Коли нещодавні абітурієнти стають першокурсниками та те, про що вони мріяли, втілюється у життя, то після короткої ейфорії часто приходять кардинально інші відчуття – емоційної напруги, розчарування, соціальної ізоляції, виникають проблеми з організацією власного часу й простору та інше. Марта Пилипа – студентка другого курсу медичного факультету теж відчула на собі ці психологічні труднощі, але їх дівчині з допомогою батьків, друзів вдалося подолати й тепер вона допомагає іншим адаптуватися до студентського середовища. Навіть наукову роботу на цю тематику підготувала. А ще вона активна в громадському житті – членкиня студентського парламенту та творчого колективу університету, волонтерка Червоного Хреста, інструкторка з першої допомоги, а також учасниця команди OUTLOOK. Цього семестру стала ще й лавреаткою іменної стипендії ім. Сергія Коновала.
– Марто, чим вас захопила тема адаптації першокурсників, що аж наукову роботу про це написали?
– Напевно, тому, що ця тема дуже добре мені знайома. Як і кожен студент, мені теж довелося проходити цей період адаптації. Зрозуміло, що в кожного він свій, але це той момент, коли, по суті, залишаєш частину минулого життя й починаєш усе по-новому: знайомишся із системою навчання, вчишся самостійності, будуєш нові цілі та шукаєш однодумців. Для студента-медика цей період особливий, адже цілком змінюється світогляд, розуміння людського тіла та загальне бачення життя.
– Хто вам допоміг у ті часи?
– Великою підтримкою стали батьки, моє чудове оточення, друзі, тому адаптація була не важкою, а радше надзвичайно цікавою. Я почувалася щасливою, хоча іноді виникали труднощі – доводилося буквально наново вчитися того, як саме потрібно, даруйте за тавтологію, вчитися. Водночас я зауважила, як адаптуються мої одногрупники та нові знайомі й наскільки різні відчуття були у них. Саме тоді познайомилася з професором Анатолієм Володимировичем Вихрущем. Він і запропонував мені дослідити цю проблему глибше.
– З чого розпочали науковий пошук?
– На старті взялася до збору інформації, проводила опитування, а Анатолій Володимирович допомагав мені формулювати думки та підказував, у якому напрямку рухатися. Так ми написали тези про адаптацію першокурсників до навчання в медичному університеті. Майже половина респондентів тоді зізналися, що зіштовхнулися з моральною та психологічною напругою, а також з фізичною втомою у перші місяці навчання. 41 відсоток з них вважав причиною цього великий обсяг навчальної інформації. Багатьом студентам важко давалося адаптуватися до вимог викладачів, соціалізуватися в новому для них середовищі. Небагато, але були й такі першокурсники, що мали труднощі з раціональним плануванням свого часу. При визначені стану психологічної адаптації з’ясувалося, що майже кожен другий студент з опитаних відчував підвищену тривожність, внутрішню напругу, невпевненість у власних силах, траплялися й порушення сну. Задля уникнення тривожності, юнаки й дівчата потребували додаткової уваги, очікували підтримки та допомоги сторонніх осіб, куратора, викладачів-предметників, однокурсників, друзів і батьків.
– У чому сенс вашого дослідження?
– Шлях студента-медика непростий, тож не потрібно лякатися, коли на початках навчання людина відчуває втому чи розгубленість. Це нормально й не потрібно цього боятися. Мені ж це дослідження допомогло зрозуміти, наскільки важливо вчасно підставити плече одне одному. Я щиро вірю: якщо будемо уважнішими до почуттів першокурсників та просто до почуттів одне одного, то шлях у професію буде не випробуванням на виживання, а надихальною пригодою, якою він став свого часу для мене.
– Нині всім студентам непросто – війна травмує психіку, несе горе та біди в наші родини. Як на вас впливає такий стан?
– Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, я фактично була ще підлітком, але моє життя, як і кожного українця, війна змінила: перебудувала світогляд, перелаштувала психіку, пробудила національну свідомість, стала більш патріотичною, свідомою в тому, що роблю. В мені народився новий рівень української єдності. Я й справді відчула себе більше потрібною Україні. Зрозуміла, що в тилу можу допомагати армії, відчула потребу в своїй допомозі, волонтерстві.
– Чим рятуєтеся від повітряних тривог, невтішних новин?
