Марія Романська – студентка другого курсу медичного факультету Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, керівниця студентського екоруху. Вона – з того рідкісного типу людей, чия неординарність не потребує гучних заяв, бо вона відчувається в усьому: від виважених роздумів про патофізіологію – до пристрасного захисту довкілля. Це всебічно розвинена особистість, яка зуміла поєднати у собі сувору дисципліну майбутнього лікаря, глибоку шану до українських традицій та щиру, майже дитячу відданість природі. Вона не просто готується рятувати життя – вона вже зараз формує нову філософію медицини, де здоров’я людини нерозривно пов’язане зі здоров’ям планети та пам’яттю предків.
– Маріє, кожне дерево починається з коріння. Розкажіть про ваше рідне місто та спогади дитинства – які з них стали тим фундаментом, на якому виросла ваша майбутня медична професія?
– Я родом з Борщівщини, з маленького села Королівка. Це місце не просто згадується – воно відчувається на дотик і запах: у ранковій росі, у спокійному плині річки Нічлави, у безкінечних лісах. Поля там – це окремий світ, де люди вміють не просто працювати, а жити із землею в гармонії. Мабуть, саме в такому середовищі формується базове розуміння життя: його цінності, крихкості й водночас сили. Я виросла в родині, де медицина була частиною щоденного побуту. Бабуся – медична сестра, дідусь – ветеринар, тітка з чоловіком – лікарі. Це не було «династією» в класичному, сухому розумінні – це було щось живе. Малою слухала їхні розмови за столом: про складні випадки, тривогу, відповідальність і ту тиху радість, коли вдається допомогти. Я не розуміла термінів, але чітко відчувала емоцію – щирість і внутрішнє задоволення від допомоги.
Пригадую епізод з дитинства: знайшла пораненого птаха. Інстинктивно побігла до дідуся. Ми намагалися його врятувати, і хоча результат був неідеальним, я вперше відчула ту суміш страху й обов’язку, яка мене вже не відпустила. Остаточне ж усвідомлення прийшло пізніше, коли ми йшли з тіткою містом і до неї підійшла жінка з дитиною, щиро дякуючи за вчасно поставлений діагноз. У тій простій сцені було стільки довіри, що я вперше по-справжньому зрозуміла, що означає бути лікарем. Мене сформували не лише люди, а й атмосфера, де допомога – це не подвиг, а норма.
– Чи пригадуєте ту особливу мить, коли дитяча цікавість до світу трансформувалася у тверде рішення вступати до ТНМУ?
– Це не була одна різка мить, радше процес, який поступово ставав усвідомленим. Ключовим етапом стало вміння дивитися на себе чесно, реально оцінюючи характер і сили. Запитала себе: «Чи готова я до цього шляху?». Бо медицина – це не про престиж, а про довгу дистанцію. Я завжди була старанною, але участь в олімпіадах та мистецькі захоплення дали мені розуміння: добрий лікар – це не лише знання, а й внутрішня глибина, здатність бачити більше, ніж симптоми. Мені імпонує складність цієї спеціальності. Труднощі перетворюються на азарт. Медицина для мене – це щоденна героїчна справа, про яку я мріяла. Спостерігаючи, як лікарі рятують людей під час повномасштабного вторгнення, я лише утвердилася у виборі. Переконана: добрий лікар – це людина, образно кажучи, з розширеною аортою, через яку перекачується ціле озеро співчуття. ТНМУ я обрала свідомо як середовище, де зможу вирости як особистість.
– Студентські роки в медичному – це марафон на витривалість. Який іспит чи клінічний випадок на другому курсі став для вас особистою, так би мовити, емоційною анатомією?
– Ми справді щасливі марафонці, які змінюються з кожним кроком. Переломним моментом став один з перших серйозних іспитів на другому курсі. Обсяг інформації накривав хвилею, я вчила ночами, інколи ловила себе на паніці. Перед іспитом зрозуміла: або паніка з’їсть мене, або я опаную собою. Це було тихе рішення – довіритися собі. Сам іспит став перевіркою характеру. Я відчула, що можу працювати у стресі, не розсипатися, а концентруватися. Це була моя емоційна анатомія. Побачила власні страхи, але відкрила й силу – здатність не здаватися під тиском. Саме тоді почала ставати не просто студенткою, а людиною, яка вчиться тримати себе, що в медицині критично важливо.
– Як у вашій свідомості переплелися клятва Гіппократа та турбота про довкілля?
– Спочатку медицина фокусувалася для мене на пацієнті. Але згодом я почала помічати, що за хворобою часто стоїть середовище: якість повітря, води, рівень шуму. Роль лікаря змінилася в моїх очах – він має не лише боротися з наслідками, а й впливати на причини. Принцип «не нашкодь» виходить далеко за межі кабінету. Шкода довкіллю – це відкладена шкода людині: рак, алергії, імунодефіцити. Екорух в університеті став для мене не протестом, а формою відповідальності. Ми почали з просвіти, з формування звички думати про наслідки. Сучасний лікар – це про широту бачення, де здоров’я – це стан і фізичного, і екологічного благополуччя. Не хочу лише лікувати наслідки, я хочу бути частиною змін, що їх зменшують.
– Ви активно популяризуєте народні звичаї. Чи є наші традиції своєрідним генетичним кодом здоров’я?
