Розмова з доценткою кафедри гістології та ембріології Олександрою Андріїшин, яку запросили цього разу до «Вітальні», виявилася напрочуд теплою та душевною. І хоча раніше ми жодного разу не зустрічалися, але спільні точки уподобань, смаків і захоплень знайшли одразу. Олександра Прокопівна – цікава співрозмовниця, а ще талановита науковиця. В її науковому доробку – понад 60 наукових і навчально-методичних праць. З них – 1 монографія, 3 навчальних посібники, 25 статей у фахових журналах і понад 30 тез і матеріалів конференцій та з’їздів. Вона є однією зі співавторок монографії з лікування опікової хвороби під редакцією Г.П. Козинця. Дев’ять років була відповідальним секретарем журналу «Здобутки клінічно-експериментальної медицини», відповідальним виконавцем трьох госпдоговірних тем, кураторкою СНТ упродовж семи років.
Зростала у медичному середовищі
– Олександро Прокопівно, в наш університет ви прийшли…
– Прийшла, коли була студенткою, а університет – інститутом, 1978 року. Відтоді моя доля нерозривно пов’язана з нашою альма-матер.
– Якщо порівняти вас, двадцятилітню, в ті часи та тепер, наскільки ви змінилися?
– Трохи змінилася. Стала більш поміркованою, терплячішою, раніше в мене було лише два кольори – білий та чорний, а зараз п’ятдесят відтінків сірого.
– Науковець – передусім креативна людина. Це спадкова якість?
– Гадаю, що так. Мої батьки були лікарями: тато працював рентгенологом, мама була акушеркою-гінекологинею в Чортківській районній лікарні. Медицина взагалі дуже творча галузь, недарма ж мовлять про мистецтво лікування. Хтось каже, що медицина – це ремесло, а мені здається, що творчість. Мої батьки жили медициною. Ось невеличка картинка з мого дитинства: близько опівночі, за столом сидить мама, навколо великі стоси книжок, а вона малює невідомі мені схеми, щось розмірковує. Зранку телефонує до Тернополя, до обласного акушер-гінеколога, вони про щось розмовляють, радяться. Так вона готувалася до складних операцій. Коли ж збиралися компанії друзів-медиків у нашому домі, то завжди розмови були пов’язані з «нестандартними» пацієнтами, складними клінічними ситуаціями. Малою дитиною я, звісно, всього не розуміла, але атмосфера зацікавлення присутніх якоюсь проблемою, бажання допомогти людям, щоб пришвидшити одужання, мене змалечку приваблювала. Пригадалися колишні консиліуми, зараз до них спеціально готуються, обирають певне місце, а в 1960-1970-і роки все виглядало значно простіше. Коли стан пацієнта був екстраординарним і треба було швидко встановити діагноз та вибирати правильну тактику лікування, то лікар сам заходив у лабораторію чи рентгенкабінет, щоб поцікавитися результатами обстеження. Зазвичай у коридорі зустрічався з кимось з колег і в найближчому вільному приміщенні вони починали радитися. Ось у такому креативному середовищі я зростала.
Зайнялася наукою через нестачу посади лікарки
– Вам дуже подобалася медицина, але лікарем не працювали жодного дня. Як трапилося, що зайнялися наукою, а не практикою?
– У житті часто трапляється так, що в планах одне, а складається все цілком по-іншому. Мені пророкували гарне майбутнє та й від колег часто чую: «З тебе вийшов би чудовий клініцист». Коли ж закінчила інститут, то на руках був чотирирічний Петрик, а у лоні – молодший Павло. Чоловік працював у Тернополі, тому під час розподілу я отримала «вільне» працевлаштування. Вакантних лікарських посад у нашому місті не знайшлося, щоправда запропонували роботу рентгенологині у Вишнівці, але цей варіант мені не годився, бо ж маленькі діти. Якось зустріла на вулиці однокурсника та розповіла йому свою історію, а він каже: «Чому б тобі не зайнятися наукою? Йди на прийом до нашого ректора». Так і зробила.
