Ім’я Бориса Тодурова – кардіохірурга, який провів першу трансплантацію серця в Україні відоме багатьом співвітчизникам. На його рахунку понад п’ять тисяч оперативних втручань і стільки ж врятованих життів. Професор, заслужений лікар України, член-кореспондент НАМН України, лавреат Державної премії в галузі науки і техніки, генеральний директор Інституту серця. Автор 150 наукових робіт і величезного числа винаходів. Нещодавно він разом зі своєю командою вже вкотре побував у ТНМУ, мав офіційні зустрічі з керівництвом, співробітниками та лекції й тепле спілкування зі студентами. Не відмовив в інтерв’ю газеті «Медична академія».
Ми увійдемо рівноцінними партнерами в європейський медичний простір»
– Борисе Михайловичу, попри насичений робочий графік, постійні ворожі атаки у столиці, ви все ж знаходите час разом зі своєю командою відвідати інші міста, зустрітися з колегами, майбутніми лікарями, студентами…
– У Тернопільському медуніверситеті я не вперше, в нас тривала плідна співпраця. Вже майже чотири роки наша медицина, як, власне, й уся країна, перебуває у скрутному становищі, люди втрачають мотивацію, молоді фахівці намагаються виїхати з країни. Ми втратили через це доволі багато спеціалістів. Сьогодні я з невеликою командою в ТНМУ, щоб продемонструвати, що й у таких умовах можна зберігати професійний потенціал і розвиватися. Це ми робимо і в кардіохірургії, і в трансплантології. Останніми роками провели дуже багато технологічно складних операцій, їздимо до колег в інші країни, ділимося власним досвідом, словом, розвиваємо трансплантологію. Цьогоріч ми вже виконали майже 50 трансплантацій серця, сподіваюся, що дійдемо до позначки 60. Це доволі велика цифра, яка дозволить нам вийти на світовий рівень і за кількістю, і за якістю. Ми розповідаємо нашим молодим колегам, студентам, як це робимо під час війни, щоб мотивувати їх залишитися в Україні, розвиватися, присвятивши власне життя медицині. Я часто наголошую, що відданість своїй справі завжди приносить гарні результати. Для студентів дуже важливо мати перед собою приклад успішних лікарів, якими наразі є лікарі нашого інституту, вони працюють, незважаючи на всі виклики воєнного часу. Наші мотиваційні, я б так сказав, лекції, спрямовані на те, щоб після війни ми рівноцінними партнерами ввійшли в європейський медичний простір, а не пасли задніх і нас вважали другосортними фахівцями. В цьому й є мета нашого візиту до студентів ТНМУ, якої, сподіваюся, ми досягли. Я бачив це по їх радісних і натхненних обличчях, запитаннях, які вони ставили після лекцій.
– Ви першим в Україні виконали успішну трансплантацію серця. Якими досягненнями можете похвалитися нині?
– Імплантуємо комплекс «серце-легені», «серце-нирка», також проводимо дитячі, алотрансплантації, вживлюємо механічні серця, це все ми зреалізували вперше в країні останніми роками. Продовжуємо впроваджувати сучасні інноваційні технології. На мій погляд, лише в такий спосіб можна досягти прогресу. Потреба у втручаннях на серці тільки зростатиме, бо інфаркти, серцево-судинна патологія через війну значно помолодшали, українці перебувають у перманентному стресі, чимало є людей з посттравматичним стресовим розладом, депресією, що не додає здоров’я, а хіба погіршує ситуацію. Незважаючи на зменшення населення, кількість оперативних втручань у нашому інституті не знизилася, на жаль.
– Дуже слушним, на мій погляд, було під час зустрічі запитання в.о. ректора ТНМУ, професора Михайла Корди про те, наскільки реально у нас нині імплементувати передові світові технології. Чи є щось таке, що ви б хотіли в Інституті серця впровадити?
