Шлях від студентської лави до ступеня доктора філософії (PhD) за шість років – це історія про виняткову дисципліну та наукову пристрасть. Оксана Лабівка, випускниця ТНМУ та голова Ради молодих вчених, торік успішно захистила дисертацію, присвячену одній з найскладніших тем сучасності – прогнозуванню тяжкого перебігу COVID-19 у дітей. Нині вона поєднує досвід стажування у Варшаві, практику дитячого гастроентеролога та глибокі дослідження імунітету.
– Оксано Володимирівно, пригадуєте той момент, коли чітко зрозуміли, що педіатрія – це не просто професія, а покликання?
– Під час навчання мене особливо цікавили питання розвитку дитячого організму – формування імунної системи, механізми адаптації, вікові особливості. Захоплювало, наскільки дитячий організм є динамічним і водночас вразливим. З часом зрозуміла, що педіатрія – це не просто напрям медицини, а особливий тип мислення. Тут важливо бачити перспективу: як сьогоднішні рішення вплинуть на здоров’я дитини через роки.
Надзвичайно важливу роль у моєму становленні відіграла моя наукова керівниця – професорка Галина Андріївна Павлишин. Вона допомогла мені не лише професійно зростати, а й сформувати наукове мислення – системне, критичне, доказове. Під її наставництвом я побачила, що педіатрія має глибоку наукову основу й що за кожним клінічним випадком стоять складні механізми, які потрібно досліджувати та пояснювати. Її підтримка, вимогливість і приклад поєднання клініки з наукою значною мірою вплинули на мій вибір рухатися шляхом дослідниці.
– Наука та клінічна практика: як вам вдається балансувати між роботою з маленькими пацієнтами та глибоким аналізом даних в аспірантурі?
– Баланс між наукою та клінікою – один з найцінніших досвідів у моєму професійному житті. Я не сприймаю їх як окремі сфери – для мене вони взаємодоповнюють одна одну. Клінічна робота – це живий контакт з дитиною та її родиною, розуміння реальних потреб пацієнтів. Наука ж вимагає іншого рівня концентрації – аналізу даних, критичного мислення та доказовості. Крім того, зараз я очолюю Раду молодих вчених, і це ще одна площина балансу. Для мене це не про посаду, а про середовище: щоб молоді дослідники мали підтримку, можливість обговорювати ідеї, втілювати проєкти. Сприймаю цей баланс не як виклик, а як привілей – поєднувати клінічну роботу, науку й відповідальність за розвиток професії.
– Тема вашої дисертації стосується COVID-19 у дітей. На початку пандемії вважалося, що діти хворіють легко, проте ви зосередилися на прогнозуванні тяжкого перебігу.
– Справді, на початку пандемії переважала думка, що діти переносять COVID-19 значно легше за дорослих. У більшості випадків це відповідало клінічній практиці. Проте з нагромадженням даних стало очевидно, що існує група дітей з ризиком тяжкого перебігу та ускладнень.
У ситуації нового захворювання, коли механізми патогенезу ще недостатньо вивчені, критично важливим є раннє прогнозування клінічного сценарію. Для педіатрії це принципово, адже ми працюємо на випередження й не можемо чекати на клінічне погіршення.
Крім індивідуального виміру, проблема мала й системний характер. Пандемія суттєво підвищила навантаження на систему охорони здоров’я, тому точніше прогнозування тяжкого перебігу було важливим також для раціонального розподілу ресурсів і планування допомоги.
Хоча гостра фаза пандемії завершилася, питання прогнозування не втратило актуальності. Отримані результати мають ширше значення, бо вони формують підхід до оцінки ризику тяжкого перебігу інфекційних захворювань у дітей загалом, особливо – в умовах нових епідемічних викликів.
– У роботі ви вивчали «цитокіновий статус». Якщо пояснити простою мовою для студентів молодших курсів: яку роль ці молекули відіграють у боротьбі дитячого організму з вірусом?
– Цитокіни – це сигнальні молекули імунної системи, своєрідні «посередники» між клітинами. Коли вірус потрапляє в організм дитини, вони передають сигнал небезпеки, активують захисні механізми й координують запальну відповідь. У нормі цей процес збалансований: цитокіни допомагають локалізувати інфекцію та поступово зменшити запалення після її елімінації. Проте інколи імунна відповідь стає надмірною – вироблення цитокінів виходить з-під контролю, що може спричинити системне запалення й ушкодження тканин. Дослідження цитокінового статусу дозволяє оцінити адекватність імунної реакції та ризик тяжкого перебігу, тобто визначити межу між ефективним захистом і потенційним ушкодженням.
– Ви також досліджували мікронутрієнтний статус. Чи вдалося виявити прямий зв’язок між дефіцитом певних вітамінів чи мікроелементів і ризиком потрапляння дитини в реанімацію при COVID-19?
– У межах нашого дослідження ми справді аналізували мікронутрієнтний статус як один з потенційних чинників ризику. Але тут важливо підкреслити: у більшості випадків йдеться не про простий «прямий та єдиний» причинно-наслідковий зв’язок, а про асоціацію, яка підсилює вразливість організму. У нашому дослідженні ми аналізували мікронутрієнтний статус як один з можливих чинників ризику тяжкого перебігу. Мікронутрієнти формують «імунний ресурс» дитини. Їхній дефіцит може порушувати баланс імунної відповіді – робити її або недостатньо ефективною, або надмірно запальною. Ми спостерігали, що в дітей з тяжчим перебігом частіше виявлялися ознаки недостатності певних вітамінів. Водночас дефіцит сам по собі не є єдиною причиною тяжкого стану – на перебіг впливає комплекс факторів.
