Як студентка Катерина Савченко знаходить гармонію між медициною та сценою
У студентському житті Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського дні часто перетворюються на справжній марафон: лекції, практики в лікарні, лабораторні роботи, підготовка до колоквіумів і нескінченне повторення матеріалу. У такому щільному графіку знайти час і сили на творчість здається майже неможливим. Проте є студенти, яким це вдається на високому рівні. Одна з них – Катерина Савченко, другокурсниця спеціальності «Терапія та реабілітація», хореографиня-постановниця театральної студії «Арт-драма». В інтерв’ю для нашого видання вона відверто розповідає про свій шлях, внутрішні виклики, яскраві закулісні моменти та те, як два, на перший погляд, зовсім різні світи – медицина й танці можуть чудово доповнювати один одного.
– Катерино, розпочнімо з вашої історії: звідки ви родом, на якому курсі зараз навчаєтеся та що привело вас свого часу саме до Тернопільського національного медичного університету?
– Я родом з Тернополя і зараз навчаюся на 2 курсі за спеціальністю «Терапія та реабілітація». Якщо чесно, взагалі не планувала йти в медицину. Все змінилося після однієї розмови. Моя знайома, реабілітологиня, яка свого часу закінчила ТНМУ, розповіла мені, як на заняттях з ерготерапії вони грають з пацієнтами в настільні ігри. Мені це здалося таким потішним, живим, що зрозуміла – саме цього хочу. Так я й обрала університет та спеціальність.
– Пригадуєте свої перші дні в ТНМУ? Чи виникло тоді відчуття, що медицина та танці зможуть гармонійно співіснувати у вашому графіку, чи були побоювання, що навчання «з’їсть» весь вільний час?
– Перші дні були… трохи хаосом. Нові люди, новий ритм життя й просто не розумієш, що відбувається навколо. Звісно, було страшно. Коли я вступила до університету, мені довелося залишити танцювальний колектив, де я провела понад 10 років свого життя. Тоді здавалося, що з творчістю доведеться попрощатися назавжди. Було реальне побоювання, що важке медичне навчання цілком забере весь вільний час і не залишиться сил ні на що інше. Але з часом я зрозуміла важливу річ: творчість – це не те, що забирає енергію, а навпаки те, що допомагає триматися на плаву та не вигоріти у студентському ритмі.
– Як саме відбулася ваша перша зустріч з театральною студією «Арт-драма» та в який момент ви зрозуміли, що хочете бути не просто учасницею, а хореографинею-постановницею колективу?
– В «Арт-драму» потрапила завдяки близькій людині. Моя подруга, з якою ми вступили в університет разом, побачила оголошення про відбір і каже: «Ходімо, а раптом вийде». Я пішла – і якось вийшло. А з хореографією сталося ще цікавіше. На відборі я просто сказала, що танцюю. Коли на виставу «Гуцулка Ксеня» потрібен був танець, кільком дівчатам, у тому числі й мені, запропонували поставити номер. Ми погодилися. І саме відтоді все почалося. Я відчула, що мені набагато цікавіше не просто виконувати, а створювати постановки.
– Ставити танці для професійних акторів – це виклик, а ставити їх для майбутніх медиків – подвійний виклик. Як вам вдається «розтанцювати» людей, чиї думки зазвичай зайняті складними термінами та анатомією?
– Насправді «Арт-драма» для нас – це справжня віддушина. Місце, де просто забуваєш про всі конспекти, навчання, незакриті НБ та інші студентські турботи. Саме тому люди тут дуже відкриті, з ними легко працювати. Інколи, звісно, треба трохи нагримати, щоб вони повністю відійшли від навчання й просто насолоджувалися моментом, але це буває не часто.
– «Арт-драму» часто називають великою родиною. Що особисто для вас вкладається у поняття «театральна сім’я» та як підтримуєте один одного поза межами репетиційної зали, наприклад, під час сесії?
– Для мене це насамперед підтримка. Це коли приходиш на репетицію втомлена після занять, а виходиш з великою енергією. Під час сесії всі разом ниємо про складний розклад і навчання, але все одно приходимо на репетиції та працюємо. Молодші арт-драмівці завжди можуть звернутися до старших за порадою не лише з творчих моментів, а й з навчання. Хтось питає, яку вибіркову дисципліну краще обрати, хтось – як краще підготуватися до певних предметів. Часто просто ділимося корисними посиланнями або матеріалами. Тобто це не лише про сцену, а й про звичайну студентську підтримку в усьому. Загалом же «Арт-драма» – це справді сім’я. Не знаю, як наша керівниця так влучно підбирає людей, але я ще жодного разу не почувалася некомфортно в цьому колективі. Ми всі дуже різні, кожен по-своєму крутий, але при цьому з усіма легко та спокійно.