– У відповіді на це запитання було кілька моментів, перший з яких – фінансовий. В Бостонській клініці, де ми регулярно проходимо навчання, трансплантація легень коштує три мільйони доларів. Тамтешні хірурги кажуть, що вона збиткова та нерентабельна для клініки, її роблять лише для того, аби підтримати престиж їхньої лікарні. У нас, в Україні, трансплантація легень коштує три мільйони гривень, тобто в сорок разів менше. І це історія про те, що не можна купити «Мерседес» за ціною велосипеда. Всі технології ті ж самі, що й в Америці – витратні матеріали та ліки, все інше коштує так, як і на Заході. Це перша проблема й доволі таки серйозна.
Друга. Під час війни багато компаній припинили реєстрацію свого обладнання в Україні, кажуть, що наш ринок їм не цікавий, вони не можуть скерувати сюди своїх прокторів і не будуть реєструвати новітнє обладнання. Маємо визнати: поки що наша країна не цікава як ринок для американських компаній. Третя, теж важлива причина, це – деяка апатія серед наших фахівців і це, вважаю, виправдана ситуація, бо постравматичний синдром є не лише у військових, але й у цивільних, які втратили домівки, своїх дітей, сенс життя, зрештою. Цей стан присутній не тільки у східних регіонах, але й західних, бо всіх доторкнулася ця жахлива війна, і люди призупиняють своє професійне зростання в очікуванні кращих часів. Лікарі втрачають мотивацію. Саме для цього я їжджу регіонами й розповідаю про нашу роботу та переконую – не потрібно зупинятися, не варто очікувати кращих часів та умов. Таких умов ніколи не буде, але в нас це набагато легше зробити, ніж на Заході. Багато наших лікарів звідти повертаються й чимало зараз ще в роздумах, чи не повернути, скажімо, з Польщі, де не так легко підтвердити свій диплом і де платять вдвічі менше нашим лікарям, в Україну. Можливість в нашій країні для фахівців набагато більша, ніж у країнах Євросоюзу. Не допускають, на жаль, нас там до високих технологій. Ось це ті чинники, які пригальмовують нас трохи, але, гадаю, що це не такі вже й бар’єри, які не можна переступити. Все можливо, є ґранти, підтримка колег, можливість виїздити на міжнародні конференції, стажування, доправляти якісь пожертви. Взяти б, наприклад, перше медичне об’єднання Львова. Кардіохірург Олег Савчук там отримує державну підтримку, чи не щодня до них надходить контейнер з гуманітарною допомогою, побудували новітнє відділення, отримали лінійні прискорювачі й продовжують удосконалюватися. Наша команда завжди рівняється на кращих. Ми припинили поїздки до якихось центрів Європи, які не є лідерами, я не витрачаю навіть часу на це. Обираємо найбільш топові кардіоцентри, знаходимо спонсорів, їдемо та розповідаємо про свою роботу та навчаємося найновішим технологіям.
«Не має бути жодного меркантильного зацікавлення»
– Але ж це не так просто – сконтактувати з потрібними людьми, налагодити партнерські стосунки, протистояти зовнішнім «подразникам» навіть у своїй країні.
