Заступник генерального директора з питань реабілітації обласної клінічної психоневрологічної лікарні Петро Скобляк – один з тих фахівців, які стояли біля витоків сучасної системи реабілітації в Тернополі. Прийшов працювати сюди 2018 року фізичним терапевтом після закінчення магістратури Львівського державного університету фізичної культури ім. Івана Боберського, був першим випускником спеціальності «Фізична терапія, ерготерапія». Згодом також закінчив магістратуру за спеціальністю «Громадське здоров’я» ТНМУ.
На той час реабілітація лише починала розвиватися. «У нашій лікарні тоді працювали троє фізичних терапевтів і один ерготерапевт. Ми, по суті, були першопрохідцями. Доводилося постійно шукати потрібні знання, телефонувати колегам, їздити на навчання, знайомитися з новими людьми та запозичувати досвід, – пригадує Петро Скобляк. – Саме цей період став для мене одним з найцікавіших, адже ми створювали систему чи не з нуля».
2021 року керівництво лікарні побачило перспективу розвитку цього напряму й ухвалило рішення створити спеціалізоване нейрореабілітаційне відділення. Наприкінці 2022 року Петрові Скобляку запропонували його очолити. Це був прецедент: уперше в Україні фізичний терапевт став завідувачем. Під його керівництвом команда системно розвивала реабілітаційну допомогу, впроваджувала нові підходи та вибудовувала власну модель роботи. Результатом цієї роботи стало визнання лікарні Міністерством охорони здоров’я України як Центру досконалості у сфері реабілітації, де проводять тренінги для реабілітаційних команд з усієї України. Це величезний внесок у розвиток системи реабілітації нашої держави. Тут поставили на ноги сотні цивільних і військових, повернули їх до життя, до сімей, до строю. Петро Скобляк, який вісім років тому прийшов сюди після університету як молодий фізичний терапевт, нині, у свої тридцять, має унікальний досвід.
– Пане Петре, як вважаєте, чому керівництво довірило таку відповідальну посаду саме вам?
– Важко оцінювати себе збоку, але, зізнаюся, я завжди був амбітним, прагнув розвиватися й хотів витиснути максимум від професійного життя. Мені було важливо постійно їздити на навчання, вдосконалюватися, просувати нові ініціативи та допомагати людям. Керівництво помітило цю активність і ризикнуло, давши мені шанс.
– Як далі розвивалася структура реабілітаційної служби в лікарні після того, як ви очолили її?
– Напевно, найвищою професійною оцінкою є те, що 2024 року ми отримали статус Центру досконалості, яких в Україні лише кілька. Впродовж цього часу ми підготували 24 реабілітаційні команди з різних куточків нашої країни.
Нині в лікарні працюють чотири реабілітаційні відділення різного профілю (нейрореабілітації, ментальної та фізичної реабілітації, постінсультної реабілітації й фізіотерапевтичне відділення). Я ж уже більше займаюся адміністративною роботою, міжнародними проєктами та розвитком служби, хоча, звичайно, продовжую працювати з пацієнтами, щоб не втрачати практичних навичок.
– Що найскладніше було за весь цей період для вас?
– На кожному етапі свої виклики. Коли працював фізичним терапевтом, найважче було здобувати знання. Це був постійний пошук. Коли ж став керівником, труднощі змінилися, адже це постійне вирішення різноманітних завдань і конфліктних ситуацій. Потрібно було навчитися комунікувати на різних рівнях: з лікарями, фізичними терапевтами, ерготерапевтами, медсестрами, молодшим медичним персоналом, родичами пацієнтів, керівництвом і зовнішніми партнерами. Кожен має власний погляд, амбіції. Вважаю, що завданням керівника є об’єднати всіх навколо спільної мети, якою є допомога пацієнтові та повернення його до повноцінного життя.
– Ви багато працюєте зі студентами, є асистентом кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання. Як змінилася підготовка фахівців порівняно з вашими студентськими роками?
– Студенти дуже змінилися. Вони приходять на практику значно краще підготовленими, ніж наше покоління. Завдяки, зокрема, міжнародним партнерським освітнім проєктам з кафедрами нашого вишу студенти ТНМУ вже на 3-4 курсах володіють знаннями, які я опанував лише у 25-26 років, до того ж більшість сам збирав по крупинках.
Звичайно, практика – це дещо інше. Але теоретично тепер зі студентами можна спілкуватися майже на рівних. Вони знають багато клінічних інструментів, уміють перевіряти рівновагу пацієнта, визначати силу м’язів, у теорії розуміють алгоритми відновлення ходьби після інсульту та порядок надання першої допомоги.
Узагалі ж хочу наголосити, що після закінчення магістратури сучасний випускник медичного вишу має бути цілковито готовим спеціалістом, здатним у клініці будь-якого рівня провести обстеження пацієнта, спланувати роботу та взяти на себе відповідальність за її результат.
– Які навички або неписані правила професії намагаєтеся передусім передати студентам, які приходять до вас на практику?
