Тетяна Гусєва: «Ви є у себе, ви важливі і ви можете про себе потурбуватися»

Асистент кафедри психіатрії, наркології та медичної психології, керівник центру психологічного консультування ТНМУ Тетяна Гусєва від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну допомагає викладачам, студентам вишу і громадянам нашої країни справитися з тими психологічними викликами, які спричинила війна. Її слова «ви є у себе, ви важливі і ви можете про себе потурбуватися» стали «золотим ключем» для розуміння себе у будь-якій ситуації, особливо в умовах постійного стресу та напруги. Поспілкувавшись з пані Тетяною, обговорили чимало важливих моментів, які стосуються ментального здоров’я в умовах війни.

«Насамперед варто ознайомитися з поняттям «піраміда психічного здоров’я», яке є моделлю, котра відображає структуру різних аспектів психічного здоров’я людини. Вона складається з декількох рівнів, які взаємодіють між собою і впливають на загальний стан психічного благополуччя», – зазначила Тетяна Гусєва.

За її словами,  на першому щаблі піраміди є самодопомога. Тобто людина цілком здорова і може турбуватись про себе, але їй потрібно надати інформацію про те, як сформувати в себе навички турботи про своє власне психічне здоров’я, як справлятися в життєвих труднощах. Вище йдуть люди, які мають певні проблеми з психічним здоров’я і потребують допомоги фахівців.

Важливим в контексті самодопомоги є поняття психоосвіти, адже людина має знати, що з нею відбувається і не тільки вона, але й люди, які знаходяться поруч.

Пані Тетяна розповіла про те, з якими запитами до неї зверталися протягом року та проаналізувала, як українці адаптувалися до війни. Вона стверджує, що багато українців зіштовхнулися з почуттям провини. До прикладу, люди, які поїхали за кордон звинувачували себе у тому, що не змогли залишитися вдома. «Це безпідставні звинувачення. Ми всі опинилися в ситуації, коли є небезпека і загроза для життя, тому кожен діяв з огляду на те, наскільки я можу гарантувати безпеку для свого життя і своїх близьких. Мама виїхала і забрала дітей, бо відчула, що тут не зможе забезпечити безпеку. Всі діяли в той момент, як було правильно з погляду окремо взятої сім’ ї і людини».

До пані Тетяни часто надходили запити від студентів з приводу того, чому під час війни вони повинні навчатися. «Відбувся дуже серйозний вплив на нашу психіку і когнітивні процеси. З цим напряму зустрілися учасники освітнього процесу. Вони не могли сконцентрувати увагу, часто виникали проблеми з пам’яттю. Всі зовнішні події  вимагали і забирали від них більших ресурсів. Вони скаржилися на те, що не могли працювати в такому режимі, в якому працювали в мирний час. Доводилося витрачати більше енергії на те, щоб продовжувати працювати і вчитися в тому ж режимі, що і в мирний час, а також водночас реагувати на всі зовнішні загрози», – поділилася досвідом спілкування Тетяна Гусєва.

Одного разу студенти запитали в керівника центру психологічного консультування, як можна радіти під час війни. Вона відповіла, що спершу варто усвідомити одну річ: «Я є тут і у нас війна, мені треба якось діяти, і якщо я тут, я не поїхала/поїхав, то треба продовжувати жити, щось робити – це момент прийняття. Він показовий, бо кожен побачив, що я тут роблю, яке моє місце».

Студенти ділилися досвідом переживання війни і вони казали, що ми всі можемо вмерти. В такі моменти варто пам’ятати про емоційні гойдалки. «Події змінюються від спокою до неспокою, від тривоги до агресії, і дуже багато втрат: домівки, люди, улюблені тварини. Це потужні емоції і з часом, якщо рухатися ближче до сьогодні, в очікуванні 24 лютого, хтось повертався до моменту, як все починалося. Це продовження емоційної напруги, виснаження. І коли звучить тривога, багато хто вже втомився. В кожного є базова емоція – страх. Це сигнал про те, що є безпечним для мене, а що ні. Я маю потурбуватися про свою безпеку, про елементарні речі, вода, їжа. Якщо я знаю, що я дуже чутлива я знаю, що є поняття дихання. Якщо у мене почуття страху таке, що я панікую, то, напевно, поїду на іншу територію, бо не можу ні собі допомогти, ні комусь. Це нормальна ситуація, яка допомагає нам розібратися і зрозуміти, що зробити для власної безпеки», – зазначила Тетяна Гусєва.

Живучи в умовах воєнного часу ми переживаємо безліч емоцій та почуттів. Відстежування новин, розповіді друзів та рідних наштовхують на різні думки, які породжують неоднозначні почуття. Одним з таких є почуття провини. «Почуття провини –  це соціальна емоція. Це не проста емоція. Це захисний механізм. Але якщо часто до нього вдаватися, він знецінює те, що ти відчуваєш. Я не можу втомитися, бо вони не втомлюються. Я ігнорую всі сигнали до того моменту, коли за руку не відведуть до фахівця. У такому разі варто переключатися з одних подій на інші», – радить психолог.

Чимало людей вважають, що не повинні скаржитися на втому, бо воїни на передовій не втомлюються. Для того щоб не допустити емоційного вигорання на тлі усіх подій важливо пам’ятати: «Ми можемо себе порівнювати тоді, коли ми в однакових умовах. Адже потім мають бути сили щось робити, відновлювати, і якщо запустити процеси втоми, то довго людина буде виходити з цього. Тому добре дозувати і турбуватися щодня, починати з мінімального. Знайдіть у своєму графіку місце для турботи про себе».

Спілкувалася Олена Гачкевич. У подальших публікаціях буде детальніше про психологічні опори.