Про це стало відомо з листа, що надійшов на адресу керівництва ТДМУ ім. І.Я. Горбачевського від адміністрації бази відпочинку в селищі Затока на Одещині:
«Висловлюємо глибоку вдячність студентові 5 курсу медичного факультету ТДМУ Володимирові Дзюрбану, який врятував життя 12-річній дівчинці. Дякуємо університету за отримані студентом знання та вміння надавати першу медичну допомогу. Впевнені, що ваші студенти – це світле майбутнє медицини».
Зустрівшись з Володимиром, попросила його розповісти про те, що трапилося в Затоці, про почуття й відчуття, які пережив у найвідповідальніші хвилини боротьби за людське життя.
– Ваш вчинок викликає повагу та вдячність. Дівчинці, яку ви врятували поталанило, адже були недалеко. Коли згадуєте той день, що насамперед зринає в пам’яті?
– Щоразу по-різному… Дорога від бази до берега моря, якою біжу щодуху, дізнавшись про нещастя… Непритомна дівчинка на піску, юрба цікавих навколо… Реанімаційні заходи як битва за життя, яку я не маю права програти…
– Це було…
– … 17 липня. Близько п’ятої години вечора я повернувся з пляжу на базу відпочинку й уже там почув, що трапилося лихо – втопилася людина, її витягли на берег і викликали «швидку допомогу». До речі, Затока ділиться на дві частини, які розділяє міст, тож «швидкій» знадобилося б 10-15 хвилин, щоб доїхати. «Чи встигне?» – іскрою майнула думка. Адже лік ішов на секунди.
Від бази відпочинку до моря було метрів 500-600. Доки біг, згадалося все про реанімаційні заходи при утопленні й що треба робити насамперед. Чув, як дехто зітхав: «Не біжи, ти вже нічим не зарадиш, дива не станеться». Не зважав і не зупинявся. До речі, коли все закінчилося добре, ті ж таки скептики казали: «Молодець, ми були впевнені, що все буде гаразд».
– Ви знали, що йдеться про порятунок дитини?
– Ні, не знав. Вже коли прибіг, побачив непритомну дівчинку, що лежала на піску коло медпункту. Навколо зібралося з півсотні відпочивальників, але лише один чоловік намагався допомогти: лив воду на плечі, очевидно, щоб дівчинка отямилася. Користі від цього, зрозуміло, не було. Мала не подавала ознак життя. Я назвав себе, сказав, що є студентом медичного факультету й надаватиму невідкладну допомогу. Перевірив, чи немає в роті постраждалої водоростей або якихось інших сторонніх предметів. Щоб звільнити дихальні шляхи дівчинки від води, поклав її нерухоме тіло на своє зігнуте коліно так, щоб голова звисала вниз, і почав плескати по лопатках рукою штрихоподібними рухами. Реакції не було. Пульс теж не промацувався. Люди навколо не допомагали (може, хтось і хотів, та не знав як), проте на вказівки не скупилися. Хтось кричав: «Поклади її на лопатки», інші радили: «Дай їй попити води». Я попросив не відволікати мене й продовжив реанімаційні дії, швидко, чітко та ритмічно натискаючи на закінчення мечеподібного відростка грудини. І якоїсь миті з рота дівчинки полилася піниста рідина та вода. Багато води. Вона розплющила очі, вдихнула повітря й … спробувала зірватися на ноги. Я почав її заспокоювати: «Усе добре, не хвилюйся». Потім прибігла медсестра, а за нею – батько дівчинки, приїхала швидка й потерпілу шпиталізували. Лікарі побоювалися, щоб не виникло якихось ускладнень на зразок пневмонії. Я ж повернувся на базу відпочинку.
– Про що думалося після пережитого? Адже ви вперше врятували людське життя?
– Так, досвіду такого раніше не мав. Коли надавав допомогу, в думках повторював: ти не помреш, маленька. І дякувати Богу, все закінчилося добре. В іншому випадку мене переслідувало б почуття провини, що міг допомогти, але не встиг, не зміг.
– Але ви змогли.
– І був щасливий написати додому рідним: на моєму рахунку вже є одна врятована душа. Через два дні мене відшукав батько дівчинки, тоді я й дізнався, що звати її Аня та їй 12 років. Чоловік розповів, що донька, не повідомивши нікого вдома, пішла купатися і її хвилею накрило. Запитав моє ім’я. Потис мені руку. «Ми люди віруючі й будемо за вас молитися», – сказав і заплакав. На моє запитання про здоров’я Ані відповів, що з нею все гаразд.
– Розкажіть, будь ласка, про себе. Звідки ви родом?
– З Бучача. Старша сестра Зоряна теж навчалася в ТДМУ, за фахом вона лікар-дерматовенеролог, косметолог. Серед двоюрідних братів є стоматологи, хірург-онколог, фельдшери. Загалом медичні професії в родині переважають і я теж хочу стати лікарем. Нині є студентом контрактної форми навчання.
– Діяти чітко та професійно в екстремальній ситуації вас навчали …
– … з молодших курсів. У ТДМУ створено сучасний Центр симуляційного навчання, де студенти відпрацьовують практичні навички на манекенах. З нами працюють прекрасні викладачі. Зокрема, назавжди запам’яталися лекції доцента Петра Ростиславовича Левицького, який має великий професійний та життєвий досвід, а нині очолює Тернопільський міський лікувально-діагностичний центр.
– Батьки врятованої дівчинки й вона сама вам будуть вдячні довіку.
– Не вважаю, що вчинив подвиг. Для лікаря рятувати й допомагати хворим – це норма життя. До речі, коли від’їжджав із Затоки – ледь не вся округа прийшла мене проводжати, що стало для мене цілковитою та дуже приємною несподіванкою.
Лідія ХМІЛЯР,
Микола ВАСИЛЕЧКО (фото)