Життя деяких людей, хоч й обірване передчасно, залишає по собі слід яскравий, як зірка на нічному небі. Тарас Гондз, молодший сержант, бойовий медик з позивним «Док», був саме такою особистістю. Його молодість пролітала в Тернополі, місті, що мало б стати свідком здійснення його найзаповітніших мрій: про спокійне життя, професійне зростання та щасливе майбутнє. Проте 24 лютого 2022 року, коли ворог віроломно ступив на українську землю, Тарас без вагань залишив усе. Він покинув плани, відмовився від сподівань, що будувалися роками, й з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист Батьківщини. Цей юнак, сповнений життєвої енергії, миттєво перетворився на незламного воїна. Його шлях, осяяний відвагою та безмежною самопожертвою, обірвався занадто рано – 13 липня 2024 року під час снайперського обстрілу поблизу населеного пункту Залізне Донецької області. Він поклав на вівтар незалежності України найдорожче – своє життя, залишивши по собі незгасну пам’ять і безмежний біль втрати, що відлунює в серцях усіх, хто його знав.
Тарас був не просто воїном, він був променем світла у мороці війни. Як молодший сержант, бойовий медик 24-ої окремої механізованої бригади імені короля Данила Сухопутних військ ЗСУ, що служив у взводі протитанкових ракетних комплексів 2-го стрілецького батальйону військової частини A0998, він щоденно виконував свій обов’язок. Ці офіційні рядки військової біографії, хоч і важливі, не можуть повною мірою передати глибини його особистості та масштабу його подвигів. Мама Тараса, пані Ольга, згадує його як бунтаря за вдачею, людину, яка ніколи не була «зручною», завжди мала власну думку та оригінальний погляд на світ. Цей запальний, але щирий характер, який у шкільні роки часом приносив матері клопоти, згодом трансформувався в непохитну рішучість і мужність на полі бою. Він любив життя, прагнув прожити його повноцінно, а його рішення стати медиком було не випадковим – у родині батька багато медиків, і Тарас, ймовірно, успадкував цей природний поклик до допомоги. Після закінчення 9-го класу він обрав медичний шлях, вступивши до Чортківського медколеджу, де опанував навички домедичної допомоги. Ці знання, набуті в юності, виявилися безцінними, коли він як доброволець без вагань пішов на фронт, щоб стати рятівником для сотень українських воїнів, які опинилися в епіцентрі бойових дій.
Незламний дух на передовій
Навіть у найжорстокіших умовах боїв, під безперервними обстрілами, Тарас не полишав прагнення до знань і самовдосконалення. Його бажання допомагати людям виходило далеко за межі фізичної допомоги – мріяв лікувати й душі, розуміючи психологічні наслідки війни. Перебуваючи безпосередньо на фронті, навчався на факультеті педагогіки та психології Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Захист бакалаврської роботи з передової на тему «Особливості психологічної готовності мобілізованих військовослужбовців до ведення бойових дій» став не просто академічною подією, а справжнім проявом його незламності. Після оголошення результатів, викладачі та студенти стоячи аплодували йому, висловлюючи вдячність за героїзм, мужність і непохитну вірність рідній землі. Це був неймовірний приклад того, як людина, перебуваючи в епіцентрі війни, продовжує зростати й розвиватися, мислити про майбутнє, про допомогу тим, хто, як і він, пройде крізь найстрашніші випробування. Його мрія отримати магістерський рівень зі спеціальності «Психологія» була продиктована глибоким розумінням того, що після війни багато військових потребуватимуть кваліфікованої психологічної підтримки. Тарас навіть проходив онлайн-курси з подолання ПТСР у перервах між бойовими виходами, щоб краще розуміти й ефективніше підтримувати своїх побратимів.
Побратими Тараса згадують про нього з глибокою повагою та теплотою. «Док» витягнув багатьох хлопців з пекла, надаючи вчасно медичну допомогу, зберіг життя не одному нашому воїну. Навіть коли з’являлася можливість відпочити або не виходити на небезпечні позиції, він рішуче заявляв: «Нам треба йти, бо там наші хлопці, й ми мусимо їх поміняти!». Ці слова – квінтесенція його відданості, його безмежної турботи про інших, його готовності йти до кінця заради порятунку. Тарас був тим білим вихором з чорним наплічником, що з’являвся нізвідки, щоб рятувати, вселяючи надію там, де, здавалося б, її вже не було. Одним з найяскравіших прикладів його відваги став випадок 9 липня 2022 року в Часовому Яру. Під час ворожого обстрілу, коли будівля, де він перебував, зазнала трьох влучань, Тарас, ризикуючи власним життям, як медик допомагав виводити людей з-під завалів. В останні хвилини, під час третього удару, він отримав контузію, але навіть попри це, продовжував рятувати життя. За цей надзвичайний подвиг був відзначений почесним нагрудним знаком від Головнокомандувача Збройних сил України «За збережене життя». Тарас був також нагороджений нагрудним знаком «За оборону міста Бахмут», що свідчить про його участь у найгарячіших точках фронту. Всі, хто знав Тараса, пишалися ним – відданим, щирим, відважним, чесним воїном України, справжнім прикладом мужності та самовідданості.
