Нещодавно свій прекрасний ювілей відсвяткувала Леся Сас – доцентка кафедри психіатрії, наркології та медичної психології ТНМУ. 15 років свого професійного життя вона присвятила вивченню глибин людської психіки, допомогла сотням пацієнтів відновити ментальне здоров’я й довести, що в психіатрії важливі два чинники – професійність і любов до пацієнтів. Лише тоді ця професія стає покликанням і приносить насолоду в життя.
Трамвай, дідусь і батьки
– Лесю Михайлівно, як фахівець з ментального здоров’я, відчуваєте, що квітень – це особливий для вас місяць?
– Сказати, що природа якось специфічно на мене діє, то – ні. Але в ці дні відчуваю себе по-особливому. Я народилася практично на самий Великдень, мама розповідала, що зранку люди пекли паски, а ввечері я з’явилася на світ. І час Христового Воскресіння для мене благодатний. Велике піднесення, високі енергетичні вібрації та піднесений настрій відчуваю щоразу. Цими днями більше роздумів, осмислення, тихої радості – це правда.
– Які подарунки найбільше запам’яталися впродовж життя?
– Ті, що від рідних людей. Для мене не так важливим є сам подарунок, як увага, яку тобі приділила людина, бо вона обирала якусь, навіть недорогу річ, саме для тебе. Мені дуже цінні подарунки від чоловіка, від яких ішла особлива енергія. Надзвичайну радість приносили завжди малюнки, вітальні листівочки, змайстровані моїми дітьми, коли вони були ще зовсім маленькими. Роки минають, діти виростають, вилітають з батьківського дому, а це живі спогади, їх можна взяти до рук, розгорнути, намилуватися, натішитися враженнями.
– А що батьки дарували?
– Вони увагою нас із сестрою не обділяли, але й намагалися подарувати щось таке, що здивувало б, захопило нас своєю масштабністю. Батько любив дарувати дорогі речі. Пригадалося, як на Новий рік батьки подарували мені величезного за тими, ще радянськими «стандартами», ведмедя під час свята в дитсадку. Я ще тоді була зовсім малою, але відчула певну незручність від того, що в мене такий великий презент, а в інших дітей маленькі пакуночки. Щоправда, на душі було радісно від того, що тато й мама про мене дбають.
– Вони були для вас в авторитеті?
– Безперечно. Тато та мама й у людей користувалися повагою. І не лише тому, що батько, Бойко Михайло Степанович, упродовж свого життя займав високі посади, але й був надзвичайно привітною, доброю людиною. Ми в ті часи ще мешкали у невеликому гірському селі на Івано-Франківщині, а там приватне життя як на долоні. Всі про тебе все знають і тата люди дуже поважали. Можливо, через те, що самостійно досягав своїх посад ще з ранньої юності. Батьки для нас завжди були прикладом шляхетності, доброчесності, працездатності, в них була мета в житті – виростити нас добропорядними людьми. Батько для нас із сестрою став прикладом, надихав, вчив, як треба чогось у житті досягати, щоб бути кращими. Він завжди повторював, що ми маємо досягнути більшого, ніж він. У всьому сприяв, завжди радий допомогти, на роботі був дуже рішучий, а от до нас ставився лагідно, із сердечністю, як справжній батько до своїх дітей. Він людина щедрої душі – як на подарунки, так і на приємні емоції. Тато з мамою не ігнорували наших прохань, були уважними до наших почуттів, це дуже важливий психологічний момент у вихованні дівчаток. Мама теж значима людина в моєму житті. Я можу сказати, що вона берегиня нашої сімейної ватри. Вдячна їй, що допомогла виростити й моїх дітей, завжди була рада прийти на допомогу, вона чудова мама та бабуся.