– А хто ж сказав що легко? Життя навчило мене: коли хочеш розвиватися, рухатися вперед, будеш стикатися з бюрократичними, організаційними питаннями. Знаєте, я доволі філософськи до цього ставлюся, бо це було за всілякої влади. Це, як холодна погода, коли треба одягнутися та просто адаптуватися до неї. Взагалі ж усяка система консервативна, ніхто не бажає нічого змінювати, люди в державних кріслах не хочуть зайвих клопотів на свою голову, а коли приходиш з якоюсь ідеєю, яка на сто відсотків краща, прогресивніша, то доволі часто відчуваєш опір чи спротив. Але, вважаю, що це нормально, завжди кажу: не будуйте ілюзій – не будете розчаровуватися. Це реалії нашого життя, просто треба змиритися з тим, що маєш пройти цей шлях. Зрозуміло, він складний, іноді дратує таке ставлення чиновників до чогось нового, що хочеш змінити або запропонувати. Але треба набратися терпіння й тієї мотивації, яка має бути в душі, щоб пройти кілька етапів цього супротиву. Щоправда, те, що пропонуєш, повинно бути науково, практично обґрунтовано, та й сам маєш бути переконаним, що все це піде на користь пацієнтові. Якщо ж людина впевнена, що це буде на благо пацієнта, то, певна річ, вона доб’єтеся успіху й того, до чого прагне. Але лише за умови, що інтереси пацієнта в цій новизні будуть в пріоритеті. Немає бути жодної користі, жодної професійної зацікавленості, жодного меркантильного інтересу. Лише за таких умов вас почують, наголошую молодшим колегам. Моя філософія така: вам можуть вибачити все, що завгодно в цьому житті, але вам ніколи не вибачать вашого успіху – ні ваші колеги, а ні, тим більше, чиновники. Отож, якщо хтось хоче домогтися успіху, то нехай готується до того, що його просто будуть не любити, розумієте про що я….
– Робота кардіохірурга надзвичайно напружена, але й доволі престижна. Сотні молодих фахівців марять цим фахом. Що з висоти свого тридцятирічного досвіду порадили б їм, аби уникнути помилок на початку шляху?
– Почнімо з моїх власних помилок. Витрачав багато часу на всілякі дрібниці. Це були 1980-90 роки, важка економічна ситуація, українська медицина в занепаді. Колеги відреагували на це по-різному: хтось почав займатися якимось бізнесом, дехто взагалі залишив медичну практику, були й такі, хто втративши надію, залишився на тому ж рівні, практично не зростаючи в професії та позбавивши себе професійного успіху. Тому людині, яка хоче чогось досягти, я б порадив: не втрачайте час, не розпорошуйте власний ресурс, сили на всілякі не варті уваги справи. А от відданість своєму ремеслу, наполегливість завжди дадуть результат, отож найбільше свого часу віддавайте тій меті, до якої прагнете – багато читайте, навчайтеся у найкращих, не марнуйте дорогоцінні години свого життя. Знайдіть можливість поїхати до Європи, хоча б на кілька місяців, щоб пройти стажування. Пригадую, як 1997 року після 13 років роботи в Інституті Амосова, який ми вважали еталоном, а себе чи не богами кардіохірургії, я вперше потрапив у клініку професора Райнера Керфера. Там тоді виконували 150 трансплантацій серця на рік, першими імплантували механічні серця. Так я вперше познайомився з європейською медициною. Коли ж повернувся до Києва, цілком змінив свій світогляд. Тому раджу власними очима побачити, як це роблять найкращі, знайти свого професійного кумира й намагатися досягнути хоча б його рівня. Професору Керферу, який вже давно на пенсії й з яким ми стали добрими друзями, я безмежно вдячний та завжди під час зустрічі кажу: «Якщо б не ви, я б ніколи не мав такого успіху». Минуло вже майже 30 років і я маю перед собою зразок професійного успіху людини, яка практично з нуля створила свій інститут і кардинально змінила уявлення про те, якою має бути кардіохірургія у світі. Тому не витрачайте часу надарма, не розпорошуйтеся, віддайтеся своїй справі сповна, будьте чесними до пацієнта. Якщо у вас на першому місці будуть інтереси недужого, то у вас все вийде. Коли ви поставите за мету рятувати якомога більше людей, як би пафосно це не звучало, то станете найкращим у своїй справі. Дуже важливо відчувати себе у першій «десятці», чим би ви не займалися, і якщо потрапите туди, вважайте, що зробили дуже багато. От такий мій меседж тим, хто на початку цього шляху.