– Не лячно було?
– Чого мені було боятися?! За всі шість років навчання в інституті мала лише одну «четвірку», отримала диплом з відзнакою. Закінчила також з відзнакою інтернатуру за фахом «лікар-терапевт». Багато викладачів мене пам’ятали, я з активних студенток, входила до ради СНТ, брала участь у студентських наукових конференціях, відвідувала гурток з мікробіології, на шостому курсі під керівництвом професорки Марії Михайлівни Савули підготувала наукову роботу щодо проблем фтизіатрії, словом, наука мене дуже цікавила. Коли ж я зайшла до ректорського кабінету Івана Семеновича Сміяна, то побачила там своїх колишніх викладачів – професора Василя Васильовича Файфуру та доцента Василя Васильовича Покиньчереду. От професор Файфура й каже: «То одна з наших найкращих студенток». «Якщо так, то зверніться до завідувача кафедри гістології Сергія Івановича Сморщка», – почула відповідь ректора. Наступного дня вирушила на кафедру гістології. Вільного місця там не виявилося, але кафедра працювала над черговою науково-дослідною госпдоговірною темою й мене також долучили до цієї роботи.
– Отож ви повернулися у свою альма-матер. У чому полягала суть досліджень?
– Ми займалися токсикологічними дослідженнями щодо регламентування гігієнічних нормативів хімічних речовин у різних середовищах. Робота для мене була надзвичайно цікавою – писала плани наукових досліджень, брала участь у дослідженнях, результати яких згодом надсилали замовникам – підприємствам, що створювали нові хімічні речовини.
Коли робота над цією темою завершилася, мені запропонували посаду молодшого наукового співробітника центральної науково-дослідної лабораторії інституту. 1995 року я стала асистенткою кафедри гістології. На кафедру прийшла, коли вже мала затверджену тему кандидатської дисертації, керівником якої був професор Сергій Андрійович Сморщок. Досліджувала вплив антиоксидантів та ентеросорбентів на розвиток деструктивних і регенераторних процесів у спинномозкових вузлах при тяжкій термічній травмі. Тема комбустіології була тоді, як мовиться, на слуху, свої наукові дослідження активно втілював у практику професор Володимир Васильович Бігуняк, а я з великим зацікавленням провадила свої наукові експерименти. Взагалі ж багато років була відповідальним виконавцем і співвиконавцем науково-дослідних робіт на кафедрі гістології та ембріології, які виконували у співпраці з тернопільськими фахівцями-комбустіологами на чолі з професором Володимиром Васильовичем Бігуняком.
Захистила дисертацію на спеціалізованій вченій раді у Києві 2000 року та отримала науковий ступінь кандидата медичних наук.
«У студентів є чому повчитися й я не соромлюся цього»
– Як складалися стосунки зі студентами?
– Я ще й сама була не так давно зі студентської лави, отож проблеми студентства сприймала «близько до серця» – дуже хотіла доступно пояснити матеріал, бо гістологія, цитологія та ембріологія, які я й нині викладаю, легкими до сприймання не назвеш. Звісно, намагалася запозичити найкращий досвід колег-викладачів, на кафедрі в нас склався гарний колектив. Відвідувала заняття патріарха нашої кафедри, лавреата Державної премії України, професора Сергія Андрійовича Сморщка. Він був неперевершеним лектором. Ветеринар за освітою, започаткував потужну вітчизняну морфологічну школу науковців, яку згодом продовжив професор Костянтин Волков. В асистентській дуже цікавим було спілкування з Вірою Олександрівною Сокольською, багато надзвичайних моментів зберегла пам’ять. Зараз є Вікіпедія, а в ті часи у нас була Віра Олександрівна. На мій погляд, завдання викладача не лише дати студентові інформацію, а навчити його клінічному мисленню. І коли вчорашні випускники стають компетентними фахівцями, тішуся, що мої сподівання справдилися.
