Робота, яка, здавалося б, на перший погляд, непомітна, але дуже важлива. Завдяки їхнім старанням, у відділенні завжди чисто, затишно й по-домашньому тепло. Праця молодших медсестер – неоціненна. Сьогодні ми завітали до нейрохірургічного відділення. Наші співрозмовниці – Галина Ялечко та Світлана Дубова. Обидві приблизно одного віку, а ще цікаво, що вони з одного села – Волосівка Зборівського району, живуть по сусідству й разом працюють. Кажуть, це дуже виручає, бо на роботі кожна впевнена, що має надійне плече. І хоча спільне чергування випадає доволі рідко, мені пощастило застати обох молодших медсестер. Першою за розмовою запитую Галину Ялечко, як доля привела її до університетської лікарні.
– Я працювала пакувальницею на підприємстві з виробництва морозива, а коли був не сезон, їздила на кілька місяців до Польщі, – розповідає пані Галина. – Якось дізналася, що в лікарні є вакансія молодшої медсестри, то вирішила спробувати. Вже згодом зустріла у відділенні свою односельчанку Світлану Дубову. Це стало приємним бонусом. Робота ж у відділенні – нелегка. Хворі бувають не просто у важкому, а й критичному стані. Більшості треба пройти тривалу реабілітацію. Тому стараємося не лише дбати про чистоту в палатах, а й допомагаємо медсестрам доглядати за хворими. Деякі недужі просто безпорадні без сторонньої допомоги. На таке дивитися – несила, стараєшся, чим можеш допомогти. Коли втомлююся на роботі й хочеться позитиву, беруся за вишиття. Голку нанизую бісером і починаю вишивати взори. Мої досягнення – вишиті рушники, сорочки, ікони. Найбільше пишаюся своєю вишитою іконою «Пресвята родина». Дуже хотіла її мати вдома. Кажуть, що вона оберігає та допомагає зберегти домашній затишок. Ікону розмістила на видному місці у вітальні. Хто приходить у гості, милується нею. Тішуся, що вишила свою мрію.
Колега й за сумісництвом сусідка Галини Орестівни – Світлана Дубова працює в нейрохірургічному відділенні пів року. За цей час призвичаїлася тут відчуває себе своєю.
– У нас дуже хороший та дружній колектив під умілим керівництвом старшої медсестри Оксани Метельської, – продовжує Світлана Дубова. – Вона щиро вболіває за кожного підопічного, допомагає, старається згладити гострі кути та якнайкраще зорганізувати роботу медперсоналу. Знаєте, до роботи в лікарні й не гадала, що є стільки хворих та ще й з такими недугами. Найбільше шкода молодих людей, які через травми, на все життя залишаться інвалідами. Проте, як би не було, стараюся зайти до палати з посмішкою, підбадьорити та знайти слова підтримки. Їм цього дуже не вистачає. Дехто через свій стан впадає у глибоку депресію, бачить світ лише в чорних тонах. У них життя, наче поділилося навпіл – «до» і «після» хвороби. Тут вчишся цінувати та берегти здоров’я. Моїм життєвим девізом стала прописна істина: у будь-яких ситуаціях, за будь-яких обставин потрібно залишатися людиною щодо колег і пацієнтів. При цьому зуміти справді донести оте найкраще, що є в нашій душі, й робити свою справу – сумлінно, чесно та порядно. Коли ж пацієнта вдається виходити й повернути до нормального життя – вважаємо найбільшою перемогою.
Спілкуючись з Галиною Ялечко та Світланою Дубовою мимоволі ловлю себе на думці: це люди з великим серцем, наповненим щирістю, любов’ю та добром. Наприкінці нашої розмови запитую молодших медсестер, що б вони хотіли від себе побажати нашим читачам. На що в один голос відповіли: «Найбільша цінність у житті – здоров’я». На жаль, не всі його вміють шанувати. Треба завжди мати величезне бажання бути здоровим і підтримувати добре самопочуття. Шкода, що в нашому суспільстві заведено замислюватися про власне здоров’я тоді, коли воно вже неабияк похитнулося. Втім, бувають і непередбачувані випадки: важка недуга, випадкова травма чи дорожньо-транспортна пригода. Від такого ніхто не застрахований. Але, як людина вміє прийняти виклик долі, в цьому проявляється її справжній характер. Декого це загартовує і робить сильнішим.
Мар’яна СУСІДКО