Зростали ми із сестрою ще й з бабусею та дідусем. Дідусь був особливої вдачі – щирий, відкритий, мав гарне почуття гумору й з ним було легко. Ми його дуже любили. Він був прикладом того, як треба з людьми комунікувати. Звісно, що слова такого – «комунікація» він не чув і не знав, а от дар до спілкування мав, інколи мені здається, що саме від нього пішли ці перші уроки моїх стосунків з пацієнтами. Він був чудовим оповідачем, його історії пригадую і я, і навіть мій чоловік. Дідусь – переселенець з Житомирщини. Страшну історію про жінку, яка під час голодомору 1932-го року з’їла своїх дітей знають усі в нашій родині. А ще були оповідки про сорок сьомий рік, дідусь тоді теж дуже голодував, навчався у технікумі ще й заради того, щоб отримати свою пайку хліба. Траплялося, що в гуртожитку вона раптом зникала і тоді було дуже сутужно. Викладачка якось на заняттях розповідала, що настане такий час, коли хліба буде вдосталь і матимуть можливість в крамниці купити, який душа забажає, але дідусь не йняв віри, так його голод замучив. В його арсеналі було багато цікавих розповідей про вояків УПА на Прикарпатті, які нам часто розповідав. Дідусь брав участь у будівництві вузькоколійної дороги, нині це Карпатський трамвай. І навіть через багато років, коли я приїжджаю на малу батьківщину та сідаю в Карпатський трамвай, переді мною завжди зринає образ мого люблячого дідуся.
– Кажуть, що важливі риси характеру закладаються саме в дитинстві. Що для вас стало таким потенціалом в дорослому житті?
– Гадаю, це край, де я народилася. Серед карпатських гір, там, де бере свій початок славнозвісний Карпатський трамвай, розкинулося село Вигода. Подивитися на єдину в Україні вузькоколійку їде багато туристів, а для нас – це місце нашого дитинства, дитячих спогадів, веселого безтурботного життя. І коли мене хтось запитує, а що є ресурсом для мене у житті, особливо – в нинішні важкі часи, я завжди відповідаю – місце мого народження. Це особлива атмосфера, особливо пахуче карпатське повітря, словом, моє місце сили. Ми і зараз їдемо туди разом з усією великою сім’єю, аби знову отримати заряд енергії, відновити життєвий ресурс, насолодитися природою.
– Медицина – це те, про що мріяли з дитинства?
– Навпаки. Про вступ до медичного навіть мислити боялася. Мені чомусь бракувало сміливості, бо здавалося, що в медицину йдуть особливі, хто відчуває таке покликання. Але коли мій старший на рік товариш вступив до медінституту, то це мене якось мобілізувало та надихнуло й собі спробувати. Дуже багато тривоги, занепокоєння було з цього приводу: а чи зможу, чи вдасться?
«З перших днів все сподобалося»
– І вдалося?
– Так, з першої спроби. Склала один іспит, бо була медалісткою. Моїй радості не було меж. Я змогла. Щодо навчання, то мені з перших днів все так сподобалося – атмосфера, викладачі, сам дух медичного вишу. Навчатися було важкувато, чимало зусиль довелося докласти, але я з шкільних років люблю навчатися. Уже згодом з’ясувалося, що медицина – це моя сфера, та й група пречудова трапилася, ми дуже здружилися. Полюбляли подорожі, не раз на мою малу батьківщину, в Карпати, гуртом й у Медобори мандрували. В таких поїздках ще краще могли пізнати один одного, підтримати, відчути плече товариша. Саме в подорожах я ближче познайомилася та згодом покохала свого майбутнього чоловіка, ми навчалися в одній групі. Пригадалося, як у негоду потрапили у скрутну ситуацію – річка розлилася, страшенна злива, не легко було впоратися зі стихією. Дорогу розмило, а наші хлопці не розгубилися – почали рельси очищати від мулу та піску, щоб потяг проїхав і ми повернулися додому. Навіть після закінчення інституту ми зустрічаємося та підтримуємо дружні стосунки.
– Отож, як я зрозуміла, ви не пошкодували, що обрали саме медичний виш. Який же напрям найбільше припав до душі?
– Спочатку була неврологія, яку я вирізнила для себе серед усіх клінічних дисциплін. Радше через те, що викладала цю науку в нас досвідчений фахівець, блискуча науковиця, професорка Світлана Іванівна Шкробот. Те, як відбувалися лекційні заняття, клінічні обходи, розгляд випадків викликало в мене неабияке захоплення. Я полюбила цю науку завдяки Світлані Іванівні, а в моїх мріях уже спалахнула ідея стати неврологом. Інтернатуру я пройшла саме за цією спеціалізацією. Та й вчителів у клініці мала чудових – доктора медичних наук Зою Василівну Салій, неврологиню Валентину Іванівну Кородюк, обласного невролога в ті часи Мирослава Васильовича Сеника. Інтернатура припала саме на народження сина, але я знаходила час і для малюка, і жодне заняття не пропустила, сиділа за підручниками до ночі. Не оминала лікарських обходів, бо розуміла, що це безцінний клі-нічний досвід, мала за честь повчитися в таких висококласних спеціалістів. Це була потужна школа педагогічної, лікарської майстерності, ці фахівці давали нам й уроки життєвої мудрості. Мене полонила ця галузь медицини.
– Але чому ж її не обрали?
– Ми можемо намріяти собі багато чого, але у житті все по-іншому, маєш пройти певний етап, який, можливо, приведе до чогось більшого. В моїй біографії були ще вісім прекрасних років наукового життя в колі яскравих особистостей, науковців на кафедрі патологічної фізіології ТНМУ. Трапилося так, що мої улюблені ще зі студентських років викладачі – професори Ольга Володимирівна Денефіль, Юрій Іванович Бондаренко, Марія Романівна Хара стали й моїми наставниками в науці. Ще під час навчання в університеті мене притягували надзвичайно цікаві заняття з патофізіології, їх клінічна спрямованість, глибока експериментальна складова навчального процесу. Всі ці чинники привернули мою прихильність до цієї науки, а вже згодом вилилися в написання кандидатської дисертації, яку я готувала під керівництвом ще одного талановитого науковця, знаного в колі патофізіологів України професора Василя Васильовича Файфури. Це знакова людина в моїй науковій долі. Я стала його першою дисертанткою й пишаюся тим, що мала нагоду готувати свою наукову роботу під його керівництвом. Василь Васильович – надзвичайно турботливий науковий батько. Він щоденно спрямовував мене на результат, навчав, як потрібно працювати з дослідницьким матеріалом, вивчати літературу та інше. Взагалі всі викладачі кафедри дуже прихильно ставилися до мене, молодої науковиці, я могла отримати цінну пораду, невеличку консультацію за потреби й така відкритість, щирість мене ще більше надихала.
«Я відчувала себе частинкою великої команди науковців»
– Як з’явилася у вашому житті психіатрія, яку, до слова в ті часи, не дуже часто обирали випускники?
– Я працювала на теоретичній кафедрі, але мрія про лікувальну діяльність не полишала. З’явилося місце на кафедрі неврології, яка ще тоді була з курсом психіатрії, про яку я ні сном ні духом не відала. Цей напрям мені й довелося освоювати. Сказати, що переживала, напевне, замало, бо я не цілком уявляла себе в психіатрії, яка вимагає занурення в глибини людської психіки, аналізу людських відчуттів, емоційного контакту з людьми. У мене не було жодного досвіду, та я не знала, чи вдасться мені з цим впоратися.
– Але ж є таке прислів’я: «Не святі горшки ліплять»…
– Так. Згадала свого дідуся, його мудру науку спілкування з людьми, а, по суті, емпатійного ставлення до них. Він по житті був психологом, у нього дуже добре виходило встановити контакт. Може, й мені це передалося? Так тоді мислила. Зважитися на цей крок мені дуже допоміг чоловік, бо він вимовив ті найголовніші слова, які додали надії та сміливості: « В тебе все вийде». У моєму становленні в новій спеціальності дуже посприяли професорка Олена Петрівна Венгер, психіатриня Леся Володимирівна Косовська. Звісно, має велике значення й той дух наставництва, взаємопідтримки, який панує на нашій кафедрі, я відчуваю себе частинкою великої команди науковців, старших колег, і це додає впевненості. Мовлячи зараз про кафедру, співробітників, які, власне, й творять її життя, пригадалися часи, коли мене прооперували у столичній клініці. Тіло боліло, на душі було теж не зовсім радісно й тут, як веселка на похмурому небі – телефонний дзвінок, квіти та невеличкий подарунок від колег з моїх двох кафедр. Якщо висловлюватися медичною термінологією – це були ендорфіни в дії. А ще про турботу, людяність, тепле ставлення, відчуття, що про тебе піклуються. Це те, що допомагає людині одужати.
– Свого першого пацієнта пригадуєте?
– Це була пацієнтка, жінка середнього віку. Вона переживала з приводу своєї хвороби, а я – чи вдасться її вилікувати. Втім, як мовить народна мудрість, перший млинець не був нанівець. Моє навчання, наставництво дало свої плоди – пацієнтка, яка прийшла з тривожно-депресивним розладом, успішно подолала свою недугу. Людина залишила медичний заклад у доброму здоров’ї, її ментальний стан значно покращився, а для мене це була моя перша маленька перемога. Я підтримую з цією пацієнткою контакт і донині, вона рекомендує мене своїм родичам, знайомим, а що може бути кращою подякою для лікаря. З того часу минуло 15 років, я працювала й у стаціонарі – відділенні соматофорних розладів, була завідувачкою психіатричного відділення. А це вже мій особистий досвід, до того ж у різних напрямах, коли я можу розв’язувати проблеми пацієнтів із широким спектром захворювань психіатричного профілю. Кілька років тому освоїла психотерапевтичні практики, працюю в інтегрованому підході для подолання психічних розладів.
