На кафедрі фізіології з біоетикою та біобезпекою відбувся захід «Хмельниччина: еколого-краєзнавчий діалог поколінь»

На кафедрі фізіології з біоетикою та біобезпекою відбувся еколого-краєзнавчий захід, під час якого студенти кураторських груп мали змогу послухати змістовні та натхненні доповіді, підготовлені уродженцями Хмельницької області.

Хмельниччина здавна славиться своїми визначними історичними подіями, культурною спадщиною та мистецькими пам’ятками, а також життєвими шляхами непересічних особистостей, що прославили свій край.

Захід став нагодою не лише глибше познайомитися з природним і культурним багатством краю, а й відчути патріотичну єдність поколінь, що поєднує науку, історію та любов до рідної землі.

Першою представила свою доповідь «Хмельницький – місто, що лікує та надихає» Олександра Височинська, студентка ММ-220 групи.

Посеред подільських полів у XVIII–XIX століттях виріс Проскурів – місто, яке згодом стане Хмельницьким. Саме тоді тут зароджувалися перші осередки медицини, освіти та культури. Повітовий шпиталь став колискою подільської медицини, де лікар Йосип Вольф уперше запровадив щеплення від віспи, а Іван Геллер і Олександр Корсунський заклали основи земської медицини й санітарної освіти. Паралельно з цим розвивався культурний рух – у місті працювали Михайло Комаров і Степан Руданський, які поєднували науку, поезію та служіння людям.

Завідувач кафедри, професор Степан Несторович Вадзюк доповнив біографічну довідку про Степана Руданського. Як з’ясувалося, автор був уродженцем Поділля. Ще в юності, всупереч волі батька-священника, він обрав медицину й вступив до Петербурзької медичної академії, де змушений був самостійно заробляти на навчання. Згодом Руданський переїхав до Криму, де працював лікарем і водночас боровся із хворобою –  туберкульозом.

Попри те, що доля відвела йому лише 33 роки життя, Степан Руданський залишив по собі славу не лише лікаря, а й талановитого письменника. Його гумористичне та прозове слово гостро відображало суспільні реалії того часу, зберігаючи свою актуальність і сьогодні. На межі ХІХ–ХХ століть Проскурів зростав і модернізувався, однак зазнавав випробувань війнами та революціями. У ці складні роки лікарі стали справжніми рятівниками для населення. Іван Чирков організовував амбулаторії, санітарні загони й лекції з профілактики інфекцій, а Модест Левицький – лікар і письменник – утверджував ідею моральної й національної гідності через слово. Під час трагічних подій 1919 року медики та вчителі рятували поранених і дітей, демонструючи силу гуманізму навіть у часи насилля.

Після Другої світової війни відновлений Хмельницький став центром розвитку медицини та освіти. Зусиллями лікарів Григорія Рудика, Марії Кисельової, Петра Гончарука було створено сучасну систему охорони здоров’я області, засновано медичне училище, а культурне життя ожило завдяки відкриттю театрів, бібліотек, газет. Саме тоді Хмельницький перетворився на потужний осередок української культури, де поєдналися наука, мистецтво й духовність.

У XXI столітті Хмельницький упевнено продовжує гуманістичні традиції минулого. Сучасні медичні центри, активна наукова спільнота, а також письменники й митці – Оксана Радушинська, Валентин Штриголь, Володимир Швець, Марина Крижанівська – формують обличчя міста, де поєднано професіоналізм і душевність. Під час пандемії COVID-19 хмельницькі медики знову підтвердили свою відданість людям. Хмельницький залишається містом, де лікують тіло і серце, де слово й милосердя стають головними засобами творення добра.

Доповідь на тему «Природне середовище та краєзнавчий портрет Хмельниччини» представив студент ММ-220 Роман Зозуля.

Хмельницький край стоїть перед серйозними екологічними викликами, які посилюються в умовах війни.

Забруднення ґрунтів і вод, зниження рівня підземних вод, лісові пожежі та втрата біорізноманіття стають загрозою для довкілля.

Особливу тривогу викликає стан річки Південний Буг – зелений наліт на поверхні свідчить про скиданням стічних вод з надмірним вмістом добрив.