– Безумовно. Традиції – це невидимий фундамент нашої стійкості. Для мене це живий досвід Борщівщини. Я з дитинства брала участь у фестивалі «Борщівська вишиванка». Пам’ятаю, як наш з мамою борщ отримав відзнаку «Зварений з любов’ю». Це було про сімейну єдність. Вишиванка, мова, козацький характер – це стрижень нації. Великодні традиції, розписування писанок – це взагалі медитативний процес, що несе ідею відродження. У медицині організм прагне відновлення, так і народ через обряди, звичаї відновлює свою силу. Вербна неділя, прикрашання гілочок – це моменти заземлення та єдності громади. У складні часи це – наше внутрішнє опертя, наш код переможців.
– Якщо уявити ваш екорух як живий організм, які його «органи» вже працюють, а які потребують «реанімації»?
– Це молодий організм, що вчиться дихати. Зараз найактивніше працюють «очі» та «розум». Ми почали бачити проблеми: одноразовий пластик, нераціональність ресурсів. «Розум» аналізує, як це змінити в межах університету. «Серце» вже б’ється – це наша невелика, але щира команда. «Руки» починають діяти через акції та інформаційні зустрічі. Проте «нервова система» – комунікація ще потребує розвитку. Нам треба краще доносити ідеї до мас. Формуємо також «скелет» – системність, щоб рух не був хвилеподібним, а став сталою частиною життя ТНМУ. Головне – не намагатися одразу бути ідеальними, а дати собі час на зростання.
– Як шукаєте баланс між цілковитою стерильністю медицини та засадами сталого споживання?
– Це складний виклик. Стерильність – це життя пацієнта, тут немає компромісів. Але медицина генерує гори відходів, які повертаються до нас забрудненням. Баланс я шукаю в уважності: не використовувати більше матеріалів, ніж потрібно. Багато відходів – це наслідок автоматизму. Важливо також сортувати медичне сміття там, де це безпечно, використовувати автоклавування для багаторазових інструментів. Це питання філософії «не нашкодь». Мислення лікаря має бути спрямоване на те, щоб допомога нині не стала проблемою для майбутніх поколінь. Це не ідеальний баланс, а постійний усвідомлений пошук.
– Яка українська обрядовість має найбільш «терапевтичний» ефект для сучасної людини?
– Великодні традиції. Підготовка до свята – це впорядкування думок через прибирання простору, що знижує тривожність. Писанкарство – це нейрофізіологічна стабілізація: концентрація на деталях, запах воску, тиша. Це знижує рівень кортизолу. Сама ідея Великодня – відродження є найпотужнішою психологічною підтримкою. Для лікаря це важливо розуміти: інколи людині потрібні не лише ліки, а й відчуття сенсу та зв’язку з корінням.
– Як підтримуєте власний «внутрішній гомеостаз», щоб не допустити вигорання?
– Гомеостаз – це здатність відновлюватися. Я вчуся відслідковувати втому й вчасно зупинятися. Моїм антидотом є перемикання. Я не живу лише медициною. Енергію дають люди та розуміння сенсу моїх дій. Прийняття неідеальності – ще один важливий крок. Уміння сказати «я зробила достатньо нині» – це зрілість. Лікар, який вигорів, не може бути опорою. Тому турбота про себе – це професійна відповідальність.
– Чи є у вас захоплення, яке слугує вашим особистим «антидотом»?
– Музика. Сім років класу фортепіано в Борщівській школі мистецтв. Коли сідаю за інструмент, мова термінів змінюється мовою почуттів. Це форма емоційної гігієни. Обожнюю також подорожі та гори. Німеччина, Австрія, Нідерланди – кожна поїздка розширює межі. Але саме в горах приходить справжня ясність. Шлях угору важкий, але на вершині панує тиша, яка дає сили йти далі в навчанні.
– Кажуть, що лікар бачить світ інакше. Чи допомагає знання медицини розуміти красу природи?
– Так, знання роблять сприйняття глибшим. Коли знаєш анатомію, бачиш у природі ті ж закономірності: легені схожі на дерева, судини – на річкові системи, відбитки пальців – на річні кільця дерев. Людське тіло – це органічне продовження світу. Медицина вчить бачити крихкість життя, і це змушує ще більше цінувати баланс екосистем.
– Якби ви могли винайти «ліки» від однієї екологічної проблеми, що це було б?
– Глобальне «лікування» повітря. Забруднення повітря – це хронічний чинник, що непомітно руйнує серце та легені всього людства. Я уявляю систему інтелектуальних біофільтрів і молекулярного очищення. Це б радикально знизило рівень хронічних хвороб і змінило самопочуття мільярдів людей. Чисте повітря – це базова умова життя, це профілактична медицина планетарного рівня.
– Чи є в Тернополі ваше місце сили для обдумування екопроєктів?
– Набережна Тернопільського ставу. Вода впорядковує думки, забирає напругу. Але справжнє коріння сили – вдома, на Борщівщині. Стежка до річки, дорога через поле й ліс – там я відчуваю гармонію, яку неможливо відтворити штучно. Один з моїх майбутніх проєктів – очищення водойм, бо вода – це основа нашого здоров’я.
– Якою бачите свою ідеальну «зелену клініку» майбутнього?
– Вона стоїть на трьох «китах». Перший – екологічна інфраструктура: багато світла, енергоефективність, біофільний дизайн, який знижує стрес. Другий – технологічний симбіоз: цифровізація, телемедицина, висока точність, що вивільняє час лікаря для спілкування з пацієнтом. Третій – інтегративний підхід: доказова медицина в поєднанні з фітотерапією та нутриціологією. Це простір не лише лікування, а й профілактики, де пацієнт відчуває себе частиною природи.
Ось такі вони – студенти ТНМУ. Слухаєш їх і дух перехоплює, а у серці з’являється впевненість: наша країна – в надійних руках, доки в ній живе та розвивається така молодь.
Розмовляла Зоряна ТЕРЕЩЕНКО