На посаді завідувачки кафедри управління та економіки фармації з технологією ліків доцентка Мар’яна Демчук вже майже рік. Каже, що очолити кафедру, яку благословив корифей вітчизняної фармацевтики професор Тарас Андрійович Грошовий, для неї велика честь. Саме під його наставництвом вона зростала як науковиця, дослідниця та викладачка. Нині ж у Мар’яни Богданівни доволі амбітні плани, професійні ідеї, які, впевнена, обов’язково вдасться втілити, бо великою підтримкою є колектив, який за багато років спільної праці став її справжньою науковою родиною.
«Кафедра покликана формувати у студентів управлінське системне мислення»
– Мар’яно Богданівно, призначення завідувачкою кафедри було для вас неочікуваним? З якими труднощами довелося зіткнутися на посаді керівниці?
– Я закінчила навчання на фармацевтичному факультеті нашого університету ще 2006 року й відтоді моє життя тісно пов’язане з кафедрою управління та економіки фармації з технологією ліків, яка за ці двадцять років стала для мене рідною. Тут я виконувала дипломну роботу, згодом запланувала та захистила кандидатську дисертацію. Тут мені любе все: від рідних стін – до колективу. Це люди, з якими прожила за ці роки багато різних моментів – певні труднощі, наші маленькі перемоги. Працюю в команді однодумців з гаслом: «Гуртом – ми велика сила».
– Складається враження, що й труднощів жодних не виникало? Як впоралися з керівництвом такого чималенького колективу?
– Звісно, не просто й не легко бути керівницею, особливо – ефективною, такої команди однодумців, де кожен самодостатня особистість. Потрібно було вчитися координувати роботу, намагалася підтримувати спільну мотивацію, довіру, стимулювати кожного працівника розвиватися, здобувати нові навички. Особлива ділянка роботи з молодими, які щойно розпочали науковий пошук, їм потрібна всебічна підтримка, спільна праця над формуванням ідей, планів, активація діяльності та й просто добре слово, яке надихне, додасть віри, що все вийде. Вважаю, що наша кафедра – це команда однодумців, але це не означає, що вона не потребує лідера. Лідер – це та людина, яка створює таке середовище, в якому людям, науковцям буде комфортно, лише тоді вони можуть генерувати свіжі ідеї, творити науку, виховувати студентство, винаходити нові препарати. Дуже важливим для мене було створити простір для комунікації, справедливо розподіляти зони відповідальності працівників, які будуть відчувати бажання разом працювати на нашу мету, сповідувати спільні цінності, але при цьому враховувати роль кожного та мотивувати.
– Траплялися непорозуміння, бо ж у кожного своя правда?
– Певна річ, що й таке буває в колективах, адже ми всі різні й у цьому, напевне, і є цінність особистості. Завжди намагаюся перевести якесь непорозуміння чи дискусію в площину пошуку рішень, не доводити до такого стану, коли вже назрів конфлікт. Потрібно комунікувати прозоро, відкрито вирішувати будь-яку ситуацію. Наша кафедра покликана формувати в майбутніх фармацевтів управлінське системне мислення, чим, власне, й займаються наші викладачі. Викладаючи фармацевтичний менеджмент і маркетинг студентам, ми залучаємо ці знання й у власні стосунки, це, зокрема, й навички організації роботи колективу, прийняття управлінських рішень, уміння аналізувати причини та знаходити шляхи виходу з критичних ситуацій.
«Моє захоплення хімією перемогло»
– Те, ким і де ви є та наразі займаєтеся, – це те, про що мріяли з дитинства?