– Як зазвичай народжується хореографія для нової вистави: ви відштовхуєтеся від музики, сценарію чи, можливо, від особливої енергетики конкретних студентів-акторів?
– Насправді ми ставимо танці переважно не в тому напрямі, в якому я звикла працювати раніше. Оскільки важливо, щоб танець відображав епоху вистави та гарно вписувався в загальну картину, мені часто допомагає інтернет і наші арт-драмівці. Це десятки відео з YouTube і TikTok, сотні певних рухів, які намагаємося «зліпити» в один чудовий номер. Дуже часто це командна робота: хтось щось знайде, підкаже, покаже, і так поступово все складається. Що ж до енергетики – справді бувають моменти, коли хтось просто розслабляється, віддається музиці й емоціям, і тоді з’являється якийсь дуже класний рух, який ми потім залишаємо та «вшиваємо» в постановку.
– Чи допомагає вам медична освіта у хореографії (наприклад, знання біомеханіки тіла) та чи відчуваєте ви, що творчість допомагає легше опановувати складні медичні дисципліни?
– Скажу чесно – я ніколи не задумувалася над цим. Хіба у випадку складних рухів: тоді дивишся на людей та розумієш, кому що більше підійде. Наприклад, якщо людина раніше займалася танцями чи спортом, їй можна дати щось складніше, а комусь – простіший варіант. А от танці точно допомагають у навчанні, бо це перезавантаження. Після них мозок працює значно краще та матеріал засвоїти легше.
– Яка з постановок в репертуарі «Арт-драми» стала для вас найбільш знаковою або технічно складною як для постановниці?
– Напевно, «All That Jazz» з вистави «У джазі тільки дівчата». Це була і моя улюблена, і водночас одна з найскладніших постановок наразі. Було дуже багато моментів, коли я просто не знала, який рух поставити далі. І тоді на допомогу приходили дівчата – ми разом шукали, вигадували, пробували різні варіанти, комбінували елементи, щоб усе виглядало якнайгармонійніше. На цей танець пішли десятки репетицій, багато сил і нервів, але результат того вартий. Дівчата перевершили всі мої очікування. Як би не їхня харизма, грація та емоції, це був би просто набір рухів. Вони ж зробили цей номер справді особливим.
– Розкажіть трохи про залаштунки: які курйозні випадки або особливі внутрішні традиції роблять ваше життя у студії по-справжньому яскравим?
– У нас завжди дуже живе закулісне життя. Часто перед виступом нас накриває паніка у стилі: «Залишилося два тижні, а нічого не готово». Особливо це відчувалося під час останньої вистави, коли значна частина людей замовляла костюми, які їхали до нас майже місяць.
Були доволі яскраві моменти: наприклад, у виставі «У джазі тільки дівчата» головному герою потрібно було максимально швидко переодягнутися з плаття й підборів у костюм. Це був справжній спідран – його переодягали буквально у вісім рук. Ми вклалися в 1 хвилину 6 секунд.
Окремо запам’яталася репетиція у сховищі під час повітряної тривоги за кілька днів до прем’єри. Часу вже майже не було, тому ми просто репетирували далі, навіть там.
Щодо традицій, у нас є одна незмінна: після прем’єри даруємо нашій керівниці квіти на знак подяки. І вже другий рік поспіль той хлопець, який має їх купити, саме в цей момент стає їй дуже потрібним. Вона починає його шукати та хвилюватися, а йому залишається лише вигадати правдоподібний привід.
– Поза навчанням і театром, чи залишається у вас час на інші захоплення? Що допомагає вам «перезавантажити» мозок після виснажливих занять у лікарні чи лабораторії?
– Так, залишається. Я люблю займатися тим, що дозволяє повністю відключити голову та зайняти руки. Це може бути малювання, ліплення з глини, в’язання, створення чогось цікавого, навіть потішного з того, що завалялося в шафі. Такі заняття добре допомагають перезавантажитися після виснажливих занять у лікарні чи лабораторії.
– Як бачите свою подальшу кар’єру: чи плануєте залишити місце для хореографії у власному житті вже після того, як отримаєте диплом і станете практикувальною лікаркою?
– Я ще до кінця не визначилася, але наразі моя душа більше лежить до фізичної терапії. Щодо танців – вони точно залишаться в моєму житті. Якщо не на великій сцені, то хоча б у кімнаті з музикою в навушниках.
– Що порадили б першокурсникам ТНМУ, які мають талант, творче захоплення, але вагаються, чи варто проявляти себе в університеті через страх не встигнути з навчанням?
– Якщо у вас є талант або величезне захоплення – цього не можна приховувати. Проявляйте себе. Це найкраще, що ви можете зробити для себе, аби стати щасливішими. Боятися не варто. Знайте, що, прийшовши у будь-який колектив – «Арт-драму», хор, танцювальний гурток чи інший, на вас чекає підтримка. Вірте у себе й усе буде добре!
Розмовляла Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