Останній рубіж та вічна пам’ять
Останній бій Тараса Гондза відбувся 13 липня 2024 року в районі населеного пункту Залізне. Снайперська куля, пройшовши під бронежилетом, зрикошетила в хребет, пошкодивши дві нирки. Це було важке поранення, що вимагало негайної допомоги. Проте, на жаль, у його наплічнику, який завжди був щедро наповнений медикаментами для побратимів, для нього самого не виявилося потрібних ліків і спецзасобів – він, як завжди, віддав усе іншим. Через інтенсивні бої, що точилися тоді, Тараса довго не могли евакуювати з поля бою. Водій швидкої допомоги, який нарешті віз його до лікарні, потім розповів мамі, що Тарас, навіть перебуваючи під дією знеболювальних, знаходив у собі сили жартувати та підбадьорювати його. І однієї миті, на повороті до лікарні, його очі просто заплющилися. Він помер від значної втрати крові та від втраченого дорогоцінного часу, спричиненого жорстокістю бойових дій. Ця трагічна втрата стала ударом для всіх.
19 липня 2024 року Тернопіль прощався зі своїм Героєм, який знайшов свій останній спочинок на Пантеоні Героїв на Микулинецькому цвинтарі. Мама Ольга Антонівна несе не лише важкий тягар непоправної втрати, а й безмежну гордість за свого сина.
Це історія незламності духу, беззаперечної відданості покликанню та безмежної любові до України. Згідно з рішенням сесії Тернопільської міської ради від 7 червня 2024 року Тарасові Гондзу посмертно присвоєно почесне звання «Почесний громадянин міста Тернополя». Електронна петиція до Президента України про присвоєння йому звання Героя України (посмертно), ініційована мамою Героя, набрала понад 25 тисяч голосів і наразі перебуває на розгляді. Його подвиг неодмінно має бути відзначений найвищою державною нагородою, адже Тарас, як ніхто інший, гідний цього визнання.
Спогади, що зігрівають серце
Командир Олександр: «У колективі його дуже поважали й любили. Він ніколи не відмовлявся та не відступав, завжди стояв з хлопцями до останнього. Надавав медичну допомогу всім, хто цього потребував будь-якого часу, навіть коли сам був дуже втомлений. А ще постійно ходив усміхнений, жартував. Любив жартувати над нашим командиром, його дружина навіть передавала Тарасику особисто різні ласощі… Він був стриманим, робив свою роботу, незважаючи ні на що! Витягнув багатьох хлопців і, надавши вчасну медичну допомогу, зберіг життя не одному нашому побратиму».
Побратим Ярослав Миколаїшин: «Ми познайомилися в Яворові на полігоні. Я повернувся з Італії, де прожив 25 років, аби захищати свою державу. Бачив «Дока» в роботі. Це був справжній вихор, добрий янгол, який з’являвся наче нізвідки й рятував усіх. Я теж завдячую Тарасові тим, що живу… Після війни він мріяв працювати психологом і допомагати хлопцям і дівчатам, які повернуться з фронту, адаптуватися в цивільному житті. Але доля розпорядилася інакше».
Мама Ольга Гондз: «Знаєте, навіть ім’я Тарас означає бунтар. Тож і мій Тарас ніколи не був чемним, слухняним, завжди мав власну думку, погляд, був неординарним. І під час навчання у школі показував свій запальний характер, за що мені як мамі доводилося відповідати. Згадався мені один випадок, як на мій день народження, який співпав із закінченням навчального року у школі, він разом з хлопцями під вікнами директора закурили цигарки. Такий був мій Тарас. Бешкетник. Він любив жити, хотів жити! Навіть після того, як Тарас загинув, хлопці, з якими він був на позиціях, зв’язувалися по рації й говорили про його жартівливий, але водночас твердий характер. Тараса поранив снайпер, куля пройшла бронежилет, пішла рикошетом вниз у нирки. Зачепила дві нирки й хребет. Розумієте, він допоміг стільком людям. На собі витягував, надавав допомогу, що коли довелося йому допомагати, в нього вже не було для себе того необхідного пакета допомоги, потім, звісно, знайшли, але ті перші хвилини були дорогоцінні й, на жаль, втрачені. Це мені донині болить, мій син за себе не хвилювався, а дбав, аби допомогти комусь. До війни Тарас вступив до Тернопільського національного педагогічного університету імені В.Гнатюка на спеціальність «Психологія». Трохи провчившись, залишив навчання. І вже будучи на фронті, продовжив його. Навіть з «нуля» захищав бакалаврську. Так ось він розповів одній волонтерці, що мріє здобути-таки повну вищу освіту й стати фаховим кваліфікованим психологом, адже розумів, що після війни дуже багатьох військовим потрібна буде психологічна допомога. До війни Тарас трохи був у Тернополі, трохи й за кордоном. Напередодні 24 лютого 2022 року приїхав, аби продовжити візу в Німеччину. Тут війна. Мій син пішов добровольцем. Я й подумати не могла, що настільки швидко настане той час, коли мого Тарасика вже не буде серед нас. Це дуже швидко. Він загинув за Україну!»
Тарас Андрійович Гондз – це ім’я, яке назавжди буде вписане золотими літерами в історію України. Його пам’ять живе у серцях рідних, побратимів, викладачів, усього Тернополя. Він був тим «Доком», який ніс світло в пекло, рятуючи життя й вселяючи надію. Його подвиг – це вічний приклад мужності, самопожертви та безмежної любові до Батьківщини.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО