Після закінчення школи у селі Бартатів, що на Львівщині, Тарас Баран вступив до медичного коледжу «Монада» у Львові. Закінчив його з відзнакою, а потім став студентом Тернопільського національного медичного університету. Це було 2004 року. А 1 травня 2023 року капітан медичної служби Тарас Баран загинув під час евакуації поранених під Бахмутом.
«Росіян на дух не переносив»
«Ми познайомилися на початку вересня, це було на першому курсі. Нас поселили в третій гуртожиток медичного університету, що поруч обласної лікарні, – згадує близький товариш Тараса, лікар-стоматолог Василь Блищук. – Тарас мешкав з моїм одногрупником, а я до них часто заходив, так познайомилися».
Чим довше хлопці спілкувалися, тим більше їм було разом цікаво, Тарас – охочий до розмов, щирий, відвертий. Приваблювала його відкритість, він ніколи не вдавався до поспішних висновків, завжди обмірковував, перш ніж висловлювати власну думку. Згодом у гуртожитку розпочали ремонтні роботи, пішли дощі й увесь п’ятий поверх залило. Тоді «постраждалих» розселили в інші гуртожитки й друзі стали проживати в другому за номером. Дружбу не припинили, навпаки, почали більше товаришувати, спілкуватися, дуже полюбляли прогулянки в парку «Сопільче», що неподалік.
«Мовили про все, – розповідає Василь Блищук, – навчання, книги, життя, Тарас був романтиком у душі. Пригадалося, якось усі роз’їхалися по домівках, а ми з ним залишилися. Надворі тоді злива господарювала, що не потикнутися ніде, а він каже: « Ходімо, покажу тобі своє улюблене заняття». Я ще подумав, що це може бути. Його кімната була на дев’ятому поверсі, з вікнами на автовокзал. Ми повідчиняли ті вікна, сіли на підвіконні, заварили гарячого чаю – й весь світ біля наших ніг. На ринку метушаться люди, до автовокзалу прибувають та від’їжджають автобуси, хтось кудись біжить, поспішає, а ми неквапливо п’ємо чай, розмовляємо та споглядаємо з висоти цю картину. Тарас любив в певні миті свого життя пригальмувати, насолодитися відчуттями та побути в моменті. В цьому ми були дуже подібні».
Любили хлопці разом і подорожувати. Часу на це було обмаль, але вони пристосувалися й час від часу ходили здавати кров. Тарас робив це частіше, бо в нього була рідкісна четверта + й він навіть шкодував, що не 4-, бо тоді здавав би ще частіше. Після здачі крові, це було переважно в четвер, вони сідали на потяг і вирушали в дорогу, наприклад, до Вінниці. Йшли тут на екскурсію до медуніверситету, потім відвідували музей Пирогова та інші цікаві місцини. Інколи автостопом мандрували, невідомими маршрутами, незвіданими стежками й це було так захопливо.
Тарас товаришував з іноземцями, для нього важливим було, яка це людина, чим цікавиться, через неї він відкривав історію цілої нації, її культуру, звичаї, щоправда, росіян не терпів, їхньою мовою ніколи не спілкувався, навіть ще до АТО. Як розповів Василь, він на телефоні та комп’ютері свідомо не встановлював російської. Не використовував цієї мови ні в побуті, ні на пошукових ресурсах в інтернеті. А ще в нього була дуже розвинена стресостійкість. Якось поїхали одного разу друзі на екскурсію в печеру Млинки, що в Чортківському районі, маршрут – складний, пробули в підземеллі понад чотири години.
«Разом з нами тоді поїхала моя майбутня дружина, – продовжує розповідь його товариш, – і в одному дуже вузенькому проході вона застрягла, всі перелякалися, а Тарас, навпаки, намагався заспокоїти, не панікував і допоміг вибратися. Він був дуже допитливим, хотів усе дослідити, більше дізнатися, багато речей у нього викликали зацікавленість. Тож мав на кожен підмурівок вилізти, оглянути, подивитися в кожну щілину старовинного замку чи фортеці. Коли 2014 року добровільно мобілізувався, то на Донеччині, Луганщині теж такі культурологічні вилазки робив. Траплялася вільна хвилина, то в бліндажі не сидів, ішов милуватися тамтешніми краєвидами, простором українських козацьких степів».
За державним розподілом Тарас Баран потрапив на Чернігівщину в районну лікарню. Як і мріяв, став акушером-гінекологом, мав бажання проводити хірургічні втручання, але, як розповідає Василь Блищук, старше покоління колег, не дуже привітно сприйняло цю звістку. Незважаючи на те, що навчився працювати за УЗД-апаратом, пройшов розмаїті курси спеціалізації, до операційного столу так і не став, звісно ж, був дуже розчарований, про що не раз розповідав своєму товаришу. Як альтернативу, щоб все-таки сповна зреалізувати власний професійний потенціал, вирішив піти на військову службу. Це було ще в часи АТО. Отримав багато відзнак, нагород, зокрема й у боях за Авдіївку. Коли демобілізувався, то вирішив повернутися в рідні краї та знайшов місце праці в Пустомитівській лікарні на Львівщині, звідти й пішов на велику війну.
