Коли ти майбутній хірург, кожна вивчена сторінка сьогодні – це чиєсь врятоване життя завтра. Шестикурсник Мирослав Федорович розуміє це, як ніхто інший: за його ідеальними оцінками стоїть залізна дисципліна та розуміння, що в операційній немає права на помилку. Хлопець родом з окупованого Мелітополя. І хоча війна забрала в нього дім, вона не змогла відібрати мрію.
– Мирославе, ви родом з Мелітополя, який зараз в окупації. Які найтепліші спогади про рідний дім зберігаєте у своєму серці?
– Пригадую теплі південні дні, сад біля дому, де росли черешні та абрикоси. Влітку ми з хлопцями могли годинами грати у футбол у дворі, доки не починало темніти, і тоді світ здавався безтурботним і щирим… Мелітополь для мене – це не просто місце на мапі, це частина мого дитинства, характеру й внутрішньої опори. Навіть зараз, коли місто тимчасово перебуває в окупації, я не відчуваю, що цей зв’язок втрачено. Бо дім – це не лише територія. Дім – це пам’ять, цінності й люди, які формують тебе. Саме це дає мені силу рухатися вперед і працювати для України.
– Чи існують у вашій родині традиції, які виховали у вас таку залізну дисципліну та волю до перемоги?
– У нашій сім’ї завжди діяло одне просте правило: спочатку зроби те, що потрібно, а вже потім – те, що хочеш. Ця проста формула з дитинства привчала до відповідальності та внутрішньої дисципліни.
Велику роль у формуванні мого характеру також відіграв батько. Саме він прищепив мені любов до бойових мистецтв. Я переконаний, що такі види спорту навчають самоконтролю, витримки, поваги до суперника й уміння працювати над собою. Мабуть, саме поєднання цих простих життєвих засад у родині та спорту поступово сформувало ту дисципліну, яка допомагає мені рухатися вперед і досягати своїх цілей.
– Ваш середній бал – вражаючі 190,9. Це результат природного таланту чи щоденної виснажливої праці над собою?
– Мабуть, це поєднання різних чинників. Мені доволі легко давалися ті дисципліни, які зазвичай вважають складними. Але, гадаю, це пов’язано з тим, що все складне для мене завжди здавалося цікавішим і захопливішим для вивчення. Коли предмет викликає зацікавленість, навчання перестає бути обов’язком і перетворюється на процес пізнання. Тому намагався не просто готуватися до іспитів, а справді розуміти матеріал і знаходити в ньому логіку.
Звичайно, без системної роботи також не обходилося, але головним для мене завжди залишалася щира зацікавленість у медицині та бажання з’ясувати, як усе працює.
– Ви обрали хірургію. Що саме в цій професії приваблює найбільше?
– Хірургія – одна з тих галузей медицини, де лікар може безпосередньо впливати на результат лікування. Тут важливі не лише знання, а й точність дій, холодний розум і здатність приймати рішення у відповідальну хвилину.
Мені близька ця концентрація, робота руками та відчуття того, що твої навички можуть реально змінити ситуацію для пацієнта. Водночас хірургія вимагає постійного розвитку, дисципліни та великої відповідальності. Саме це й робить її для мене особливо цікавою. Мабуть, саме поєднання науки, практики та відповідальності за життя людини найбільше приваблює мене в цій професії.
– Звідки у вас з’явилася така любов до навчання?
– Мабуть, усе почалося з родини. Мої батьки свого часу самі дуже добре навчалися в школі, фактично на «відмінно», й з дитинства задали для мене певну планку. Це не було якимось тиском чи примусом, радше прикладом і здоровою мотивацією. Я просто розумів, що є рівень, нижче якого не хотілося опускатися. Тому навчання поступово стало для мене природною частиною життя. Це не було про оцінки заради оцінок, а, мабуть, про бажання тримати якість у тому, що робиш, і намагатися кожного разу робити трохи краще.
– Ви дуже шляхетно відгукнулися про роль Руслани Хруставки у вашому успіху. Наскільки важливою для майбутнього лікаря є підтримка близької людини?
– Підтримка близької людини для майбутнього лікаря має дуже велике значення. Медицина – це шлях, який потребує багато часу, сил і витримки, тому коли поруч є людина, яка розуміє цей ритм життя та підтримує, це справді додає внутрішньої опори. Руслана – моя кохана дівчина. Її підтримка для мене дуже важлива. Вона завжди вірила в мене й уміла знайти правильні слова в моменти, коли було складно або коли навантаження ставало особливо великим. Якщо чесно, тут можна трохи пожартувати: я інколи буваю трохи лінивий до написання власних конспектів. І не раз траплялося так, що саме її дуже структуровані й акуратні нотатки буквально рятували мене під час підготовки до іспитів. Тому в моєму успіху є й частинка її великої праці, за що я їй щиро вдячний.
– Як ви могли б розділити вашу нагороду «Студент року «За відмінні успіхи» на кілька частин, кому б їх присвятили?
– Передусім я б присвятив її своїм батькам, адже саме вони заклали ті цінності й принципи, які допомогли мені пройти цей шлях і не опускати планку. Певну частину цієї нагороди я б віддав своїй коханій дівчині за підтримку, віру й терпіння протягом усіх років навчання. Поділив би цю відзнаку також зі своїми одногрупниками, які за ці роки стали не просто колегами, а справжніми вірними друзями. Ми разом проходили непрості етапи навчання, підтримували одне одного й зростали як майбутні лікарі. І, звичайно, значну частину цієї нагороди я б присвятив своїм науковим керівникам, які допомагали мені розвиватися в науці, спрямовували та ділилися власним досвідом. Особливо хочу відзначити Анну Захарівну Миколенко, яка стала для мене не лише наставницею, а й другою «мамою» в університеті, та Олександра Вікторовича Шідловського, чиї поради й підтримка також відіграли важливу роль у моєму професійному становленні.
