«Чарівна скрипка», «Ой, летіли дикі гуси», «У долі своя весна», «Зелен-клен», «Минає день»… Усі ці хіти народилися з-під його пера. Відомий український поет-пісняр, драматург, сценарист, народний артист України, Герой України Юрій Рибчинський зустрівся зі студентами Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського. Представив аудиторії легендарного Маестро ректор ТНМУ, професор Петро Лихацький, після чого переповнена актова зала поринула в атмосферу щирих спогадів, влучного гумору та глибокої життєвої мудрості. І звісно ж, у поезії в авторському читанні.
Війна, з якої почалася його особиста історія
«Я народився після війни. І ніколи не гадав, що колись доживу до війни. Вважав, як і все моє покоління, що її більше ніколи не буде», – розпочав Юрій Євгенович.
Його батько під час Другої світової воював на фронті й був поранений під Харковом. Мати – військова хірургиня, полковник медичної служби, яка керувала медсанбатом. Саме вона забрала пораненого воїна з поля бою, ампутувала йому ногу та повернулася у стрій. «Таких, як батько, кому вона під час війни ампутувала або ногу, або руку, були тисячі», – розповів Юрій Рибчинський.
Цей момент особливо відгукнувся аудиторії: перед майбутніми медиками постав не просто епізод з родинної біографії митця, а образ лікаря, який у найстрашніших умовах рятує життя. Як і нині.
Після поранення батько опинився в Алмати. Маючи три вищі освіти, він викладав у місцевих навчальних закладах. Саме там, в офіцерській їдальні, 1944 року його батьки зустрілися знову: мати приїхала набирати випускників до свого медсанбату. Так у далекій тодішній казахській столиці почалася особиста історія майбутнього поета й драматурга: «В животі мами я приїхав до Києва й 1945 року вона мене народила – 22-го травня».
Згадку про день свого народження Юрій Євгенович приправляє дрібкою гумору. Якось він запитав у матері, чому вона не народила його 9 травня – в день, який у радянському союзі вважали днем перемоги. Відповідь запам’яталася на все життя: «Це твоє щастя, що ти народився пізніше, тому що всі лікарі святкували і десять днів, щонайменше, були п’яні».
Три дороги й один вибір
У дитинстві Юрій Рибчинський устиг спробувати себе в різних сферах. Півтора року навчався в художній школі: якийсь час мріяв стати художником, але згодом це захоплення згасло. Тим часом спорт залишався поруч багато років. Із п’яти до тринадцяти років він займався фігурним катанням, а з тринадцяти до двадцяти трьох – був членом юнацької збірної України зі стрибків із жердиною.
Коли настав час обирати подальший шлях, перед ним, за власними словами, було три дороги: інститут фізкультури, театральний виш або література. Він обрав третю. Важливу роль у цьому виборі відіграв його вчитель і наставник Лесь Танюк – відомий режисер, громадський діяч, один з представників українського культурного руху.
Власне, літературний шлях Юрія Рибчинського розпочався ще в шкільні роки. Він рано почав друкуватися, а вже коли був студентом, його твори виходили не лише в київських, а й у всесоюзних журналах. Втім, пов’язувати своє майбутнє з музикою тоді навіть не гадав.
Знайомство, що змінило життя
Усе змінив випадок. Ще навчаючись у виші, якось у будинку радіо Юрій Рибчинський познайомився з композитором Ігорем Покладом. Через рік обидва опинилися в ансамблі внутрішніх військ. Спільна служба несподівано стала початком творчого тандему. «Очі на піску» – перша пісня, яку написали Юрій Рибчинський та Ігор Поклад. І яка принесла шалену популярність. Пісню виконала Тамара Міансарова – одна з найвідоміших співачок тогочасної естради, володарка гран-прі міжнародного фестивалю в польському Сопоті. Спочатку Юрій Рибчинський написав «Очі на піску» українською, але для Міансарової, яка тоді ще не знала української мови, зробив російський варіант. «Українською її співали Ліна Прохорова, Надія Пащенко. Але крила та славу пісні дала саме Тамара Міансарова», – зауважив пан Юрій.
Після служби в армії Рибчинський повернувся до цивільного життя. Працював редактором на телебаченні та радіо, однак недовго. Його перша популярна пісня принесла авторові такий успіх і фінансовий дохід, що він залишив державну службу. «Пісня стала такою популярною, що почала приносити мені 500 карбованців щомісяця – це була зарплатня міністра, – пригадав поет. – І я тоді вирішив, що працювати на державу вже не буду, а лише на себе. І все свідоме життя я працюю на себе й на вас».
3000 пісень і життя серед талановитих людей
Одразу після завершення служби в армії Юрій Євгенович і одружився – першого квітня. З усмішкою додає, що, попри першоквітневий день, живе з дружиною й досі. Легкість, з якою сприймається його творчість, – це, як зізнається сам поет, результат суворої дисципліни. Загартований спортом і прикладом дружини Олександри (двічі майстра спорту), Рибчинський працює щодня, без вихідних.
За словами Юрія Євгеновича, саме творчість подарувала йому життя, про яке він не шкодує: «Озираючись назад, думаю: якби запропонували мені інше життя – я б не взяв. Що не пропонували б. Я прожив, вважаю, дуже якісне цікаве життя».
