5 вересня завершив свій земний шлях ветеран університету, кандидат медичних наук Олександр Михайлович Лавріненко, людина, яка присвятила своє життя медицині, науці, викладацькій та практичній діяльності й служінню людям.
Олександр Лавріненко народився 17 лютого 1951 року в місті Бережани на Тернопільщині. Його родинне коріння – із Сумщини. Після завершення Другої світової війни родина переїхала на Тернопільщину, де й розпочався життєвий шлях майбутнього лікаря та викладача. Після закінчення середньої школи 1969 року Олександр Михайлович вступив до Тернопільського медичного інституту на спеціальність «Лікувальна справа». Роки навчання стали важливим етапом формування його професійного світогляду, визначили подальший життєвий вибір і назавжди пов’язали його долю з медициною. Після закінчення інституту за скеруванням працював лікарем-кардіологом в Уманській міській лікарні Черкаської області.
1978 року Олександр Михайлович повернувся до Тернополя й відтоді понад чотири десятиліття його професійне життя було нерозривно пов’язане з рідною alma mater. Свою діяльність він розпочав в медінституті на кафедрі соціальної гігієни та організації охорони здоров’я. Саме тут сформувався його інтерес до наукової роботи, результатом якої став захист кандидатської дисертації. Згодом професійний шлях Олександра Лавріненка продовжився на кафедрі психіатрії, де він викладав медичну психологію. У січні 1999 року Олександр Михайлович розпочав роботу на новоствореній кафедрі медичної реабілітації на базі санаторію «Медобори». На завершальному етапі своєї професійної діяльності О. М. Лавріненко працював асистентом кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання, а згодом викладав основи медичної реабілітації в Підгаєцькому медичному коледжі.
Був серед тих, хто формував напрям медичної реабілітації, навчав, підтримував і надихав
Олександр Лавріненко належав до покоління фахівців, які стояли біля витоків становлення та розвитку медичної реабілітації на теренах нашого краю, докладаючи чимало зусиль до формування її наукових, практичних та організаційних засад.
«Ми разом з Олександром Михайловичем розпочинали створювати напрям медичної реабілітації в нашому університеті ще 1999 року. На той час він уже мав великий професійний та життєвий досвід, а його поради, підтримка та мудре бачення були для нас безцінними. Працювати поруч з ним було надзвичайно цікаво – він умів бачити значно ширше та глибше», – розповідає завідувачка кафедри медичної реабілітації ТНМУ Тетяна Бакалюк.
Олександр Михайлович мав енциклопедичні знання. Здавалося, не існувало теми, про яку з ним не можна було б поспілкуватися. Він цікавився найрізноманітнішими сферами, багато читав, постійно шукав нову інформацію та прагнув ділитися своїми знаннями з іншими. Його книги після прочитання часто були густо помережані підкресленнями, нотатками та закладками. Він не просто читав – глибоко осмислював кожен твір, аналізував його, знаходив нові смисли й обов’язково формував власну думку.
«Його робочий стіл майже завжди був заставлений книгами, статтями, методичними матеріалами та численними додатковими напрацюваннями для студентів, – пригадує Тетяна Бакалюк. – Він постійно щось готував, опрацьовував, шукав нові приклади, щоб пояснити зрозуміліше. Особливо любив спілкуватися зі студентами та інтернами, передавати їм свої знання та практичний досвід. Для нього викладання було не просто роботою – це була можливість залишити знання, досвід і частинку себе наступному поколінню фахівців.
Узагалі ж Олександр Михайлович був людиною багатьох талантів і захоплень. Він збирав різноманітні колекції, цікавився культурою, історією, літературою, музикою. А ще він був чудовим музикантом. Наші кафедральні свята та зустрічі часто проходили під акомпанемент його баяна, який зберігався в нас на кафедрі. Музика додавала особливої теплоти нашим спільним моментам і залишила багато світлих спогадів».
Умів він також підтримати добрим словом, мудрою порадою чи навіть просто своєю присутністю. Був не лише досвідченим викладачем і колегою, а й хорошим другом, людиною, до якої можна було звернутися у складний момент і бути впевненим, що тебе вислухають та зрозуміють.
Навіть після виходу на пенсію Олександр Михайлович продовжував цікавитися життям кафедри, запитував про колег, нові починання, вітав зі святами та не припиняв підтримувати тих, з ким багато років працював поруч.