– Ви свідомо обрали Тернопіль для побудови своєї кар’єри. Чим саме місто вразило та чому воно стало для вас «місцем сили»?
– Тернопіль став для мене особливим містом, адже саме тут пройшли дуже важливі роки мого життя – роки навчання, професійного становлення і нових знайомств. Тут я сформувався як майбутній лікар, знайшов однодумців і людей, які підтримували мене на цьому шляху. Мене приємно вразила атмосфера міста – воно водночас спокійне та дуже студентське. Тут легко зосередитися на навчанні, працювати над собою й рухатися вперед. З часом Тернопіль став для мене не просто місцем навчання, а містом, з яким пов’язані важливі спогади, люди та професійні кроки. Тому нині я справді сприймаю його, як своєрідне місце сили, де почав формуватися мій професійний шлях.
– Шість років тому ваш вибір припав саме на ТНМУ. Чи виправдалися очікування від університету?
– Чесно кажучи, мій вибір був певною мірою пов’язаний із сімейною історією. Саме в цьому університеті свого часу навчалися мої батьки, тому я з дитинства багато чув про ТНМУ та атмосферу цього навчального закладу. Крім цього, були й дуже добрі відгуки про рівень підготовки лікарів і сильну клінічну базу університету. Тому, коли настав момент обирати, де навчатися, цей університет для мене був одним з найочевидніших варіантів. Тут я отримав міцну базу знань, можливість займатися науковою роботою та сформувати розуміння того, яким лікарем хочу стати в майбутньому.
– Медицина забирає майже весь час, але чи є у вас захоплення, яке допомагає розвантажити думки та відновити сили?
– Так, для мене таким способом відновлення є спорт. Він допомагає перемикнути, впорядкувати думки й трохи відволіктися від постійного навчання та великої кількості інформації. Найчастіше це тренування у залі. Фізичні навантаження добре допомагають тримати баланс між розумовою й фізичною роботою. Крім того, спорт теж певною мірою вчить дисципліни, витримки і регулярності, а ці якості дуже корисні й у медицині. Тому навіть у щільному графіку намагаюся знаходити час для тренувань, бо вони допомагають відновити сили та повернутися до навчання з новою енергією.
– Як вважаєте, які три риси характеру є найважливішими для хірурга майбутнього?
– На мій погляд, однією з найважливіших рис для хірурга є швидкість прийняття рішень. У багатьох клінічних ситуаціях потрібно діяти швидко, але водночас зважено, адже від правильності рішення може залежати стан і життя пацієнта. Другою важливою рисою є високий рівень володіння новітніми технологіями. Сучасна медицина стрімко розвивається, з’являються нові методики, обладнання, малоінвазивні та роботизовані системи, тому лікар повинен вміти впевнено працювати з такими технологіями й постійно вдосконалювати власні навички. І третьою важливою рисою я б назвав різнобічність. Хірург має мислити широко, розуміти взаємозв’язки між різними системами організму та бачити клінічну ситуацію комплексно, щоб приймати максимально обґрунтовані рішення.
– Що для вас було найскладнішим у переїзді з півдня на захід України?
– Якщо чесно, якихось особливих складнощів у переїзді для мене не було. Можна сказати, що своєрідна «акліматизація» відбулася досить легко і без проблем. Студентський Тернопіль зустрів мене дуже тепло. Це були нові знайомства, нові люди, нове середовище й водночас багато цікавого досвіду. Досить швидко з’явилося відчуття, що я вже частина цієї студентської спільноти, і це зробило період адаптації природним і комфортним.
– Ви наголошуєте на важливості командної роботи. Яким, на ваш погляд, має бути ідеальний медичний колектив?
– Ідеальний медичний колектив – це команда людей, які не лише добре знають свою справу, а й уміють працювати разом. У медицині дуже важливо довіряти один одному, адже від злагодженості дій інколи залежить дуже багато. Добре, коли в колективі є взаємоповага, підтримка та здорове почуття гумору. Бо навіть у складній роботі інколи саме кілька жартів і дружня атмосфера допомагають зняти напругу та працювати ефективніше. Тому, на мій погляд, ідеальний медичний колектив – це команда професіоналів, які підтримують одне одного, працюють з однією метою й водночас залишаються просто хорошими людьми.
– Ви прагнете бути корисним своїй державі саме тут. Що для Вас нині означає поняття «патріотизм у білому халаті»?
– Для мене – це насамперед чесно й професійно виконувати свою роботу тут, у своїй країні. Бути лікарем означає брати на себе відповідальність за здоров’я людей та робити все можливе, щоб допомогти пацієнту. Це також про розуміння того, що кожен на своєму місці має робити все, що від нього залежить. Лікар – лікувати, розвиватися професійно, вдосконалювати свої знання та працювати так, щоб люди отримували якісну медичну допомогу. Тому для мене патріотизм у білому халаті – це не про гучні слова, а про щоденну роботу, відповідальність перед людьми та бажання бути якнайбільш корисним своїй державі.
Розмовляла Зоряна ТЕРЕЩЕНКО