Попри труднощі, Хмельниччина розвиває екологічний рух завдяки самовідданим громадським діячам. Їхня діяльність сприяє формуванню нової екологічної свідомості регіону.

Регіон демонструє приклади екологічних інновацій і модернізації. У 2025 році відкрито станцію очистки фільтрату – технологічний прорив у сфері поводження з відходами. Створено індустріальний парк, який поєднує економічне зростання з екологічною відповідальністю та переробкою агропродукції за новітніми технологіями. Реалізується проєкт «Екобус» – рухома школа, що навчає дітей і педагогів екологічної культури. Майбутнє екології Хмельниччини залежить від екологічної освіти, впровадження «зелених» технологій, екологічної сертифікації та партнерства влади, бізнесу, науки й громади.

«Це спільна справа кожного мешканця регіону, адже екологія Хмельниччини – це наш спільний дім» – підсумував доповідач.

Цікаво виявилась і доповідь студента ММ-220 Володимира Мусата «Міжнародні зв’язки Хмельниччини», адже землі його малої батьківщини здавна були стратегічним, торговельним і культурним перехрестям. Згадувались такі неймовірно цікаві місця, як Камянець-Подільська фортеця, Бакота, неймовірний Старокостянтинів, Меджибіж та сам Хмельницький у контексті історичних подій.

Історія духовного життя Хмельниччини – це історія людей, у серцях яких ніколи не згасало світло. Вона сповнена випробувань, втрат і дивовижних повернень. Ці люди не шукали героїзму, але щодня виборювали право вірити, молитися й жити гідно. Саме про таких свідків історії розповіла студентка ММ-220 Анастасія Сердега у своїй емоційній доповіді «Духовне життя Хмельниччини», яка поділилиась із присутніми щемкими та життєствердними оповідями із архіву родинних історій.

У 30-х роках ХХ століття, коли над Поділлям згущувались хмари репресій, у Городку вночі вибухали костели, а священників відправляли до Сибіру. Здавалося, усе втрачено, але сторож урятував чудотворну ікону святого Антонія – і саме вона стала символом незламності. Навіть у роки війни, коли лунали постріли й темрява поглинала світло, люди знову й знову збиралися в каплицях, що повставали з руїн.

У 60–70-х роках у невеликих громадах Городоччини віра передавалась мовчки – через приклад родин, які щонеділі йшли до каплиці, попри тиск влади. Історії отців Францішека Карасєвіча та Владислава Ваганса нагадують, що навіть під пильним оком радянської системи знаходилися ті, хто не зраджував свого служіння. Вони будували храми, відправляли меси, ризикували всім – і змінювали обличчя духовного життя регіону.

Водночас у Хмельницькому, у мікрорайоні Гречани, дивом вцілів єдиний храм, який не був зруйнований у ХХ столітті. Саме тут після десятиліть переслідувань розпочалося нове відродження. 1991 рік приніс Україні незалежність, а вже через рік у Хмельницькому почалося будівництво костелу Христа Царя Всесвіту – найбільшої парафії Римо-Католицької Церкви в Україні. Без коштів, без підтримки, але з вірою. І 14 жовтня 1995 року храм було освячено – як свідчення, що навіть найтемніші часи мають світанок.

Сьогодні, коли ми згадуємо ці історії, бачимо не лише храми з каменю – а живу мозаїку людських доль. Це серця, які билися в унісон, щоб зберегти віру, мову, пам’ять і людську гідність. Їхні імена й учинки – це духовне коріння Хмельниччини, яке живить нові покоління, нагадуючи: світло завжди перемагає.

Еколого-краєзнавча зустріч стала не просто нагодою згадати історію Поділля та воїнів-вихідців цього краю, які полягли або продовжують боротись за Україну, вона перетворилася на живий діалог поколінь, що поєднує любов до рідної землі, шану до минулого та віру в майбутнє. Адже екологія починається з відповідальності за себе і свою землю, а духовність – із пам’яті про тих, хто її зберіг навіть у найтемніші часи.

Матеріал підготувала доцент кафедри фізіології з біоетикою та біобезпекою Волотовська Наталія.