«Згадуючи Олександра Михайловича у ці скорботні дні, я розумію, наскільки багато він залишив після себе. Це не лише знання, професійні напрацювання чи спогади. Це – люди, яких він навчав, колеги, яким допомагав, і справи, до яких доклав власні сили та душу. Пам’ять про нього житиме в наших серцях, у наших спільних спогадах, у традиціях кафедри та, найголовніше, в тих знаннях і цінностях, які він передавав своїм студентам та колегам», – із сумом у голосі каже Тетяна Бакалюк.
Умів пояснювати складне, підтримувати добрим словом і залишив по собі світло
«Звістка про смерть Олександра Михайловича стала для мене справжнім потрясінням. Важко було повірити, що людини, з якою пов’язано стільки років спільної роботи, розмов, професійних і життєвих моментів, більше немає поруч, – каже професор кафедри медичної реабілітації Ігор Мисула. – Його відхід залишив після себе не лише біль утрати, а й відчуття великої порожнечі, адже Олександр Лавріненко був людиною, чия присутність, мудрість і добре слово завжди мали особливе значення. Вмів доступно пояснити складне, зацікавити своїм предметом і водночас завжди залишався уважним до людей. Його глибокі знання, високий професіоналізм, доброзичливість, тонке почуття гумору та вміння знаходити спільну мову з людьми назавжди залишаться в нашій пам’яті. Адже такі люди не зникають безслідно – вони продовжують жити у спогадах, у добрих справах, які залишили після себе, та в серцях тих, хто мав щастя їх знати».
Викладач, науковець і людина, закохана в музику
Професор кафедри медичної реабілітації Андрій Голяченко згадує свого колегу з почуттям великої вдячності за роки, проведені поруч. Ерудит з тонким почуттям гумору, людина широких інтересів і глибоких знань – саме таким зринає в його пам’яті Олександр Лавріненко. Справжньою його пристрастю була любов до музики. Віртуозна гра на баяні завжди викликала захоплення в тих, хто мав нагоду слухати в його виконанні класику, народну музику чи сучасні інструментальні твори. Музика була для Олександра Михайловича не просто захопленням – вона займала особливе місце в його житті, дарувала йому радість, натхнення та можливість ділитися своїми емоціями з іншими. За роки свого життя він зібрав велику колекцію – майже дві тисячі вінілових платівок, магнітофонних касет і компакт-дисків із записами класичних творів, оперних партій, джазових композицій, нотних видань тощо. Кожен з цих записів був для нього не просто частиною колекції, а окремою історією, музичним світом, до якого він міг повертатися знову й знову. Олександр Михайлович міг годинами розповідати про історію музики, цікаві факти із життя видатних композиторів, особливості їхньої творчості чи ділитися власними враженнями від музичних концертів, які він регулярно відвідував. «Під час спілкування мене завжди дивувало його щире захоплення світом музики, медициною, людськими відносинами, яке поєднувалося з неодмінним оптимізмом, незважаючи на життєві труднощі, що виникали на його шляху», – згадує Андрій Голяченко. Його можна було слухати годинами, адже за кожною розповіддю стояли не лише енциклопедичні знання, а й власний досвід, спостереження, переживання та щира любов до того, чим він захоплювався. Саме таким – ерудованим, життєлюбним, захопленим музикою та людьми, з тонким почуттям гумору й особливим умінням бачити світ у його багатогранності – Олександр Лавріненко назавжди залишиться в пам’яті.
Його вирізняли надзвичайна допитливість, щире зацікавлення світом і постійне прагнення пізнавати нове
«Кажуть, що кожна зустріч на життєвому шляху не випадкова. Так чи інакше вона впливає на подальший хід подій, залишаючи свій слід у нашому життєписі. Таким для мене стало знайомство з Олександром Лавріненком під час роботи на кафедрі медичної реабілітації та кафедрі фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання», – каже асистент кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання Ігор Салайда. Олександр Михайлович був людиною водночас наукових знань і найрізноманітніших захоплень. Окрім того, що добре розумівся на класичній музиці, був поціновувачем природи, цікавився лікарськими рослинами та травництвом, любив велоспорт. Його вирізняли надзвичайна допитливість, щире зацікавлення світом і постійне прагнення пізнавати щось нове. Поруч з ним можна було відчути не лише професійну підтримку, а й просте людське тепло. «Я мав за честь працювати з Олександром Михайловичем і бути поруч з ним усі ці роки. Для мене це був не просто колега, а людина, зустріч з якою стала важливою частиною мого професійного та життєвого шляху».
Світла пам’ять про Олександра Лавріненка – лікаря, викладача, музиканта, ерудита та непересічну особистість назавжди залишиться у серцях тих, хто мав нагоду знати його, працювати поруч з ним, спілкуватися та запозичувати його знання й життєвий досвід.
Записала Лариса ЛУКАЩУК