– Щодо новин, то тут варто дотримуватися правил інформаційної гігієни, відстежувати, що читаєш, критично ставитися до контенту. Це допомагає. Мене надихає навіть незначна, але позитивна інформація. Коли ж бачу, як повертають додому наших полонених з ерефії, то дуже тішуся, що вони нарешті вдома. Добре також «перемикнутися» – зайнятися волонтерством, допомагати людям у потребі. Я – волонтерка Червоного Хреста та інструкторка з першої допомоги в цій організації, взагалі ж волонтерю ще зі школи, там ми робили окопні свічки, плели маскувальні сітки. Коли ж прийшла в університет і знайшлася можливість допомагати в рамках цієї організації, то у мене ніби відкрилося друге дихання, бо не лише віддаю, але й сама наповнююся новою енергією. І це ще більше мотивує. Коли торішнього 19 листопада були влучання в житлові будинки в Тернополі, то я з іншими студентами допомагала працівникам ДСНС, роздавали предмети першої необхідності, подавали потерпілим воду, готували канапки, емоційно та психологічно підтримували мешканців. Взагалі це неймовірно важка для сприйняття картина, коли будинок огорнений димом, навколо згарище, а люди у великій тривозі. Під обгорілими під’їздами годинами стоять родичі, не приймають ні їжі, ні води і моляться, щоб їхніх рідних дістали з-під завалів живими. Пригадую одного дідуся, який стояв під будинком в надії, що його донька та внучка, які мешкали на сьомому поверсі, знайдуться. В такі хвилини починаєш замислюватися над тим, наскільки вартісне та дорогоцінне людське життя. І прагнеш віддати частинку своєї любові, щоб цій людині стало хоч на мить краще. В такі моменти змінюється світогляд, відбувається переоцінка цінностей, а ще зростає ненависть до того народу, який творить це жорстоке насилля. Водночас важко збагнути й осягнути, чому в такому цивілізованому світі, де править диджиталізація, створені IT-технології, дійшли до такого невігластва – вбивати беззахисних мирних людей, ґвалтувати жінок, знущатися над дітьми.
– Розкажіть трохи про себе, Марто. Чим захоплювалися до вступу в університет, як вирішили стати медиком, хто надихнув на цей вибір?
– Народилася й виросла я у селищі Гусятин, що на Тернопільщині. Обожнюю його. Завдяки батькам і моїм шкільним вчителям я стала такою, як є нині. В дитинстві мені імпонували творчі активності – малювала, відвідувала художню школу, музичну студію, мене ніколи не можна було побачити вдома, бо я відвідувала чи не всі гуртки, які були у селищі – баскетбол, плавання, танці. Не могла просто сидіти вдома, навіть з книжкою. До душі відвідувати художні музеї, галереї, це мене надихає. Так є й досі. Але, крім мистецтва, дуже люблю комунікувати з людьми, бо це наповнює, збагачує твоє життя. Така риса мого характеру, як емпатичність відчинила мені шлях в медицину. Можливо, то мама, яка працює в школі психологом, посприяла, й прищепила мені любов до дітей, людей. Я відчуваю емоційну потребу спілкуватися, допомагати людям і для мене це надзвичайно цінно. На медичну ж професію благословила ще прабабуся, яка навчила мене читати, писати, молитися, вона завжди казала, що медицина – це моє. Я ж у дитинстві дуже полюбляла гратися таким дитячим медичним набором, де є іграшкові шприци, піпетки, фонендоскопи й просто благала батьків його придбати, бо не в усіх крамницях його можна було знайти. Коли обирала професію, то згадувала свою прабабусю, родину, яка підтримала моє прагнення стати лікарем. Знаєте, коли батьки, вчителі стають для тебе життєвою опорою й розділяють усі твої прагнення, то все виходить. Уже зараз відчула, що не лише емпатія важлива для лікаря, але й така річ, як клінічне мислення, вміння розпізнати хворобу, симптоми, ретельний збір анамнезу, власне, те, що я наразі вивчаю й що мені дуже подобається.
– Ви настільки активна в громадському житті, що не віриться, чи реально все встигнути. Чим займаєтеся?
– Окрім волонтерства, я ще навчаю людей першій допомозі, беру участь у студентському парламенті, де займаюся організацією спортивних змагань, культурних заходів, книжкових клубів. Останній, до слова, доброчинний захід відбувся 30 березня, це був молодіжний бал у Тернопільському драмтеатрі за участю симфонічного оркестру, відомих у нашому місті особистостей. Усі кошти перерахували на благодійність. У творчому колективі ТНМУ я займаюся організацією танцювального напряму та всім, що стосується хореографії.
– А команда OUTLOOK? Яка ваша роль там?
– Це вже медичний напрям. Ми створюємо розмаїті медичні проєкти. Наприклад, торік організували MedTalk. Це – масштабна медична конференція, що консолідує студентів, інтернів, висококласних фахівців різних сфер, які діляться власними напрацюваннями, знаннями, досвідом. Дуже гарна платформа для професійних активностей, розвитку, зростання. Ми також організовуємо співпрацю студентів, молодих лікарів і лікарів-інтернів із зарубіжними асоціаціями, спільнотами, вишуковуємо можливості безкоштовної участі молоді в міжнародних медичних конференціях, проєктах.
– Якого життєвого правила дотримуєтеся?
– Гадаю, що єдине правило на всі випадки важко знайти. Але по житті в мене таке гасло: робити те, що любиш, – і тоді світ зміниться на краще. Робити те, що любиш, – це свобода. Якщо ця справа на користь людям, то це приносить найвище моральне задоволення. Навіть маленькими кроками, але, вірю, що можна змінити світ навколо й залишити майбутнім поколінням простір гармонії, миру та добра.
Лариса ЛУКАЩУК