– Насамперед раджу їм під час проходження клінічної практики замінити білі халати на зручні хірургічні костюми. Фізична терапія – це здебільшого прикладна робота з пацієнтом, яка часто вимагає фізичних зусиль. У халаті незручно опуститися на коліна, щоб одягнути пацієнтові ортез і взуття, виконувати мануальні маніпуляції чи працювати з важким пацієнтом у реанімаційному відділенні. Іноді пацієнта треба пересадити чи підстрахувати на сходах. Білий халат – це гарно, але зовсім непрактично для фізичного терапевта, який не повинен боятися забруднити одяг чи виконати звичну доглядову роботу.
Що ще можу порадити? Не боятися брати на себе відповідальність і ставити будь-які запитання. Адже не буває немудрих питань, бувають лише немудрі відповіді. Важливо також бути винахідливим і креативним, якщо є щире бажання працювати в цій галузі. Реабілітація – сфера, що дуже швидко розвивається, тому зупинятися на тому, що отримав в університеті, не можна.
Окремо хочу наголосити на вивченні англійської мови. Нині вона відкриває величезні можливості: міжнародні стажування, ґрантові програми, професійні форуми, співпрацю із закордонними колегами. Коли можеш вільно спілкуватися без перекладача – це вже цілком інший рівень професійних і людських взаємин.
Ще одне: клінічна практика й потрібна саме для того, щоб зрозуміти свій напрям. Тому не варто ходити на практику в одне й те саме місце. Спробуйте попрацювати з дітьми, завітайте у спеціалізовані амбулаторні заклади, випробуйте власні сили в роботі з людьми після ампутацій чи зі спортсменами. Лише так можна відчути, яка категорія пацієнтів тобі ближча до душі та де саме хочеш розвиватися в майбутньому.
– Спілкуючись зі студентами, відчуваєте, хто залишиться в професії, а хто зійде з цієї дистанції?
– Це видно зі ставлення: студент приходить вчасно, йде з тобою в гостре відділення, ставить безліч запитань і щиро цим горить. А найпоказовіший маркер – волонтерство. У нас є чудова студентка Катруся. Закінчивши другий курс, вона все літо щодня приходила до нас. На запитання, навіщо це їй, відповідає: «Мені подобається, хочу навчитися, хочу більше практики». Це – унікальна людина, напевно, на цілий потік таких одиниці. Тисячу компліментів їй! Вона точно залишиться в професії й, найімовірніше, стане крутою фахівчинею.
– З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну склад ваших пацієнтів суттєво змінився…
– Так, до великої війни переважна більшість наших пацієнтів була віком понад 50-60 років. Молоді люди з важкими травмами траплялися зрідка, здебільшого після ДТП. З 2022 року до нас масово почали надходити молоді хлопці. Було дуже складно усвідомлювати, що це – мої однолітки з важкими ураженнями спинного мозку чи черепно-мозковими травмами. За кожним з них стоїть сім’я, молоді дружини, маленькі діти. Перші місяці для мене це було справжнє потрясіння. Тепер спрацьовує певна професійна деформація – фокусуєшся не на віці чи емоціях, а на тому, як ефективно допомогти. До речі, для мене головне правило від вигорання – віддаватися на максимум під час сеансу з пацієнтом, але після роботи цілковито перемикатися.
– Ви відразу навчилися цієї навички?
– Після того, як перегорів тричі, навчився.
– Як виходили з вигорання?
– Опановував себе. Найкращий відпочинок – зміна виду діяльності. Я, наприклад, займаюся великим тенісом, ходжу до тренажерної зали, а раніше активно грав у футбол. Відпустка дуже потрібна! Кудись поїхати, поспілкуватися з мудрими людьми, почитати цікаву книжку. Дуже допомагає мені віра. Намагаюся щонеділі відвідувати Службу Божу. Останні три роки ми з колегами маємо традицію пішої ходи до Зарваниці. Хочу також пройти Шлях Святого Якова в Іспанії. Спілкуючись з тими, хто подолав цей паломницький маршрут, зрозумів, що він близький мені, адже це чудова можливість побути наодинці зі своїми думками, переосмислити життя, зрозуміти, як маєш рухатися далі.
– Фізичному терапевту доводиться бути ще й психологом для пацієнта?
– Це дуже важливий момент. З 2022 року ми гостро відчули потребу в потужній психологічній підтримці, особливо для поранених військових. Велику роль у цьому відіграла наша провідна психологиня нейрореабілітаційного відділення Ірина Андріїшин. Вона почала активно виводити пацієнтів у соціум, щотижня організовувала «вилазки» у супермаркет, кіно чи на шашлики. З першого погляду, це здається простими речами. Насправді ж це величезна частина реабілітації. Хлопці, які після травми боялися вийти у місто, поступово поверталися до життя. Вони починали знайомитися з іншими людьми, будувати плани, усміхатися. Це дуже змінювало їхній психологічний стан, а водночас й мотивацію працювати над фізичним відновленням.
– Що побажаєте нашим студентам з нагоди Всесвітнього дня фізичного терапевта, який відзначають 8 вересня?
– Щиро вітаю всіх фізичних терапевтів – теперішніх і майбутніх, викладачів і студентів з професійним святом! Студентам бажаю випробовувати себе у різних напрямах реабілітації. Бути щирими, простими, не цуратися роботи. І коли йдете на практику, особливо – в психоневрологічну лікарню, одразу купуйте хірургічний костюм! Не йдіть в халаті (сміється).
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА