Меню Закрити

Агхаз Сіддік: «Я щасливий, що зміг стати частиною проєкту «Ментор»

Три роки поспіль у Тернопільському національному медичному університеті реалізовується проєкт «Ментор». Наш виш став одним з перших, хто запровадив на постійній основі підтримку і допомогу усім першокурсникам. До прикладу, у США менторство є важливим в усіх напрямках і галузях діяльності – від навчання у закладах середньої освіти і до роботи у великих корпораціях. Ментори або наставники – це ті люди, які передають свій досвід іншим, що перебувають на нижчих щаблях професійної кар’єри або ж є початківцями у чомусь. Останніх називають менті. Упродовж 25 років розвитку менторської системи у США з’явилися нові підходи та способи реалізації менторських програм, а саме поняття менторства стало предметом значної кількості наукових досліджень.

У житті кожної людини настає момент, коли треба визначатися щодо свого подальшого кар’єрного і особистого росту, пристосуватися до нових умов. Про все це можна запитати в тієї особи, яка вже пройшла через подібні труднощі і досягла певних результатів. Сьогодні мова про одного з менторів з числа іноземних студентів – Агхаза Сіддіка (Aaghaz Siddique) – студента 261-ої групи. Для багатьох першокурсників він став надійним і кваліфікованим наставником.

– Чому ти обрав ТНМУ і чи мав якісь проблеми, коли приїхав до Тернополя?

– До того, як приїхати в Україну, я проаналізував всі найкращі медичні університети України. За допомогою відгуків студентів старших курсів, яких я знаю, а також коментарів в Інтернет-джерелах та з сайту MCI, дійшов висновку, що Тернопільський національний медичний університет є одним з найкращих медичних університетів України. Тут нема корупції і працює один з кращих викладацьких колективів.

Викладачі цього університету є відкритими до спілкування, співпраці і допомоги. Деякі викладачі, я хочу назвати їх поіменно, доценти Андрій Довбуш (гістологія) та Олена Покришко (мікробіологія), для мене є найкращими з усіх. Також декан факультету іноземних студентів – професор Петро Сельський – чудова людина. Для мене особисто Петро Романович – людина цінностей і принципів. Студенти завжди можуть безпосередньо зустрітися з ним, і він вислухає кожного з дуже позитивним настроєм.

Щоразу, коли я стикався з проблемами в Україні, мої викладачі допомагали мені і скеровували мене. Першою проблемою була мова. В Україні англійська не є поширеною мовою для спілкування. Друга проблема – холодний клімат. Мені, як людині з теплої країни, тут важко було адаптуватися. Система освіти інша, ніж в Індії. Проте з часом мені тут стало зручно і комфортно. Університет став моїм другим домом, а викладачі майже рідними людьми. Я поважаю кожного з них з глибини свого серця.

– Чому Ви стали наставником?

– Мої батьки завжди вчили мене допомагати і бути потрібним. Саме це у мене в пріоритеті. Я дуже хочу поділитися своїм досвідом і навчити нових студентів уникати тих проблем, які мав я. Як старший за віком, стараюся бути відкритим для всіх своїх молодших братів і сестер, які тільки розпочали своє навчання в університеті. Це більше, ніж ментор, фактично це є опікунством.

– Чого вдалося навчити молодших студентів?

– Насамперед того, чого навчився я в Україні. Я навчаю їх основам української мови. Деякі з них не вміють готувати їсти, тому допомагав їм в опануванні азів кулінарії. Також я відвіз їх на місцевий ринок і навчив, як купувати речі. Неодноразово водив у парк Національного відродження та інші місця, щоб вони почувалися тут добре і не сумували за своїми сім’ями. Оскільки зараз в університеті діє система онлайн-навчання, то допомагав їм у навчанні, зокрема в кращому засвоєнні знань з анатомії і медичної хімії, інших предметів.

Наголошував на тому, що потрібно дотримуватися дисципліни та правил в університеті та гуртожитку. Допоміг стати їм сильнішими, щоб вони могли в житті пройти все, що їм трапиться, з гідністю. Я радий, що зараз вони щасливі і впевнені в собі.

– З якими проблемами зверталися і чи вдалося їх вирішити?

– На початку навчання всі студенти мають майже подібні проблеми. Головна – це раптові зміни кліматичних умов, адже Україна є дуже холодною країною порівняно з Індією. Також є проблема взаємодії з місцевими жителями, оскільки нові студенти не знають української мови. Деякі студенти, які дуже прив’язані до своїх сімей, дуже сумують за рідними, через що впадають у депресію. У таких випадках я розмовляв з ними особисто, а також готував їжу для них, спілкувався з їхніми батьками і просив мотивувати своїх дітей.

– Ваші очікування від проєкту «Ментор».

– Ця програма наставництва – супер-ідея. І вона дуже потрібна. Цей проект допоможе всім студентам адаптуватися в абсолютно новому середовищі. Я щиро вдячний за те, що став його частиною.

– Яким чином Ви контактуєте з першокурсниками?

– Кожних 2-3 дні я особисто заходжу до їхніх кімнат і розмовляю з ними. Також я даю право вільно заходити до моєї кімнати, коли їм це потрібно, або телефонувати мені цілодобово і без вихідних. Я також контактую з їхніми батьками і, коли це потрібно, рідні можуть зателефонувати мені і поспілкуватися про своїх дітей.

– Щоб Ви порадили іншим наставникам?

– Я хотів би запропонувати лише одне всім наставникам: будь ласка, ставтеся до молодших студентів, як до членів вашої родини, і підтримуйте їх у всіх аспектах. Нові студенти не повинні стикатися з проблемами, з якими ми стикалися колись.

– Що є найголовнішим у Вашому житті?

– Для мене життя – це подорож, сповнена пригод, злетів і падінь, радості і печалі, а невдачі – це контрольні точки в цьому житті. Я насолоджуюся кожною секундою свого життя, і для мене моя найбільша релігія – це бути людиною. Я не знаю, яким я буду лікарем – добрим чи поганим, але я впевнений, що стану доброю людиною. Для мене моя сім’я та мої цінності – це найголовніше у моєму житті. Мої батьки – найкращий подарунок для мене від Бога.

Прессекретар Яніна Чайківська.

Світлини Агхаза Сіддіка.