Юрій Череватий: «Мене надихає чин героїв новітнього часу»

На запитання випускник медичного факультету нашого університету Юрій Череватий відповідає чітко й лаконічно. Так звик на війні, де служить уже тривалий час. Зізнається, що на початку повномасштабного вторгнення серед виру інших емоцій відчував і радість – від усвідомлення того, що нарешті Україна матиме змогу дати відсіч ворогу й, можливо, закінчити одвічну війну. Головне, не забувати, якою ціною всім нам нині дається кожен день життя.

– Юрій Череватий – хто він? Як коротко розказали б про себе?

– Медик, майбутній анестезіолог-реаніматолог, інструктор з тактичної медицини. Свідомий українець. Випускник ТНМУ. Уродженець Львівщини та син України.

– Де застала вас звістка про те, що росія розпочала повномасштабну війну проти України? Пригадуєте, які були ваші перші емоції, перша думка в ту мить?

– Звістка застала в моєму улюбленому третьому гуртожитку. Так склалося, що я вчився допізна, а потім почув дуже знайомі звуки… Перші емоції – це були сум, страх і радість. Сум – тому що розумів, до чого це призведе й що лежить на кону. Страх – тому що всі втратять і так хитку стабільність, друзів, рідних, батьків чи коханих. Радість – тому що нарешті Україна матиме змогу дати відсіч ворогу й, можливо, закінчити одвічну війну.

– Де нині служите? У чому полягають ваші обов’язки?

– Наразі я – начальник медичної служби Львівського обласного штабу «Правий сектор». Інструктор з домедичної та тактичної медицини. Стежу за здоров’ям побратимів і посестер, а також організацією збору та відправкою волонтерської допомоги на фронт.

– За час війни що було для вас найскладнішим, найзворушливішим, найдивовижнішим моментом?

– Найважче було усвідомити, що твої колишні командири, друзі, знайомі померли. Останній з них – друг «Норд». Найзворушливіше – це коли люди хотіли віддати останнє заради перемоги. Що найдивовижніше? Насправді, кожен день – це диво, але, на жаль, не всі розуміють, якою ціною.

– Який найцінніший досвід для себе здобули, перебуваючи на війні?

– Це практичні навички та самоосвіта, пошук знань. Зараз краще мати ті чи інші знання й бути готовим у відповідальний момент ними скористатися, ніж не мати чи не скористатися, а поставити під ризик життя людей.

– В якій родині ви зростали? Які професії вас вабили в дитинстві?

– Зростав у звичайній галицькій сім’ї християнського греко-католицького віросповідання. Батько часто пропадав за кордоном. Мама нас виховувала. Мріяв стати архітектором, пожежником і лікарем, але на деякий час забув про цю професію.

– Коли ж знову згадали? І чому остаточно вирішили, що саме медицина – ваш шлях?

– Почав міркувати над цим серйозніше, коли з друзями готувалися до військово-патріотичних змагань «Джура». Остаточно ж вирішив після вишколів (тренувань) «Правого сектора» 2017 року. Тоді й зрозумів, що допомагати та рятувати людей – моя майбутня професія, а, може, й покликання.

– Чому обрали медичний виш саме у Тернополі?

– Усе склалося так, наче й повинно було бути. У мене була можливість обирати між Києвом, Харковом і Тернополем. Знайомі навчалися у цих містах, і вислухавши кожного, зрозумів, що хочу бути тут, особливо після попереднього приїзду.

– Що змінив у вас вступ до ТНМУ?

– Насправді складно сказати, адже самому за собою важко помітити зміни, але друзі казали, що я став більш зібраним, второпним і сконцентрованим.

– На першому курсі було важко?

– Важко було створити новий графік і формат повсякденного життя. З’явилися нові пункти в розпорядку дня, але й більше можливостей.

– Уже остаточно визначилися зі спеціальністю?

– Анестезіологія та реаніматологія – моя майбутня професія. До третього курсу прагнув бути хірургом, але низка чинників вплинули на те, що я змінив своє рішення. І насправді я тішуся, що все так склалося.

– Які риси, на ваш погляд, повинен мати справжній лікар?

– Холодну голову та гаряче серце, але не навпаки. Освіченість, упевненість, але водночас свідомість своїх дій, стриманість, чесність перед собою, Богом та тими, хто оточує. Бути щирим і добрим. Мужнім, шляхетним і відважним.

– Ваші поради молодшим колегам, особливо першокурсникам.

– Не витрачайте час на швидкоплинні речі. Ви будуєте своє прийдешнє й надалі майбутнє свої дітей. Так, цінуйте цей час, але скажіть своїм примхам «ні», щоб згодом вам було простіше. Вчитися ж набагато легше, коли знання нашаровувати, щоб вони у вас були без прогалин. Бажаю успіхів і звершень!

– Як вплинула війна на ваш світогляд?

– Змінилося все: бачення, свідомість, мета та цілі в житті. Це все почалося з 2014-го, мало хто розуміє, що війна в нас не з 2022 року.

– Що під час війни вам допомагає знаходити оптимізм?

– Чорний гумор.

– Що вас нині надихає в житті?

– Чин героїв новітнього часу – Тараса «Хаммера» Бобанича, друга «Норда» та всіх військових, які зараз воюють, перебувають у полоні, а також відомих історичних постатей.

– Що зробите найпершим, щойно дізнавшись про нашу Перемогу?

– Дуже складно відповісти, це все буде ситуативно. Можливо, зрадію, а можливо, й пущу сльозу, розуміючи, якою ціною ця перемога нам дана.

– Що означає для вас Тернопільський національний медичний університет? Ваші побажання викладачам і студентам.

– Це запитання радше про те, чим цей університет для мене був і залишиться. ТНМУ – моя Alma mater, місце, де я знайшов себе та усвідомив: тут люди, які не стають проти тебе, а сприяють твоєму навчанню й самоосвіті. Це дім, але не місце, а люди, з якими я познайомився. Що хочу побажати? Будьте людяними й відповідальними, усвідомлюючи, яка мета лежить на ваших раменах. Будьте свідомими того, завдяки кому можете відвідувати університет, відпочивати та спокійно жити. Цінуйте й дякуйте за кожен день свого життя, бо воно безцінне.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА