Її захоплення – практична медицина, наука та… спів. Своїм покликанням старша викладачка кафедри фізіології з основами біоетики та біобезпеки Людмила Горбань вважає медицину, а захоплення допомагає їй протистояти емоційному вигоранню.
– Людмило Ігорівно, як потрапили в медицину? Завдяки кому або чому?
– На вибір професії вплинула доля моїх батьків, я зростала в медичній родині. Мама – лікарка-терапевтиня, батько – викладач медичного університету. Здається, іншого шляху просто не існувало. З дитинства часто бувала в лікарні й на кафедрі, спостерігала за пацієнтами, лікарями, медсестрами, цікаво було зі студентами спілкуватися, там панувала дещо інша, але особлива притягувальна атмосфера. Білий халат був невід’ємною частиною нашого життя, тому медицина для мене стала природним вибором. Згодом вступила до нашого університету, навчалася за бюджетною формою, закінчила виш 2016 року з відзнакою. Після завершення навчання за державним розподілом вступила в інтернатуру за спеціальністю «Загальна практика-сімейна медицина».
– Але із сімейної медицини ви все-таки «перемикнулися» на науку?
– Наукове середовище мені знайоме з дитинства, тут усі свої, татові колеги, друзі, декого з тієї пори вже немає в цьому світі, але залишилися світлі спогади, які, власне, й формували моє майбутнє життя. Була зовсім юною, але мене дуже захоплювало те, чим займаються науковці, я навіть «допомагала» проводити наукові дослідження. Тоді їх ще проводили на щурах, жабах, яких я аж ніяк не лякалася, в лаборантській часто мене можна було зустріти.
Ще під час навчання брала участь у науковому гуртку під керівництвом професора Степана Несторовича Вадзюка, писала наукові роботи, подавала тези до конгресу молодих вчених, у конкурсах брала участь. Так тривало до завершення університету. А згодом вступила до аспірантури, це був перший рік, коли змінилися правила вступу, Україна вже вийшла на міжнародні обрії щодо присвоєння ступеня доктора філософії. Чотири роки активної праці. Ми вивчали методологію наукового дослідження, згодом з’явилися дисципліни, що були спрямовані на покращення педагогічних навичок. Пригадую, як писали курсову роботу з педагогіки, кожен шукав чи винаходив якийсь особистий педагогічний метод, це було надзвичайно захопливо. В програмі була й англійська мова за професійним спрямуванням, ми вчилися писати статті, в майбутньому мені це дуже згодилося. З третього року вже розпочинали підготовку до оформлення, аналізу, підрахунку всіх наукових даних, з четвертого – готувалися до попереднього захисту й згодом фінал – захист дисертаційної роботи.
– Тема вашої дисертації стосувалася особливостей кровообігу в осіб з різними психосоматичними параметрами. Наскільки важливою є ця проблема в роботі кровоносної системи та життєдіяльності організму загалом?
– Своє дослідження я проводила серед молодих людей віком 18-22 років. Важливо було відстежити взаємозв’язок між соматотипом, станом автономної нервової системи, характеристиками вищої нервової діяльності та показниками центральної й периферичної гемодинаміки. Дисертаційна робота присвячена комплексному аналізу стану периферичної гемодинаміки, судинного тонусу, ендотеліальної функції та особливостей вищої нервової діяльності в осіб віком 18-22 років з нормальним та підвищеним артеріальним тиском з урахуванням соматотипологічних особливостей. Соматотип розглядається як генетично детермінована морфологічна характеристика організму, що відображає особливості тілобудови та метаболізму. Оскільки ці ознаки значною мірою зумовлені спадковістю й є відносно стабільними, то мала на меті з’ясувати, чи впливають вони на механізми регуляції кровообігу.
– Базуючись на ваші дослідження, чи можна визначити чинники ризику щодо артеріальної гіпертензії та спрогнозувати серцево-судинні порушення у молодому віці?
– Ми зосередили нашу наукову роботу на дослідженні механізмів регуляції периферичного кровообігу та автономної нервової системи в молодих осіб з різними психосоматичними характеристиками. Під час дослідження ми вперше встановили особливості периферичної гемодинаміки, притаманні представникам різних соматотипів, а також визначили їхній зв’язок з потенційною схильністю до розвитку артеріальної гіпертензії. Довели, що в молодих осіб з переважанням ендоморфного компоненту соматотипу частіше виявляються ознаки ендотеліальної дисфункції, підвищення периферичного судинного опору, зміни автономної регуляції серцевого ритму та зниження функціональних резервів організму. Ми також встановили, що представники різних соматотипів мають суттєві відмінності в автономній регуляції серцево-судинної системи та показниках варіабельності серцевого ритму.
Крім того, ми вперше здійснили комплексну оцінку автономної регуляції серцевої діяльності з урахуванням соматотипу та рівня артеріального тиску, що дозволило виявити різні шляхи реалізації адаптивних процесів за участю автономної нервової системи. Окрему увагу ми приділили дослідженню вищої нервової діяльності: встановили відмінності у швидкості сенсомоторних реакцій, функціональній рухливості та силі нервових процесів залежно від соматотипу, що поглиблює розуміння психофізіологічних особливостей молодих осіб.
– Результати вашої дисертаційної роботи можуть вплинути на подальше наукове вивчення та прогнозування серцево-судинних порушень у молодих людей?
– Так. Практичне значення роботи полягає у формуванні теоретичного підґрунтя для ранньої оцінки чинників ризику розвитку артеріальної гіпертензії та прогнозування серцево-судинних порушень у молодому віці. Отримані результати впроваджені в навчальний процес низки медичних університетів України та їх використовують у міждисциплінарних дослідженнях з фізіології, психофізіології та нейропсихології. Наукова робота поєднує фундаментальний фізіологічний аналіз з клінічно орієнтованим підходом, що дозволяє інтегрувати результати досліджень у практичну медицину та освітній процес.
– Не всі можуть займатися наукою, для когось це навіть нудна справа, а для вас – пристрасть.
– Багато людей чомусь вважають, що наука – це «сам собі режисер». Щось надумав, прийшов у лабораторію, трохи попрацював і – «О, Еврика! Є винахід». Насправді це не зовсім так. Перш ніж почати, треба переконатися в тому, що до тебе цього ніхто не досліджував. Будь-яке наукове відкриття розпочинається з аналізу літературних джерел, спілкування з іншими науковцями, з’ясування гіпотези й якщо ця теорія ще недостатньо або ж узагалі не досліджена, лише тоді можна стартувати. Щоправда, не завжди виходить цю гіпотезу довести або ж спростувати, все залежить від того, наскільки науковець розгорне власну фантазію, розширить пошук, можна скористатися порадами більш досвідчених старших колег. Щодо мого дослідження, то його особливість в тому, що я обстежувала студентів, з якими були педагогічні стосунки, цікаве спілкування, яке згодом відкрило зворотній зв’язок. Студенти вчилися в мене проводити дослідження, їх дуже зацікавила ця тема, згодом вони навіть готували тези до конференції. Ділилася також своїм досвідом наукового пошуку з гуртківцями. Веду це до того, що наукова робота не завжди передбачає суху статистику, коли цілими днями сидиш у моніторі, щось рахуєш, записуєш, «підбиваєш». У моєму випадку це цікаве живе спілкування, взаємодія. Така наука запалює, надихає, окрилює.
– Як з клінічною практикою?
– Кажуть, для всього свій час. У мене так склалося, що в якийсь період свого життя, зрозуміла, що мені не вистачає саме практичної складової. Наразі вступила в інтернатуру за спеціальністю «Дерматовенерологія». Це новий та дуже захопливий етап мого професійного розвитку під керівництвом Оксани Кирилівни Глушок. Маючи ґрунтовні знання з фізіології, біохімічних процесів, я дещо по-іншому сприймаю патологію шкіри. Сподіваюся, це допоможе глибше аналізувати ланки патогенезу дерматологічних захворювань, обґрунтовано підходити до профілактики та краще розуміти механізми старіння шкіри й можливості впливу на них.
– Ваша робота нерозривна з педагогічною діяльністю. Як виховуєте в майбутніх лікарів правильне ставлення до професії?
– Студенти – це велика відповідальність і водночас джерело натхнення. Викладач має формувати не лише професійні знання, а й світогляд. Під моїм керівництвом студенти готують наукові доробки, працюємо над магістерськими роботами. Завдяки науковій школі Степана Несторовича Вадзюка відчуваю обов’язок передавати молодому поколінню не лише академічні знання, а й цінності. Ми часто проводимо еколого-краєзнавчі заходи, ведемо бесіди про історію України, сучасних героїв війни, відвідуємо музеї. Вважаю, що викладач має бути не лише компетентним фахівцем, а й свідомим громадянином своєї держави.
– Але у вашому житті є ще одна важлива річ – музика.
– О, вона зі мною з дитинства. Навчалася в дитячій хоровій капелі «Зоринка» по класу скрипки та вокалу під керівництвом Ізидора Олексійовича Доскоча. Це були незабутні роки. Музика навчила мене відчувати ритм, працювати з емоцією, не боятися публіки. Сцена завжди була частиною мого життя, мабуть, тому й захист дисертації чи виступ перед аудиторією ніколи не здавався мені чимось паралізувальним.
Під час навчання в університеті була активісткою мистецьких формацій, співала на нашій сцені. Продовжую займатися музикою й зараз, співаю в гурті. Це моя друга професія, моя терапія, моя рівновага. Медицина дає структуру й відповідальність, музика — свободу й друге дихання.
– Що для вас означає служіння професії ?
– Це поєднання науки, практики, викладання й особистої відповідальності. Ми живемо в непростий час, і кожен на своєму місці має працювати на результат – професійний та громадянський. Виховання освічених, патріотично свідомих лікарів – це також внесок у майбутнє України й якщо мені вдається поєднувати знання, професію та духовні цінності, отже, рухаюся правильним шляхом.
Лариса ЛУКАЩУК