– У дитинстві в нас сотні мрій, але не всім судилося збутися. У школі дуже любила такі дисципліни, як хімія, біологія, до слова, моя вчителька хімії та біології Надія Миколаївна Шиян заклала неймовірне бажання вивчати в майбутньому ці науки. Я з нею їздила і на районну, і на обласну олімпіаду з хімії. Якби не її фанатичне захоплення хімією, яке й мені передалося, то, можливо, я й не вступала б саме на фармацевтичний факультет. Батьки були лікарі, закінчили, до речі, Тернопільський медичний інститут, і цілком очевидно, що й я обрала б цю професію, бо мала таку гадку вступати на медичний факультет, але моє захоплення хімією все-таки перемогло. Можливо, посприяло й те, що сестра моєї бабусі була фармацевтом, я часто ходила до неї на роботу, спостерігала й це мені дуже подобалося. Згодом вирішила вступати на фармфакультет, який щойно відкрили в нашому університеті. Чи планувала стати викладачкою, завідувачкою кафедри? От на це питання можу ствердно відповісти: «Ні!». А життя от як повернуло.
– Як батьки сприйняли звістку йти у фармацію? Вони ж, напевне, хотіли, щоб ви продовжили династію медиків?
– Гадаю, що їм було б приємно, мали б кому передати власний досвід, знання. Мій батько – Богдан Миколайович Павлюк усе життя пропрацював ортопедом-травматологом, це професія сильних чоловіків. У тата такий «сталевий» характер, що він і мене навчив тримати удар, уміння відстоювати власну позицію та кордони. Я пам’ятаю його в постійній роботі. Мама – Богдана Михайлівна – невропатологиня, це також нелегка професія, особливо для жінки. Тому вважаю себе дитиною медичного закладу, там я й ночувала часом, бо ж бабусь поруч не було. Моє дитинство було цікавим. Вважаю, що батьки доклали чимало зусиль, щоб закласти в мені всі якості людини, насамперед – емпатичної, співчутливої, яка намагається допомагати людям. Коли вже подорослішала, то батьки мене часто залишали саму вдома й я щоб не дармувати часу, записалася до бібліотеки. Було навіть таке, що зранку йшла до книгозбірні, брала книжку, за день її прочитувала й до закінчення робочого дня вже повертала. Читання було моїм захопленням, за літо я «заковтувала» величезну кількість літератури й складалося враження, що книжки у Вишнівецькій бібліотеці закінчуються. Примітно, що книгозбірня в ті часи розташовувалася в замку князів Вишневецьких й я дуже полюбляла там бувати, прогулятися парком, там є лавочка, на якій подейкують ще Шевченко сидів. А ще там ріс кремезний столітній дуб. Навесні вся земля навколо дерева ставала фіолетово-блакитною від цвіту маленьких і ніжних квітів. Вони й донині мої улюблені, а замок на великому пагорбі над озерцями став моїм місцем сили та натхнення.
– Коли ви вступили на фармацевтичний факультет нашого університету, то не було розчарування, бо, як я зрозуміла, медицина вам теж подобалася?
– Ні, адже як зараз, так і тоді наш університет був одним з найтоповіших медичних закладів України. Фармацевтичний факультет другий рік як відкрився, навкруги панував дух ентузіазму, новаторства, прибули викладачі з інших університетів країни, віддані та знані у фармацевтичній науці люди й це передавалося нам, студентам. Хочеться згадати світлої пам’яті декана факультету, доцентку Людмилу Володимирівну Соколову, яка викладала в нас з третього курсу й мала таке рідкісне вміння захопити студентів незвичною подачею доволі важкого матеріалу, всі лекції тривали на одному диханні, а її любов до технології ліків передалася й мені. На четвертому курсі доля подарувала ще одного викладача, легенду вітчизняної фармації, професора Тараса Андрійовича Грошового, який також умів запалити любов’ю до дисципліни, яку викладав. Він часто нам повторював: «Науковець з технології ліків має сидіти на двох стільцях». Другий стілець означав управлінський напрям, адже очолював він кафедру, яка мала назву «Управління та економіка фармації з технологією ліків». Завжди спонукав студентів і дисертантів до того, аби в їхніх наукових роботах були органічно поєднані питання, що стосувалися вивчення фармацевтичного ринку, потреб споживачів і розробки лікарських форм, які б якнайбільше задовольняли потреби людей. Під керівництвом Тараса Андрійовича та за його пропозицією я розпочала роботу над дипломним проєктом. По суті, відтоді моя наукова доля була під його батьківським крилом. Він став науковим керівником моєї дипломної, магістерської роботи та кандидатської дисертації, відчинивши мені двері в науку, сформував мене як науковицю, лідерку, людину, яка знає, чого прагнути.