– Які вимоги ви ставите до своїх учнів?
– Я вчу їх логічно думати, мислити, розмірковувати. Так навчали мене мої наставники, а я – своїх учнів. Лікувати не хворобу, а хворого. Коли кажу їм, що гістологія – це така ж наука, як математика, то вони посміхаються, але вірять.
– Самі вчитеся у них?
– У сучасних студентів є чому повчитися й я не соромлюся цього. Тим більше, абітурієнти пішли зараз надзвичайно вмотивовані, вони приходять до нас з високими балами, заточені отримувати знання й упевнено йдуть до своєї професії. Вони знають, що мають стати високопрофесійними фахівцями. Молодь дуже вміло користується інформацією у всесвітній мережі, а в мене не завжди це виходить, отож запозичую їхній досвід.
– Знаю, що викладаєте гістологію, цитологію та ембріологію іноземним студентам.
– Так, улюблений предмет викладаю англійською мовою ще з 2000 року. Зрозуміло, що нашу дисципліну й українською не просто доступно пояснити, тому тут знову довелося самій вчитися. Дуже допомогло те, що вивчала англійську у спеціалізованій школі в Чорткові з першого класу. Там вивчали окремо мову, були уроки з англійської літератури, виходила стінгазета англійською, тому в інституті цілком вистачало шкільної програми. В шкільні роки я й подумати не могла, що буду викладати іноземним студентам. Коли ж розпочалася кампанія з набору іноземних студентів, то в нашому університеті запровадили курси для викладачів, я взяла участь у доборі й пройшла конкурс. Заняття ми відвідували двічі на тиждень, створили групи слухачів, у нас був навіть журнал відвідувань, як студентам оцінки ставили. Хто пропускав заняття, то «на килим» до проректора з навчальної роботи викликали, щомісяця ми писали контрольні роботи. За два роки тричі складали іспити, тобто підготовка була серйозна. Я отримала сертифікат на викладання англійською мовою, а для університету було престижно, що є викладачі, які можуть викладати іноземною мовою. П’ять років тому я склала іспит на В2. І теж отримала сертифікат, цього разу престижний Кембриджський.
– Ваші діти обрали медицину?
– У мене два сини. Старший Петро закінчив ТНЕУ, де вивчав комп’ютерні науки та економіку, працював у будівельному гіпермаркеті в Тернополі. Молодший Павло теж за фахом комп’ютерник, останні роки працював із старшим братом. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, в перші ж дні обидва сини звернулися у військкомат і пішли на фронт захищати нашу Батьківщину. Павло не так давно повернувся, бо в нього маленький син, а Петро й досі воює.
«Усі думки мої нині про мир»
– Про що зараз, окрім науки, ваші думки?
– Про мир. Як у нинішній загрозливій ситуації досягнути миру на українських умовах? Щоб не бігати посеред лекції зі студентами в укриття, щоб не чути повітряних тривог і головне – щоб не гинули діти, мирні люди та наші захисники.
– Що в житті для вас найдорожче?
– Сини, внуки, словом, моя рідня.
– Що може подарувати вам емоцію?
– Та будь-що. Навіть вдале заняття, коли я бачу, що студентам цікаво, вони захоплені, а очі світяться жагою до нових знань, у мене позитивні емоції. Найбільша радість – спостерігати за своїми внуками, коли вони захоплено чимось зайняті. Їх у мене троє. Найстаршому Матвійкові – дванадцять, Артемкові – одинадцять, а молодшому Сашку – п’ять.
– Молодшого назвали на вашу честь?
– Виходить, що так, у нас навіть дні народження одного місяця, це діти так вирішили, а мені приємно.
– Як вважаєте, що найбільше сприяє продуктивній праці?
