Повномасштабне вторгнення росії в Україну створило нові психологічні проблеми й загострило ті, що були. Люди нажахані: хтось пережив сильний стрес через бомбардування, комусь довелося покинути власну домівку, а дехто втратив рідну людину через війну. В нашому університеті, як ми вже розповідали, діє Центр ментального здоров’я. Психіатри, клінічні психологи, психотерапевти надають тут дієву психологічну допомогу. Чи багато людей та з якими проблемами звертаються? Як зберегти власну психіку під час війни? На ці та інші важливі питання відповідає клінічна психологиня Центру ментального здоров’я Тернопільського національного університету ім. Івана Горбачевського Наталія Вербецька.
– Пані Наталю, перш ніж розпочати розмову, варто пояснити, хто такий клінічний психолог та яке його коло професійних зацікавлень?
– Клінічний психолог – це фахівець, який працює в медичному закладі. В його компетенції – оцінка, розуміння та психологічний супровід пацієнта як з психологічними, так і з психічними розладами. В нашому Центрі ментального здоров’я – дві мультидисциплінарні команди. Одна працює стаціонарно, в її складі є клінічний психолог, психіатр для дорослих та дітей, медична сестра. Такий же штат працівників і для мобільної бригади, яка виїздить за викликом до пацієнтів.
– Як людині потрапити на прийом у ваш центр?
– Можна зателефонувати за номерами телефонів, які є на нашій сторінці у соціальних мережах, а можна записатися через програму HELSI. Для пацієнта ці послуги безоплатні, їх фінансує Національна служба здоров’я за пакетами, які підписав наш заклад. Можна звернутися за допомогою до спеціалістів центру самостійно або ж за скеруванням сімейного лікаря чи іншого фахівця.
– Розкажіть трішки про себе.
– Перша моя освіта педагогічна, друга – вища біологічна. Коли навчалася на біологічному факультеті, то мене дуже зацікавила етологія, наука про поведінку тварин, згодом виник інтерес вже до людської поведінки, її мотивації, чинників, що впливають на наше поводження, комунікацію та, зокрема, й порушення в цьому процесі. Продовжила навчання у цьому напрямі – навчалася на курсах домагістерської підготовки в Українському католицькому університеті, а саме освіту психолога здобула в Західноукраїнському національному університеті. Фах клінічного психолога отримала, навчаючись в Харківському національному університеті ім. Каразіна. Для мене робота – це фактично моє життя, бо для того, щоб відчувати себе гармонійно, мені потрібна змістовна діяльність, тобто те, що наповнює життя змістом, приносить моральне задоволення. Те, чим я займаюся нині, є потенційно важливим для інших людей, а отже, має доцільність. Саме робота психолога й є для мене сенсом, що наповнює моє життя. Взагалі ж психологічна практика спрямована на те, щоб зменшувати рівень страждання людини. Коли ж це вдається, то таке охоплює внутрішнє задоволення, навіть радість, від того, що прожив день не надарма, є якась вища мета в твоїй потрібності. Це є найкращою мотивацією продовжувати, набиратися досвіду, професійно розвиватися.
– То виходить, що ви відкриваєте сенси в житті тих, хто їх втратив, а, можливо, десь й загубив? Якими інструментами користуєтеся?
– Інструментів є чимало, зокрема, користуюся методом КПТ – когнітивно-поведінкової терапії. Це науково-обґрунтований, один з найбільш визнаних у світі методів. З 2023 року його офіційно визнано МОЗ України як ефективний для психосоціальної підтримки та профілактики психічних розладів. Тепер поговоримо, як працює ця методика. Скажімо, приходить людина зі скаргами на головний біль, напади в ділянці шлунку, відчуття спустошеності, апатії. Зрозуміло, що такий стан викликатиме в неї відповідну поведінку – уникання соціальних контактів, зникнення бажання займатися тим, що раніше викликало інтерес, людина замикається у собі та інше. Так от метод КПТ спрямований на те, щоб віднайти негативні думки, які підтримують цей стан, навчити людину самостійно їх помічати, перевіряти та змінювати. Завдяки цьому поступово змінюється поведінка та самопочуття. Наше завдання – інтегрувати цей досвід у життя пацієнта, аби він міг знову повернутися в той режим життя, який був раніше. Взагалі ж методів у когнітивно-поведінковій терапії чимало – це і майндфуленс, практика самоусвідомлення, самофокусування, коли людина може спостерігати за чимось, собою, бути присутньою в моменті. Наведу приклад усвідомленого споживання напою. Людина, п’ючи чай, каву, фокусується на горнятки чи філіжанку – як вона виглядає, звертає увагу на перший ковток, який він на смак, запах і в такий спосіб, вмикаючи різні сенсорні модальності, ніби гачком зачіпляє свідомість та тіло, аби навчитися фокусуватися. Зрозуміти, що їй приємно, а що неприємно, а чого б вона ще бажала. У такий спосіб прокладається шлях до потреб клієнта, з’ясування причини та розуміння, як цього досягти. Відтак ведеться активна психологічна робота. Ще один напрям – психоедукація. Коли людина щось не розуміє, не знає й це її тривожить, вона може навіть афектуватися від цього та отримати такі сильні емоції, з якими вже не в змозі впоратися. Мета психолога – допомогти людині зрозуміти, що є причиною її тривог, коли та за яких обставин вона тривожиться. Тоді людині легше сприймати цю ситуацію, бо вона розуміє, що з нею, і чим, приміром, її панічна атака викликана. Коли людина розуміє, що з нею відбувається, то рівень емоційної напруги, страх, стан невизначеності їй значно легше прожити. Значне місце в психологічних сесіях ми відводимо саме психоедукації або ж психоосвіті, коли людина розуміє, як саме функціонує її організм, які причини та наслідки викликають такий стан.
