким медики і військові лікарі не є комбатантами. Під час зустрічі з Папою я встиг передати список, в якому були дані про 41 медика у російському полоні. Більшість з них з Маріуполя, зокрема з «Азовсталі».

Дуже дякую, що ви в моїй особі вшанували нашу матір і учительку – Українську Греко-Католицьку Церкву, дякую, що ми разом з вами можемо кожен на своєму місці боронити Україну, рятувати життя, бути голосом України перед сильними цього світу і щодня працювати на перемогу. Дякую, що разом ми ще багато добрих справ зробимо, щоб полікувати рани цієї страшної війни. Разом до перемоги!», – звернувся до присутніх в залі Блаженніший.

Святослав Шевчук після свого звернення відповів на запитання викладачів і студентів.

– Яке Ваше бачення часу переходу святкування Різдва Христового на 25 грудня і на якому етапі перебувають перемовини щодо цього питання з Православною Церквою України?

Святослав Шевчук: У нас завершився Синод і 6 лютого будуть оприлюднені рішення. Проте відразу хочу попросити вас почути голос своєї Мами – Церкви. Сьогодні є найкращий час для змін, але ми повинні це зробити разом. Ми потребуємо змін. Це рішення було зроблено на основі дуже поважного слухання.

– Якою Ви бачите Церкву через 10-20 років і що зміниться?

Святослав Шевчук: Я бачу нашу Церкву молодіжною, бо вона вже є молодою. Якщо порівняти сьогодні нашу Церкву і середній вік нашого єпископату та духовенства, то у світі нас вважають ще дуже молодою Церквою. Ми хочемо бути Церквою, яка вміє промовити до молоді і вміє донести вічні істини до людини, яка потребує життєвих орієнтирів. Це моя мрія. Наша Церква є глобальною. Ми повинні зберігати наш духовний історичний спадок і традиції, але водночас ми повинні бути живою спільнотою, яка щодня втілює вічні християнські цінності у важких життєвих обставинах.

– Чи можете пригадати Вашу першу зустріч з Христом?

Святослав Шевчук: У той час, коли це сталося, я над цим не задумувався. Деколи ми розуміємо, що зустріли Христа, лише тоді, коли мине певний час. То були часи переслідування Церкви і для мене Церква у той час не означала споруду чи храм, бо тоді всі наші храми були забрані. Для мене Церква означало зібрання людей, які сходилися разом. Я побачив людей, які готові були за свою віру віддати життя. Я бачив священика, який за навчання дітей Слову Божому двічі сидів в тюрмі. Я побачив у тих людях і між ними щось справжнє і особливе, чого не зустрічав поза цією спільнотою. Це була «жива» віра.

– Сьогодні у війні бере участь багато українців, які вимушені вбивати. Які особливості духовного супроводу наших воїнів?

Святослав Шевчук: Війна є неприродним станом для людини. Неприродною для людини є ненависть, бо ця емоція випалює людину з середини. Людина створена, щоб любити і бути любленою, щоб жити і давати життя. Коли ми перебуваємо в умовах війни, то ми перебуваємо у найбільш абсурдному і неприродному стані. На жаль, під час війни для того, щоб врятувати одне життя, ми змушені забирати інше життя. Не тому, що ми хочемо когось вбивати, а тому, що ми змушені тільки в такий спосіб захищати свій народ і свою батьківщину. Чи скасовує війна Божу заповідь «не вбий»? Скажу, що ні. Кожен з наших воїнів глибоко в душі відчуває провину за це. Це потребуватиме молитви і духовного зцілення. Багато українців змушені дивитися в очі тих, хто прийшов нас вбивати, і мусить захищати свою батьківщину. Якщо нема іншого способу зупинити нападника, окрім удару у відповідь, то у нас нема іншого вибору. Під час прес-конференції у Ватикані в рамках візиту Всеукраїнської ради церков багато європейських пацифістів не розуміли, чому Україні треба давати зброю  і важке озброєння. Для них це було дивно чути з уст священиків. У відповідь на таке питання я сказав: «Панове, якщо ви знаєте інший спосіб, окрім зброї, зупинити російські танки, то ми вам будемо дуже вдячні». Тому Папа каже, що будь-яка війна – це поразка людства і людяності. З християнської позиції, це дуже потужний виклик і рана. Ми повинні вміти по-християнськи це переживати, але такі драматичні обставини не завжди підлягають правилам книжного богослов’я. Я особисто упродовж багатьох років викладав моральне богослов’я, суспільну етику, правила війни і миру в сучасному світі. Коли я стояв перед могилою наших замордованих людей в Бучі, то все те, що я до того знав, змушений був передумати, глибше зрозуміти, бути не тим, що повторює завчене, а тим, хто розуміє і розвиває свої знання, а також жити в контексті цього.

Наприкінці зустрічі ректор ТНМУ Михайло Корда від імені студентсько-викладацького складу подарував Блаженнішому Святославу його портрет на фоні Почаївської лаври.

«У Тернопільській області є дві найбільші християнські святині. На півдні області ми маємо всесвітньо відомий Марійський духовний центр у Зарваниці, до якого щороку прямують сотні тисяч прочан. На півночі області маємо величну християнську святиню Почаївську лавру, яка сьогодні окупована церквою з центром управління в країні агресора. Але історія не завжди була такою. Ми знаємо, що в 1712-1832 роках Почаївська лавра була греко-католицькою. У ній діяв знаменитий Василіанський монастир, у той час був збудований Успенський собор Почаївської лаври, відома чудотворна ікона Почаївської Божої Матері коронована Папськими коронами, тут був відомий у всій Європі центр книгодрукування. На цій картині Почаївська лавра зображена такою, яка була у той час, а постать патріарха Української Греко-Католицької Церкви символізує той факт, що прийде час – і Свята Літургія в Почаївській лаврі відбуватиметься українською мовою, а Греко-Католицька Церква буде мати право на Богослужіння в цій святині», – побажав Михайло Корда.

Блаженніший Святослав подякував за подарунок і побажання, а також висловив сподівання на наступну зустріч.

Представники Студентського парламенту ТНМУ подарували високоповажному гостю військову аптечку, розмальовану власноруч, з надією, що вона потрапить у руки того військовослужбовця, якому вона збереже життя.

Насамкінець Блаженніший Святослав вділив всім присутнім своє пасторське благословення.

Окрасою заходу став хор Тернопільського національного медичного університету, у виконанні якого на початку зустрічі з викладацько-студентським колективом прозвучала молитва «Отче наш». Наприкінці заходу хористи проникливо заспівали духовний гімн України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни» і ще довго в холі університету колядували для Блаженнішого.

Вражений теплим прийомом Глава УГКЦ Святослав Шевчук зазначив, що не хоче покидати виш, а це означає, що невдовзі він повернеться, щоб знову поспілкуватися з викладачами і студентами.

Прес-секретар ТНМУ Яніна Чайківська.

Світлини Миколи Василечка.