«Студенти зараз практично орієнтовані»
– Ще одна особлива сторінка життя фармацевтині-науковиці – створення ліків.
– Це дуже захопливий процес, незважаючи на певні труднощі. Коли я працювала над розробкою таблетованих форм із синтетичних компонентів, то виникали певні складнощі, скажімо, порівняно з розробкою препаратів з рослинної сировини. Але в цьому й є увесь «кайф» наукового пошуку. Спочатку ми розробляли ядро таблетки, потім покривали його оболонкою, там теж свої нюанси були щодо вибору складу та умов нанесення плівкового покриття, забарвлення, на внесення барвників. Тоді на кафедрі та й у Тернополі не було можливості проводити досліди, то не лише я, але й багато наших дисертантів їздили та працювали в дослідній лабораторії фармацевтичного підприємства «Галичфарм» у Львові. Пригадалося, як о шостій годині ранку ми вже сідали в потяг до Львова, там цілий день фактично проводили за дослідженнями й пізно ввечері поверталися додому. Це були неймовірно прекрасні роки. Хочу зауважити, що завжди поруч був наш керівник Тарас Андрійович Грошовий. Він так по-батьківськи нами опікувався, перепитував, чи ми не голодні, чи встигаємо дістатися дому, чи встигли придбати квитки, якщо ж було надто пізно, то він та його дружина пропонували переночувати в їхній львівській квартирі. Я дуже вдячна Тарасові Андрійовичу, що став для мене не просто науковим керівником, а тим світочем, що запалив любов до фармації, відкрив цей багатогранний простір досліджень, наукових експериментів і пошуку. Це була така феєрична подорож науковими стежками – разом з колегами та нашим керівником ми побували на наукових конференціях в Києві, Харкові, інших містах, виступали, слухали доповіді колег-науковців, дискутували, словом, є тепер що згадати.
– Вам дуже до душі цей фах, як я зрозуміла, а як студенти сприймають дисципліни, що викладають на кафедрі?
– Студенти зараз трохи інші, я б сказала, практично орієнтовані, можливо то моя суб’єктивна думка, але спостерігаю, з яким завзяттям вони опановують фах, намагаються на старших курсах уже влаштуватися до аптеки. Можливо, це пов’язано з великою війною та нестачею фармацевтичних працівників, бо багато фахівців емігрували. Натомість студенти взяли на себе таку відповідальність, бо не так легко і навчатися, і працювати , інколи й у нічну зміну. Гадаю, що це дуже не просто, бо, крім відпуску ліків, почасти треба ще дати людині якісь рекомендації, вчасно скерувати до лікаря, вислухати, розрадити, тобто в ці нелегкі часи бути ще трохи психологом.
Напрям діяльності нашої кафедри – це питання організації, менеджменту та маркетингу, управління фармації, тож готуємо не лише фармацевтичного працівника, але й керівника, майбутнього завідувача аптечного закладу. Завжди наголошую студентам, що в майбутньому вони можуть стати керівниками аптек, менеджерами, тому ставимо наголос на необхідності вивчення менеджменту, сучасних підходів і принципів управління, вмінню керівництва колективом. Нинішня фармація повсякчасно змінюється, інтенсивно розвивається, дуже велика конкуренція спостерігається нині на фармринку й це зумовлює знову ж таки необхідність формування у студентів сучасних підходів до просування товарів, комунікації, застосування цифрових технологій, клієнтоорієнтованого підходу, використання штучного інтелекту.
«Сім’я – моя тиха гавань»
– Ви так багато часу віддаєте роботі, особливо – зараз, на посаді керівниці кафедри. Чи залишається час на сім’ю?