– Війна, яка триває в Україні четвертий рік, спричиняє тривалу стресову ситуацію…
– Безперечно. Люди втрачають багато під час війни – хтось житло, хтось роботу, а хтось рідних і друзів. Водночас йде відчуття втрати сенсу в житті, безпеки, прихистку, рідних місць. І це закономірна реакція психіки на такі події. Проблема лише в тому, що той, хто по життю більш стійкий, резольєнтний, зможе легше переживати ці події та має навіть власні стратегії щодо того, як це можна подолати. Особливо це добре працює, коли людина має ще й сприятливе оточення, друзів, які її підтримують і розуміють, давнє захоплення, яке дає сили. А є інша категорія осіб, які менш психологічно витривалі. І тут уже потрібна допомога психолога, психотерапевта, який скерує, дасть цінні рекомендації. Є багато технік, які допоможуть контролювати ситуацію, скажімо, під час масованих атак, коли людина в розпачі та не знає, що їй робити. Якщо навчитися навичок саморегуляції, то це може знизити відчуття безвиході, паніки, страху. І це не якісь захмарні психологічні прийоми, а звичні речі – горня теплого чаю, тепла їжа, які можуть заспокоїти нервову систему, але не всі про це знають. Дуже добре заспокоюють перелякану бомбардуваннями людину обтяжливі ковдри, безрукавки, які дають відчуття захищеності. Тиснучи на тіло, вони створюють ілюзію присутності іншої людини, тому психологічно їй легше.
Як банально б не звучало, але ефективне також дихання. Під час стресу наше дихання стає більш поверхневим, короткий вдих і короткий видих. Це означає, що в нас активована симпатична нервова система, в режимі «бий-біжи». Щоб заспокоїтися, треба вмикнути парасимпатичну нервову систему, як рятівний парашут. Традиційний класичний варіант – це дихання по квадрату. На чотири секунди вдих, на чотири затримка дихання й на чотири видих зусиллям через рот. Дуже важливо видихати саме через рот, ніби ви надуваєте кульку чи дуєте через соломинку, бо це активує парасимпатичну нервову систему. Є ще й інші варіанти дихання – 4-2-6 4-7-8. Починати краще з простішого – дихання по квадрату, а потім переходити до більш складного, де буде велика затримка й великий видих. Якщо людина навчиться такого дихання, це допоможе заспокоїтися та навчитися долати тривогу.
Що ще може допомогти в подібній ситуації? Присутність інших людей допоможе долати відчуття безпорадності, яке надзвичайно травмувально діє на психіку та якщо хтось є на зв’язку, навіть у телефонному режимі, а ще краще – якщо поруч, то людина легше проживає ці стресові моменти. Хочу зауважити такий симптом, який часто трапляється під час стресу, як нейрогенне тремтіння, коли виділяється адреналін, кортизол. Є спеціальні техніки, з допомогою яких ми можемо із себе таке тремтіння «витрусити» – протрусити руки, ноги, плечі. Я навчаю своїх клієнтів, як правильно це робити. Часто практикую метод прогресивної релаксації, який також дає чудові результати. Це почергове розслаблення м’язів, скажімо за методом Джекобсона. В умовах кабінету чи офісу дуже добре вдається проводити напруження та розслаблення кулаків. Нервова система миттєво реагує на накази: «я зараз сама контролюю своє тіло», «я зараз злюся», «я зараз напружена». Ця техніка сприяє тілу позбутися м’язового напруження, що відповідно допомагає й психіці заспокоїтися, знизити нервову напругу.
– Як самі долаєте нервову напругу та відпочиваєте? Поділитеся рецептом?
– Рецепт доволі простий. Моя робота – це моє захоплення. Зрозуміло, що під час сеансу з клієнтом я не релаксую, а от коли читаю наукові статті чи переглядаю науково-популярні подкасти, відео, то це дуже захоплює. Важливим підтримувальним чинником є професійна спільнота, де в інтервізійних групах можна поспілкуватися, обійнятися з колегами-друзями, ми часто це робимо для взаємопідтримки. Тут всі, як мовиться, на одній хвилі – діляться літературою, новими техніками, щось обговорюють. Це потужні відчуття, які допомагають долати якісь напружені моменти життя, особливо – в час війни. Звісно, мій найкращий релаксант, надих – то є родина, приємно, коли є розуміння батьків, підтримка чоловіка, щебет дітей, це те, що дає сили, можливість рухатися вперед, бути активною. Люблю красиве та прекрасне – усмішки щасливих людей, заходи сонця, тендітні квіти, красиву природу, будинки, фільми, книжки, все, що навколо та поруч. Такі маленькі радощі наповнюють, додають життєвої енергії та бажання допомагати іншим.
Лариса ЛУКАЩУК