«Був щедрою людиною»
Позаяк Тарас закінчив військову кафедру, 2014 року він служив бойовим медиком, коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, мав підвищення по службі – став капітаном медичної служби, а згодом керівником стабілізаційного медичного пункту. Що запам’яталося з ваших розмов, коли траплялася така нагода?» – запитую Василя. «Почасти він скаржився на пережитки радянської системи військової служби, які прижилися, на жаль, в нашій українській армії, коли людина вища за чином могла тиснути на військового з нижчим званням. Він це дуже болісно сприймав, точніше, взагалі не сприймав, бо не міг терпіти всілякого насилля, завжди був за справедливість. А сам, коли розумів, що людина не зможе впоратися або їй буде важко, приходив на допомогу, це в нього ще зі студентських часів така позиція. Він був дуже щедрою людиною, якщо комусь була потрібна допомога, завжди відгукувався.
Я зателефонував Тарасові на другий чи третій день повномасштабного вторгнення, він уже був на східних рубежах України. Його ще за кілька днів повідомили, адже мав досвід військового медика, Тарас пішов добровольцем. Ми постійно тримали зв’язок. Я почав займатися волонтерством і часто запитував його, чи щось потрібно, може, турнікети або ж одяг, продукти, а він у відповідь: «Не хвилюйся, куме, нічого не треба, в нас усе є». Інколи я на власний розсуд дещо йому передавав, але Тарас жодного разу не попросив, не хотів зайвий раз турбувати», – згадує приятель.
Упав навічно під Бахмутом
Тарас Баран був командиром медичного пункту й коли надійшла команда про евакуацію, після обстрілів та тяжких боїв за Бахмут, то було багато важкопоранених. Аби їх вивезти, не вистачало людей і Тарас вирішив хлопцям допомогти, хоча посада не зобов’язувала. У БТРі їх було троє – водій, Тарас і медик, який мав завдання стабілізовувати стан поранених. До пункту призначення так і не доїхали – шлях до побратимів замінували вороги. Його медична МТ-ЛБ підірвалася на протитанковій міні, яка потрапила саме в те місце, де сидів Тарас, шансів вижити не було. Звісно, він міг скерувати на це завдання своїх підлеглих, але не в його правилах було ховатися за спинами, Тарас Баран не з тих, хто керував зі штабу.
Того дня в його мами було день народження, а він не телефонував, бо рашисти відібрали в нього життя. Першою цю жахливу звістку отримала його колега, медсестра Оксана Перун і не знала, як вона має повідомити про це маму, брата. Бо й сама ніяк не хотіла вірити, що їхнього Тараса Миколайовича вже немає. Навіть упізнання в моргу не переконало її, що той, хто врятував тисячі українців, може загинути. Країна втратила великого патріота, талановитого лікаря й дуже світлу Людину, яка житиме у серцях друзів, колег, побратимів.
Спогади про колегу
Анастасія ЮЗИЧ, гінекологиня КНП «Пустомитівська лікарня»:
– Коли Тарас з’явився в нашому колективі, ми дуже зраділи, бо ж усі жінки, а тут – чоловік, гарний, високий, з почуттям гумору. Перше знайомство відбулося в ординаторській. Він розповів про себе – де навчався, куди отримав призначення після закінчення університету, звісно, трохи розказав про власний досвід під час АТО. Ми працювали позмінно й найперше, що падало у вічі – це інтелігентність, вміння комунікувати, ввічливість, узагалі ж це була дуже багатогранна особистість. Тарас мав практичний досвід у хірургії, який отримав на фронті, а от акушерського було менше, тому він вчився, запозичував практичні знання в наших фахівців, не соромився запитати, порадитися, а колеги завжди намагалися допомогти. Ми приймали завжди колегіальні рішення та ставали до операційного столу разом. Коли ж він пішов уже на велику війну, ми тримали зв’язок, передавали необхідні його побратимам медикаменти. Довго не могли повірити в цю страшну звістку, дуже сподівалися, що Тарас повернеться з війни, пацієнтки на його чекали.
Оксана ПЕРУН, медична сестра приймально-діагностичного відділення КНП «Пустомитівська лікарня»:
– Моє знайомство відбулося незадовго до того, як Тарас Миколайович прийшов у наше відділення. Він саме мав нічне чергування й попросив дозволу використати УЗД-апарат для діагностування пацієнтки. Так познайомилися. Згодом отримав четвертину окладу лікаря приймального відділення, йому в нас дуже подобалося в тому сенсі, що розмаїті випадки, нестандартні ситуації, потрібно швидко приймати рішення, а це була його стихія, так би мовити. Він був чудовим діагностом і надзвичайно душевною людиною. Таких не так багато зустрінеш у цьому світі. Наше спілкування продовжилося й під час війни, переважно це були розмови про «волонтерські» справи, до яких я долучила й своїх родичів з Польщі, які передавали прилади нічного бачення, «старлінки» та інші військові девайси для його побратимів. Наша лікарня теж виявила ініціативу й хірурги придбали зимові колеса до військового авто.
Коли ж моя машина «відмовилася» їхати, то Тарас Миколайович подарував власну, доки на фронті. Свою стареньку «Ельзу» він дуже класно відремонтував, відновив і я певний час їздила нею, а він усе питав, як там його дівчинка. Ось таким він був – щирим, завжди готовим прийти на допомогу. Коли б не зателефонував, першим було запитання: «Як у лікарні?». Цікавився пацієнтами, життям колективу. Він завжди був у курсі подій, якби повернувся, то одразу ж поринув би в роботу. «Пологове відділення не закриють, бо я служу», – якось сказав жартома під час розмови. Але його вбили рашисти, а пологове відділення припинило своє існування, на жаль, така правда життя.
Лариса ЛУКАЩУК