– На мій погляд, робота в команді, коли ти відчуваєш поруч надійне плече, коли є взаєморозуміння, коли біля тебе однодумці. Раніше нашу команду очолював професор Костянтин Степанович Волков. Він дуже багато мені допоміг у становленні як науковиці та викладачки, зараз його справу продовжує його учениця – професорка Зоя Михайлівна Небесна. Наша лабораторія електронної мікроскопії – одна з небагатьох в Україні, яка в такий скрутний час активно працює. Ми не лише навчаємо студентів, але й продуктивно займаємося морфологічними дослідженнями, допомагаючи науковцям з усієї України.
Продуктивність праці – це її результативність. Колись мене запитали, а чи не шкодую, що не стала практикуючою лікаркою, на що відповіла: «Якщо я хоча б кільком студентам передала розуміння, як то бути справжнім лікарем, то моя праця не намарно». Моїх вчителів у практичній охороні здоров’я стає дедалі менше й менше, тому за медичною допомогою доводиться деколи звертатися до своїх колишніх вихованців. І, знаєте, мені надзвичайно приємно бачити вже сформованих висококваліфікованих фахівців, чуйних, співчутливих людей, які вміють підтримати, допомогти у скрутний момент і не тільки мені, а й іншим людям.
– Десь прочитала, що правильний відпочинок – це насамперед враження. Що може подарувати вам гарні відчуття?
– Справжню насолоду отримую від споглядання природи – морські пейзажі, степові простори, гірські краєвиди, сонячні лісові поляни, це все моя стихія. Коли ж поруч гарна компанія, люди, яких любиш, цінуєш, то емоції подвоюються. Раніше, до війни, часто їздила зі студентами в подорожі Закарпаттям, неймовірні відчуття залишилися й досі. Пригадалося, як залишилися на ночівлю в одному із санаторіїв і працівники підготували для нас святковий концерт, а потім запитали, чи й ми не хочемо щось показати. От наші студенти-іноземці й заспівали українською «Червону калину». Тепер ці спогади гріють душу.
– Захоплення якісь маєте?
– Рукоділля. Люблю шити, вишиття також моє заняття, але часу обмаль, отож вишитих речей у мене небагато, кілька серветок, образочок. Уже приготувала і нитки, і полотно для великих образів, але руки не доходять. Співати люблю й слухати добірну музику теж. Серед улюблених виконавців – британські гурти «The Beatles», «Queen», рок-виконавець Фредді Мерк’юрі.
– Коли залишаєтеся наодинці, а на вулиці – дощ, яке заняття найбільше до душі?
– Переглядати старі альбоми. Там усі молоді, веселі, усміхнені. Світлини гріють мою душу, навіюють чудесні спогади, ра-дісні миттєвості мого дитинства, юності, студентських років. Пригадалося, як ми всім курсом, а це десь 50 осіб, поїхали «на картоплю» у тодішній Зборівський район. Жовтень, холодно вже, але бульбу ще не викопали, то ми допомагали її збирати. Взяли із собою підручники з анатомії, щоб не байдикувати й після роботи вивчали анатомічні структури. Це незабутні та радісні миттєвості мого життя.
– У чому, на ваш погляд, сенс життя?
– Робити людям добро.
– Як перемогти страх?
– Потрібно зрозуміти, а потім усунути причину страху.
– Що може бути найкраще в житті?
– Коли всі живі та здорові.
– Що найстрашніше в житті?
– Втрати.
– Що насправді важливе в житті, але люди не надають цьому значення?
– Спілкування.
– Що не так важливо, але люди це переоцінюють?
– Добробут.
– Яка найвища цінність?
– Життя.
– Який принцип найголовніший в житті?
– Справедливість.
– Чи існує свобода вибору?
– Свобода вибору існує завжди.
– Як правильно прожити?
– По совісті.
– Як стати щасливим?
– Навчитися бачити хороше у звичайному.
Лариса ЛУКАЩУК