Упродовж десятиліть він працював з найвідомішими співаками, режисерами та акторами, створював пісні й музичні номери для оперет, мюзиклів, рок-опер і кіно. Водночас розвивався й як драматург. Його музична комедія «Як повернути чоловіка», створена за мотивами п’єси «Моя дружина – брехуха», протягом багатьох років йшла на сценах майже 30 театрів радянського союзу (зокрема, й у Тернополі) та за кордоном. «Я все життя провів серед дуже талановитих людей. Деякі з них були геніальні», – поділився митець.
За його підрахунками, він написав уже близько 3000 пісень, не враховуючи інших творів. Популярною ставала приблизно кожна десята.
«Крик птаха»: заборона, американський успіх та підпільний ринок
З Володимиром Мулявіним, майбутнім керівником ВІА «Пєсняри», Юрій Рибчинський познайомився також під час служби в армії. Згодом запропонував йому вірш «Крик птаха» («Крик птицы»). Композитор довго виношував музику, та, врешті, створив пісню.
Особливо добре Юрій Рибчинський пам’ятає реакцію публіки на одному з концертів у Палаці спорту. Після енергійних композицій прозвучав «Крик птаха» – й зал заціпенів. «Тиша стояла щонайменше хвилин п’ять. Жодних оплесків не було, – пригадує він. – Чулося лише схлипування, а вже потім зала вибухнула гучними оплесками».
Та невдовзі пісня опинилася під забороною. Приблизно через пів року після її появи «Пєсняри» виступали у Волгограді. Під час виконання цієї пісні одному з глядачів стало зле й він помер від серцевого нападу. Виявилося, він був Героєм Радянського Союзу. Його дружина почала писати листи до Міністерства культури та інших установ, стверджуючи, що для радянських людей не повинні звучати такі пісні, що призводять до смерті. І пісню заборонили.
Утім, через деякий час «Пєсняри» стали першим радянським ансамблем, який запросили на гастролі до США. У Міністерстві культури дозволили перекласти «Крик птаха» англійською мовою, й впродовж приблизно півтори місяця ансамбль виконував її для американської публіки. За словами Юрія Рибчинського, композиція навіть потрапила до американського хіт-параду 50-ти найкращих пісень. Згодом її офіційно видали й на платівці в срср.
За часів заборони кустарні записи пісні продавали на блошиних ринках по 100 карбованців! Поет поставився до цього з гумором: «Я не шкодував… Хтось на моїй пісні, слава Богу, заробляв нормальні гроші». Юрій Рибчинський і нині вважає «Крик птаха» однією з найсильніших пісень. Молодшому ж поколінню радить знайти її у виконанні ансамблю «Пєсняри» й послухати.
Не лише автор, а й наставник
Успіхів у творчому житті Юрія Рибчинського було чимало. Він 15 разів ставав лавреатом всесоюзної телепередачі «Пісня року», що, як зауважує сам поет, не вдавалося більше нікому з українських авторів. У роки перебудови разом з композитором Геннадієм Татарченком тричі поспіль перемагав у всесоюзному хіт-параді, випереджаючи, за його словами, Аллу Пугачову, Юрія Антонова, Раймонда Паулса та інших відомих авторів і виконавців.
Важливою частиною його життя стала не лише власна творчість, а й допомога молодим артистам. Ще у 1980-х роках почав займатися тим, що нині називають продюсуванням і наставництвом. Згодом серед його учениць були Наталя Могилевська, Катерина Бужинська, Наталія Бучинська. Допомагав і Павлові Зіброву, який є його кумом. При цьому, за словами Юрія Рибчинського, його метою не були гроші чи особиста вигода: «Я сам вкладав і кошти, і час, натомість нічого не отримував. Окрім подяки, – нічого. Мені цього й не треба було».
«Дядю Юро, пишіть коротше!»
Його життєвий шлях був пов’язаний не лише з мистецтвом. У 1997-2000 роках Юрій Євгенович був радником Президента України з питань культури. Під час Помаранчевої революції 2004-2005 років входив до штабу Майдану, під час другого Євромайдану долучилися його дружина та син.
Утім, навіть згадуючи великі події, Юрій Рибчинський не втрачає самоіронії. Після другого Майдану він працював над кліпом на пісню «Париж-Марсель», який саме на Великдень знімали на станції між Житомирською та Київською областями. Для зйомок знайшли старі паротяги. Під час перерви до нього підійшла зграйка дітей. «Діти, як горобчики, нас обступили», – згадує пан Юрій. Школярі впізнали автора творів, які вивчали в підручниках, і розповіли, що знають «Шлях до Тараса», «Мова, наша мова» та інші його поезії. Рибчинський уже подумав, що зараз діти попросять його написати ще щось для них – про маму, про цю станцію. Але прохання виявилося цілковито іншим: «Ми вас дуже просимо, дядю Юро, пишіть коротше!».
Авторське виконання поезій, автограф-сесія та світлини на згадку завершили зустріч майбутніх медиків з легендарним українським поетом-піснярем.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Яніни ЧАЙКІВСЬКОЇ