«Побажав би молодому поколінню йти за покликом власних професійних бажань»
– Кардіохірургію вважають галуззю найвищого пілотажу, тож усі звикли, що для оперативного лікування серця потрібно їхати у столицю. Як вважаєте, можлива якісна кардіохірургічна допомога в регіонах?
– В усьому світі є регіональні центри, де виконують певний перелік операцій. Це оперативні втручання середнього рівня, в деяких регіонах проводять дещо вище середнього рівня, одночасно існують ще й регіональні центри, де виконують високотехнологічні операції. Що стосується трансплантації комплексу «легені-серце», «серце-печінка», то це доволі обмежене коло лікарень, яким надано ліцензії на такі операції, але повернімося до професора Керфера. Німці побудували в Бад-Енгаузені, маленькому містечку з населенням 50 тисяч мешканців, клініку, аби спробувати – приживеться тут кардіохірургія чи ні й запросили професора Керфера. Через деякий час він зробив її найвідомішою та найуспішнішою клінікою Німеччини. Це я про те, що ніхто не відміняє ролі однієї талановитої людини в розвитку якоїсь галузі. Свого часу й видатного українського кардіохірурга Миколу Амосова запросили з Брянська, академік Олександр Шалімов прибув до столиці з Харкова, вони у своїх невеликих лікарнях робили те, чого не змогли столичні спеціалісти. Навіть у невеликих містечках можуть з’явитися талановиті хірурги, організатори, фахівці. Вони згуртують навколо себе однодумців, таких же завзятих, талановитих, які привнесуть у кардіохірургію технології, заради яких до них приїздитимуть пацієнти з Києва або ж їх запрошуватимуть до столиці, аби очолити провідні інститути. Я доволі оптимістично налаштований та вірю, що навіть у маленьких містечках можуть з’явитися такі ентузіасти. Все залежить від того, наскільки людина загориться цим бажанням. Можливо, й у вашому затишному Тернополі, де є і лікарня, і наповнений міський бюджет, і найкращий за рейтинговими показниками університет України з найкращою науковою, навчальною базою, традиціями виховання, є всі потенційні можливості стати центром розвитку сучасної медицини. На щастя, медична галузь нині децентралізована й міністр уже не впливає ані на фінансування медичних закладів, ані на кадрові рішення й у медицині Тернопільщини зокрема. Тому побажав би молодому поколінню йти за покликом власних професійних бажань, розвиватися й досягати.
Мені пощастило, бо мав гарних, відданих своїй справі вчителів – в Україні це був Микола Амосов, були й зарубіжні наставники. Їхній успіх надихнув мене займатися тим, що мені найбільше до душі – кардіохірургією.
– Нині вже ви в ролі вчителя. Як же знати, чи стане молодий фахівець успішним хірургом?
– На мій погляд, гарним хірургом може стати людина з професійними амбіціями, які спрямовані на інтереси пацієнтів. Якщо ж людина талановита й у неї є мета розвиватися, підвищувати свій фаховий рівень, то так чи інакше настає час, коли він стає і добрим хірургом, і гарним лікарем, і науковцем. Тоді приходить успіх.
– Діти продовжили ваш шлях?
– Донька стала кардіологинею, син – кардіохірургом, це вже фактично ціла династія лікарів – мама була лікаркою, брат – хірург, його діти теж лікарі. Вже третє покоління. Я щасливий від того.
– Ваше захоплення – виточувати дерев’яний посуд, фігурки на деревообробному верстаті за такої зайнятості, не полишили?
– Це така для мене віддушина, що дає можливість перемикнутися зі стресових думок на улюблене заняття, приносить задоволення.
– Ваш життєвий девіз?
– У мене їх два. Перший – «Перемагає той, хто бореться до кінця». І ще один – «Цілі мають бути великими, щоб не промахнутися». Якщо цими двома засадами керуватися, то можна досягти тієї мети, яку собі поставив.
– Сердечно дякую, Борисе Михайловичу, за цікаву й змістовну розмову.
Лариса ЛУКАЩУК
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