– Сім’я – моя тиха гавань, підтримка та опора, яка дає сили працювати, втілювати себе в професії. Але якщо в родині хтось нездужає, то все падає з рук і, здається, що сили тебе покидають. Сім’я – це мій надих. Це те, що дає енергію працювати й взагалі жити. Донька навчається зараз у дев’ятому класі, то їй, як і кожному підлітку, потрібна увага, турбота, для мене важливо, щоб я давала своїй дитині достатньо любові.
– Як чоловік сприйняв звістку про ваше рішення обійняти керівну посаду?
– Достеменно цього моменту не пригадую, але підтримав, він завжди й у всьому намагається мені допомогти, це те, що дає крила, надихає та мотивує. Ми не лише сімейна пара, але й добрі друзі, однодумці, партнери й це, на мій погляд, найкраща модель сімейних стосунків. З чоловіком ми одногрупники, навчалися та дружили з першого курсу. А вже після п’ятого зрозуміли, що кохаємо одне одного та одружилися.
– Чоловік теж науковець?
– Ні, він розпочав з фармацевтичного виробництва й пройшов усі щаблі професійного зростання – від майстра цеху до керівника підприємства. Це не просто моя рідна людина, але ще й велика підмога у професійних питаннях. У нього великий управлінський досвід. Коли мені необхідна консультація чи якась неординарна ситуація трапилася, то він перший, до кого звертаюся, це авторитетна для мене людина. На мій погляд, жінкам більше притаманні емоції, які часто беруть гору, а чоловіки розсудливіші, стриманіші, не приймають миттєвих рішень. У цьому, мабуть, й полягає секрет життєвої мудрості, щоб збалансувати характери, настрій та зробити життя комфортнішим у родині.
– На відпочинок також з чоловіком їдете чи полюбляєте релаксувати наодинці?
– Відпочинок у нас завжди сімейний. І це не обов’язково поїздки на моря-океани, любимо просто прогулятися парком, насолодитися красою водного плеса. Інколи я ініціюю якісь цікаві екскурсії вже за межі Тернопільщини, це може бути навіть старовинний замок у сусідньому містечку. Я любителька історичної архітектури, старожитностей, стародавніх місцин, музеїв, тож коли випадає нагода, то їдемо, навіть на пів дня чи вихідні.
– Особисті захоплення маєте?
– У мене багато улюблених занять, головне, аби часу вистачало. На першому місці – це ще з дитинства читання книг. Люблю також вишиття, але бісером, це теж давнє захоплення. Коли моя донька йшла до першого класу, то вишила їй сорочку, а наразі захопилася вишиванням картин, ікон, зараз до цього душа лежить. Це заняття – душевний релакс, особливо коли на серці неспокій, тривога, переживання. Багато часу не треба – година чи пів, але вишивка втішає, дає душевну рівновагу, спокій, які так непросто знайти в нинішній воєнний час.
– Як минає ваш вихідний день?
– У сімейному колі. Зранку всією родиною йдемо до католицького костелу. Цю традицію відвідувати в неділю Службу Божу започаткувала ще моя бабуся. Я щиро вдячна їй за такий звичай, це для мене дуже цінно. Мрію, щоб донька, коли виросте, теж запровадила таку традицію у своїй родині. Після Святої Літургії повертаємося додому й за обіднім столом спілкуємося, ділимося цікавими ідеями, планами на наступний тиждень. Обговорюємо також проблеми, якщо є, в тісному сімейному колі вирішуємо, як з ними впоратися.
– Про що мрієте?
– У нас нині єдина мрія на всіх – аби швидше завершилася війна, яка змінила кожного з нас, наш світогляд, погляди на життя, стосунки. Чи не в кожній родині є рідні, які воюють, колеги, які захищають нашу країну від русні. Це дуже тяжка ноша, тож усі наші мрії-плани лише про переможний мир. Хочеться, щоб наші воїни повернулися здорові, живі й з Перемогою. Це мрія кожного українця.
Лариса ЛУКАЩУК