– Втішно, що ви знайшли ту спеціальність, яка вам до душі, а нинішні студенти охоче обирають психіатрію?
– Психічне здоров’я нині стало пріоритетом у медицині, шкода лише, що ця увага спричинена і коронавірусом, і великою війною, хоча спостерігаємо й значний вплив суто соціальних чинників. Отож, зрозуміло, що турбота про ментальне здоров’я та психосоціальну підтримку українців буде тільки зростати. Дедалі більше студентів виявляють бажання йти в цю галузь. Це я можу спостерігати на заняттях наукового гуртка, яким керую. Їхня зацікавленість торкається багатьох ментальних проблем. Більше того, про престиж цієї професії, яка дещо розширила свої обрії, свідчить й те, що чимало нині людей вирішили здобувати фах психолога, клінічного психолога в ТНМУ. А кількість людей у потребі лише зростатиме, це і внутрішньо переміщені особи, діти війни, діти заробітчан, ті, які виросли без батьків, комбатанти, військові, які повертаються з фронту з великими проблемами ментального спектру, всі ці категорії потребують професійної допомоги. Фахівці кафедри психіатрії за ці роки набули чималого досвіду в лікуванні цих недуг, ми навіть вже ділимося нашими набутками з фахівцями зарубіжжя, тож є можливість отримати знання високого ґатунку.
Що повертає душевний спокій
– Цікаво, як психіатриня сама рятується від ментальних проблем у нинішні нелегкі часи?
– Психіатрія – це та сфера, яка потребує додаткових ресурсів – емпатії, співпереживання, увесь час намагаєшся досягти того, аби пацієнт вийшов з кабінету в трохи кращому психологічному стані. Для мене це дуже важливо. Коли співпереживаєш, то й витрачаєш на це власну енергію, життєві сили. Дуже не просто віддавати, але разом з тим треба й не втрачати. Ви здивуєтеся, але для мене наповненням життєвих сил є покращення стану моїх пацієнтів. Коли бачу, як людина з депресією, зниженням життєвої енергії змінюється, духовно оживає завдяки моїм діям, то це надихає. Ще одне моє джерело енергії – природа, гори, мої неймовірні Карпати, домашні улюбленці, які тішать тим, що вони просто є. Дуже наповнюють люди, з якими цікаво спілкуватися. Я – релігійна людина, тому духовні цінності та віра повертають мій душевний спокій. Надзвичайно люблю подорожі з моїми рідними людьми, друзями. Сімейні цінності, відзначення релігійних, сімейних свят, коли три покоління за одним родинним столом, де панує тепла атмосфера, звучить чарівна українська пісня, приємні розмови, мене завжди енергетично заряджають. Нещодавно моя сім’я поповнилася ще однією донечкою – дружиною мого сина та сватами, які стали частинкою нашого сімейства й джерелом приємного спілкування.
– Що для вас є найбільшою радістю в житті?
– Моя робота, батьки, діти, чоловік, з яким я б хотіла проводити більше часу, але він хірург і не завжди й собі належить. Але мені важливо, що він рятує людські життя та реалізовує себе як професіонал.
– Діти продовжили вашу професійну справу?
– Вони у мене активні, самодостатні особистості. Втіш-но, що продовжили наш з чоловіком шлях. Син закінчив ТНМУ, зараз опановує професію кардіохірурга, навчається в магістратурі, його дружина Олена також медик. Донька Евеліна – студентка Тернопільського медичного університету, тішить батьків успіхами, цілеспрямована, досягає результату, нещодавно виграла в конкурсі на участь в міжнародній літній школі Манчестера.
– Яка зараз ваша найбільша мрія?
– Усі думки зараз про те, щоб настала наша перемога, мир і це дало можливість залікувати всі рани, які принесла нам ця жахлива війна. Щоб наша Україна стала квітучою, цивілізованою європейською державою.
– Дякуємо за цікаву розмову та вітаємо з ювілеєм. Хай ваші мрії обов’язково здійсняться!
Лариса ЛУКАЩУК