– На основі ваших результатів, чи можна створити «прогностичну карту» для педіатрів, яка б дозволяла ще при перших симптомах зрозуміти, що перебіг хвороби буде важким?
– Прогностична модель вже розроблена та описана в дисертації, і вона підтвердила свою інформативність у межах проведеного дослідження. Ця модель ґрунтується на поєднаному аналізі показників мікронутрієнтного статусу та цитокінового профілю. Ми продемонстрували, що саме комбінація певних змін у рівнях вітамінів і прозапальних цитокінів має найбільшу прогностичну цінність. Деякі показники самі по собі не дають повної картини, але їх інтеграція в єдину модель дозволяє стратифікувати ризик і виділити групу дітей з потенційно несприятливим перебігом. Фактично йдеться про створення біомаркерної системи раннього прогнозування, яка базується на об’єктивних лабораторних даних. Це дозволяє перейти від описового аналізу до кількісної оцінки ризику та формування більш персоналізованого підходу.
– Як результати вашого дослідження можуть змінити протоколи лікування або профілактики інфекційних захворювань у дітей у майбутньому?
– Насамперед вони підсилюють напрям персоналізованої педіатрії. Ми показали, що поєднання мікронутрієнтного статусу та цитокінового профілю має прогностичну цінність. Це означає, що підхід до ведення дітей з вірусними інфекціями потенційно може бути більш індивідуалізованим, а не універсальним для всіх.
У майбутньому це може вплинути на кілька аспектів. По-перше – на стратегію ранньої стратифікації ризику. Якщо у дитини виявляється дисбаланс мікронутрієнтів у поєднанні з прозапальним зсувом цитокінової відповіді, це може бути підставою для більш уважного моніторингу. По-друге – на профілактичні підходи. Дослідження підкреслює важливість своєчасної корекції мікронутрієнтних дефіцитів як одного з модифікованих чинників ризику. Не йдеться про безконтрольне призначення добавок, а про обґрунтовану оцінку нутритивного статусу в дітей груп ризику. І по-третє – на формування біомаркерних панелей для прогнозування перебігу нових інфекційних захворювань. Тобто, наш підхід може бути масштабований не лише на COVID-19, а й на інші вірусні інфекції, де важливу роль відіграє імунозапальна відповідь.
– Чи мають ваші напрацювання значення для розуміння постковідного синдрому у дітей, зокрема його впливу на шлунково-кишковий тракт?
– Так, це важливий аспект. Хоча дослідження було зосереджене на прогнозуванні тяжкого перебігу гострої інфекції, його результати мають значення й для розуміння постковідних змін, пов’язаних з тривалим запальним дисбалансом та імунною дизрегуляцією. Саме ці механізми – цитокінова відповідь і мікронутрієнтне забезпечення – становили основу мого дослідження.
Щодо шлунково-кишкового тракту, відомо, що він є одним з основних імунних органів. Порушення мікронутрієнтного балансу можуть впливати на бар’єрну функцію слизової оболонки, а тривала цитокінова активація – підтримувати субклінічне запалення. Це може пояснювати частину гастроінтестинальних симптомів у період після перенесеної інфекції.
Тому наші напрацювання допомагають краще зрозуміти механістичну основу постковідних проявів: не як ізольований синдром, а як наслідок змін імунної регуляції та нутритивного статусу.
І хоча для остаточних висновків потрібні додаткові довготривалі дослідження, отримані результати створюють фундамент для подальшого вивчення саме цих механізмів.
– Чому саме шлунково-кишковий тракт став вашою другою великою науковою любов’ю?
– Шлунково-кишковий тракт для мене – це не лише система травлення, а один з центральних органів імунної регуляції. Саме в кишківнику зосереджена значна частина імунної тканини організму, формується толерантність, відбувається складна взаємодія між харчуванням, мікробіотою та імунною відповіддю. Мене завжди захоплювала ця багаторівнева взаємодія: як те, що дитина їсть щодня, може впливати на бар’єрну функцію слизової, на стан мікробіому, на синтез вітамінів і мікроелементів, а в кінцевому підсумку – на реакцію організму на інфекцію.
– 2024 року ви проходили стажування у Варшавському медичному університеті за програмою Erasmus+. Який головний досвід ви привезли з Польщі та чого українська медична наука може повчитися в європейських колег (і навпаки)?
– Стажування у Варшаві стало для мене можливістю побачити іншу академічну й клінічну модель зсередини. Я звернула увагу на чітку організацію як наукового процесу, так і роботи в лікарнях – структурованість протоколів, увагу до методології, злагоджену командну взаємодію між спеціалістами. Водночас цей досвід був взаємним. Українська медична школа має сильну фундаментальну підготовку, розвинену наукову традицію та глибоке клінічне мислення. Наші дослідники вміють працювати з обмеженими ресурсами, формувати ґрунтовні теоретичні узагальнення й водночас зберігати практичну орієнтованість. Лікарі ж звикли швидко адаптуватися до складних умов і брати на себе високу відповідальність за рішення – і це формує особливу професійну зрілість.
Тому для мене це стажування – не про порівняння, а про розширення горизонтів. Воно дало нові інструменти, нові контакти й розуміння того, як можна розвивати міжнародну співпрацю, інтегруючи різні професійні підходи.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Оксани Лабівки