У нашому університеті регулярно відбуваються події, що значно розширюють світогляд студентів. Викладачі прагнуть знайомити майбутніх медиків не лише з теоретичними знаннями, а й з реальними, життєвими історіями, що формують стійкість, емпатію та розуміння багатогранності людського досвіду. Нещодавно студенти мали унікальну нагоду зустрітися з таким гостем – Володимиром Симанишиним, воїном, чия історія є прикладом незламності духу, гострого розуму та невичерпного оптимізму.
Володимир Симанишин, 30-річний уродженець мальовничого міста Борщів, розповів власну історію, яка вразила кожного присутнього. На початку повномасштабного вторгнення, коли країну охопила страшна кровопролитна війна, він працював за кордоном. Проте, почувши страшні вісті про агресію ворога на рідній землі, не міг залишатися осторонь. 1 березня 2022 року, після повернення додому, Володимир, не вагаючись, вирушив до військкомату й пішов на фронт добровольцем. Він воював на різних напрямках, служив у лавах Сил спеціальних операцій – елітного підрозділу, який виконує найскладніші та найнебезпечніші завдання. 2023 року під Бахмутом, поблизу нього вибухнув боєприпас, що змінив його життя назавжди. «Прокинувся я в лікарні ім. Мечникова, що в Дніпрі, вже без рук, далі були лікувальні заклади Тернополя, Києва, згодом і розпочався шлях до протезування, навчали мене, як керувати протезами вже у США, де пробув два місяці», – розповідає Володимир.
Герой згадує надзвичайно складний період відновлення, який був справжнім переломним моментом у його житті. Саме тоді, намагаючись знайти вихід, Володимир познайомився з арт-терапією. Спочатку ставився до ідеї малювання вкрай скептично. «Де я, а де художня творчість», – гадав тоді. Проте, завдяки наполегливості відомої волонтерки Олени Хмельницької та непересічній підтримці його матері Надії, вирішив ризикнути.
На свій подив, Володимир виявив, що малювання стало одним з найважливіших засобів його відновлення. Це допомагало йому відволікати думки, не зациклюватися на поганому. Його лікарняна палата, де провів майже вісім місяців у Києві після Тернополя, перетворилася на справжню студію, заставлену полотнами, фарбами та пензлями, які щедро приносили волонтери, стимулюючи його нове захоплення. «Цей шлях – це боротьба із самим собою, коли змушуєш зробити за день хоча б один мазок, аби відволікти думки, не зациклюватися на поганому», – пояснює він. Згодом це захоплення вилилося у персональну виставку. Більшість робіт він віддав на благодійні аукціони для підтримки Збройних сил України, дарував побратимам, а частину залишив у лікарні як наочний приклад боротьби та незламності для інших пацієнтів, які потрапили в біду.
Арт-терапія, наголошує Володимир, справді допомагає подолати невимовний відчай та апатію, що часто охоплюють людей, які опинилися у скруті. Він підкреслює, що це не обов’язково малювання – це може бути музика, співи, гра в шахи, будь-що, що приносить користь, стимулює мислення та допомагає віднайти той внутрішній потенціал, про який людина забула або навіть не підозрювала. Володимир наводить приклади своїх знайомих військових, яким також вдалося почати жити нормальним життям саме завдяки арт-терапії. Зокрема, є його знайомий з позивним «Захар Беркут», який, втративши ногу, дві руки та око, теж займається малюванням. Для Володимира він є справжнім джерелом натхнення та прикладом того, як не здаватися, а будь-що продовжувати жити, і не просто жити, а з користю, приносячи добро у цей світ.
Ситуація з протезуванням в Україні, за словами Володимира, є непростою й вимагає значних покращень. Зазначає, що цивільним громадянам отримати протези складніше, ніж військовим. Існує державна програма протезування, якою скористався й сам Володимир, проте значну допомогу надали небайдужі люди та доброчинні фонди. Жартома каже, що його біонічні руки, які коштують майже два мільйони гривень, були встановлені «за народні гроші». Зараз за державною програмою можна отримати такі протези, але потрібно буде зачекати, адже черга велика, протезних центрів мало, а якісних – ще менше.
«До цих проблем, такої кількості ампутацій не були готові навіть самі лікарі-реабілітологи, які до війни найчастіше працювали з людьми після різних травм чи інсультів. А тут…», – розповідає Володимир. Пояснює, що раніше медики працювали переважно з пацієнтами, які мали інші типи травм, а зараз зіткнулися зі складними бойовими травмами, що вимагають нового досвіду та підходів. «У мене, наприклад, не розгиналася рука. В інших хлопців були вибиті коліна, зламані ноги, попереки тощо. Це дуже складні травми, з якими до цього лікарі не стикалися. Це вже зараз є практика та набутий досвід», – підкреслює він. Шлях Володимира до протезування зайняв повних дев’ять місяців в Україні та ще два місяці у США. Це був тривалий та виснажливий процес не лише виготовлення й налаштування протезів, щоб «ніде не натирало, не муляло», а й складне навчання керування ними. Протези реагують на рухи м’язів, що залишилися після ампутації, дозволяючи виконувати різні хвати – як для дрібних, так і для великих предметів. М’язи потрібно постійно тренувати, щоб відновити їх до нормального стану. Володимир розповів і про фантомні болі – вкрай неприємні відчуття, які він відчуває досі й підозрює, що вони залишаться з ним на все життя. Саме малювання, за його словами, допомагає йому відволікатися від них, зосереджуючись на творчому процесі.
Завдяки протезам та незламній силі волі Володимир повернувся до повноцінного життя. Він самостійно водить автомобіль, хоч і довелося піти на поступки, обравши авто з автоматичною коробкою передач замість улюбленої механіки. З теплотою згадує час, проведений у США, де його зустріли настільки гостинно, що, як сам каже, не скрізь в Україні так добре почувався. Українська спільнота там активно організувала свій фонд під назвою Protez Foundation, який працює здебільшого для військових. Діаспора зустріла їх як вдома, організувала житло та харчування. Лікар-протезист, що працює у фонді, родом з України, навчався на хірурга-травматолога на Закарпатті, але обставини привели його до США, де він перевчився на протезиста й допомагає українським захисникам. Фонд Protez Foundation має власні клініки в Україні – на Закарпатті, в Києві та планує відкрити у Харкові. Черга велика, але дітей та жінок вони приймають поза чергою. Протези у Володимира українські, доволі якісні, їх можна обслуговувати на батьківщині. Він отримав механічні протези за державною програмою, біонічні придбав за власні кошти, а також фонд виготовив ще одні механічні протези.
Володимир зізнається, що період адаптації до протезів був непростим, це постійна боротьба із самим собою. Адже з нуля потрібно було навчатися тримати ручку, писати, тримати кермо. Наголошує, що проблема протезування в Україні не стільки у відсутності коштів, скільки у недостатній поінформованості військових щодо наявних програм.
Це важливе питання прокоментувала професорка кафедри медичної реабілітації Тетяна Бакалюк, яка є гарантом програми ортезування та протезування. Вона підкреслила, що нині чотири виші в Україні проводять навчання за цією програмою: у Тернополі, Києві, Харкові, Львові. Існує державна програма протезування, яка доступна тепер усім. Тобто, всі поранені, кому показано протезування, отримують необхідну інформацію та проходять певні етапи лікування й підготовки до протезування. Людина може підібрати собі протезне підприємство, з яким співпрацюватиме, де є фізичні терапевти, які займаються реабілітацією. «Недолік сьогоднішнього протезування – це верхні кінцівки, мало центрів, які займаються протезуванням верхніх кінцівок. Та й протезування складніше», – зазначила вона. Крім державної програми, діють й доброчинні організації, як-от Protez Foundation, Superhumans. Тобто вибір є. Існує також відома громадська організація Protez Hub, яка займається просвітницькою діяльністю, має свій сайт, де детально розповідають про протезування. «Тому наразі ситуація з поінформованістю виправляється», – резюмувала професорка.
Виставки Володимира подорожують Україною та за її межами, залишаючи глибокий слід у серцях відвідувачів. Уперше виставляв роботи у підземеллях Печерського госпіталю в Києві, це був благодійний захід. Опісля його запросили показати власні роботи до Печерської лаври, в Музей книги та друкарства України, де відбулася його перша персональна виставка. Згодом зі столиці виставку привіз до Тернополя, де експонував у краєзнавчому музеї, потім – до Бережан, рідного Борщева. Згодом вернісаж організував в Івано-Франківську, тоді у Хмельницькому. Проте географія його творчості не обмежується Україною – його картини виставляли й у Празі.
Цікаво, що Володимир не просто пристосувався до повноцінного життя, а й намагається всебічно розвиватися, прагнучи приносити якнайбільшу користь суспільству. Скажімо, зараз він навчається у семінарії на Волині, готуючись стати військовим капеланом.
Картини Володимира різноманітні, здебільшого це пейзажі, що передають красу природи, та портрети, які розкривають глибину людських емоцій. Якось до нього на виставку прийшов військовий, який з подивом запитав, чому немає військової тематики. Вони й намалювали спільну картину, на якій зображено, як військовий з протезом дарує квіти дівчинці з ампутованою ногою. Володимир каже, що це одна з найскладніших його картин, але вона надзвичайно важлива, адже нагадує про те, що чимало ампутацій є й серед дітей та, на жаль, їх кількість може збільшуватися. Володимир Симанишин займається ще й волонтерством. 2020 року він познайомився з благодійною організацією «З Богом у серці», яка допомагає онкохворим діткам. Відтоді став їхнім волонтером і донині намагається їм допомагати, демонструючи невичерпну доброту та співчуття.
Історія Володимира – це яскраве свідчення того, що навіть після найстрашніших випробувань життя може відродитися, набути нового сенсу й стати джерелом натхнення для тисяч людей.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина авторки