Олександр Лясковець – студент четвертого курсу стоматологічного факультету ТНМУ, староста групи, волонтер, активний учасник студентських ініціатив. Ще зі школи звик перебувати у вирі різних активностей, особливо творчих: виступати на концертах, брати участь у конкурсах, організовувати заходи. Здавалося б, дорога до сцени була для нього значно очевиднішою, ніж до стоматологічного кабінету. Але Олександр обрав медицину. Зараз він уже працює асистентом стоматолога, придивляється до хірургічної стоматології, організовує професійні та доброчинні заходи й переконаний: молодь має бути не спостерігачем, а рушійною силою змін.
– Олександре, чи змінила вас війна?
– Гадаю, війна змінила кожного по-своєму. Вона порушила багато планів, у когось цілковито перевернула життя. Мене теж змінила, проте й зміцнила мене, зміцнила мій дух.
Я з містечка Дубровиця, що на Рівненщині, це вже зовсім близько до Білорусі. Насправді в перші дні-місяці війни було дуже страшно. Я тоді ще навчався у школі, звісно, все це сприймав особливо гостро. Але згодом почав міркувати свідоміше, бути вдячним за те, що маю, більше думати про майбутнє й водночас цінувати сьогоднішній день, жити тут і тепер.
– Чи є щось у вашому довоєнному житті або у собі тодішньому, за чим сумуєте?
– Війна справді розділила життя на «до» й «після». І я сумую за тим життям, що було до неї, за рідними, друзями. Дуже сумую за звичайними спокійними вечорами, днями, ночами. Бо навіть коли безпосередньої небезпеки немає, внутрішня тривога все одно нікуди не зникає.
– Що допомагає втримати рівновагу, коли й постійне тривожне тло, й велике навантаження у навчанні?
– Стараюся фільтрувати інформацію. Є кілька Telegram-каналів, які читаю, бо, звичайно, треба бути в курсі того, що відбувається. Але намагаюся не читати всілякі страшні новини та інформаційні приводи, які лише підривають спокій. А ще іноді просто вимикаю телефон. Коли вже все допече, хочу побути сам, щоб ніхто не телефонував, не писав. Це буває вкрай зрідка й ненадовго, але такий час для себе потрібен кожному. Мені допомагають також відновлюватися прогулянки, спілкування з друзями, рідними, активний відпочинок. Узагалі дуже люблю, коли життя насичене.
– Ви активно долучаєтеся до волонтерського руху університету. Що вас спонукає до цього?
– Ще у школі я був буквально всюди. Танцювати – я! Співати – я! Все організовувати – я! Був шкільним активістом, старостою класу, брав участь у конкурсах, танцях, співі. Волонтерством теж почав займатися ще у школі. Ми організовували невеликі проєкти, які, звичайно, відбувалися під впливом учителів. Але, гадаю, саме тоді й почало формуватися моє бажання бути корисним.
Коли вступив до університету, зрозумів, що лише навчання мені буде замало. Шукав, куди спрямувати власну енергію. Думав про Студентський парламент, про «Арт-драму», але якось не наважувався долучитися. А потім познайомився з Юлею Бандрівською, Валерією Благуляк і проєктом Outlook. Саме це стало для мене великим поштовхом у волонтерстві.
Чому все ж волонтерство? Я просто роблю те, що хочу й що вважаю правильним. Не треба бути корисним лише для себе. Треба робити щось і для людей навколо. Вважаю, що молодь зараз – це потік креативу, ідей та сили. Якщо є свідома молодь, яка готова долучатися до громадських ініціатив і волонтерства, вона справді може багато змінювати.
– Пригадаєте момент, коли подумали: «Так, недарма я цим займаюся»?
– Було багато таких моментів. Один з найяскравіших – наша з Іллею Книшем, студентом п’ятого курсу стоматологічного факультету, ініціатива, коли ми організовували практичний майстер-клас з невідкладних станів у стоматології. Запросили відомого лікаря-анестезіолога Максима Левченка, зібрали майже 40 учасників. Частину коштів спрямували на доброчинну ініціативу стоматологічної клініки Refine, що допомагала Дому милосердя у Чорткові, де виховуються діти-сироти та діти з інвалідністю. На зібрані кошти там облаштовували дитячий майданчик. Ми теж внесли свою лепту.
Згодом нас запросили на відкриття майданчика. І ось тоді збагнув, наскільки важливою може бути навіть невелика допомога. Там були діти, для яких уже сам факт того, що до них приїхали нові люди, дуже важливий. Вони були захоплені, радісні, розпитували нас про все, обіймали, не хотіли, щоб ми їхали. Дивився на цих дітей – а вони такі життєрадісні, так люблять життя! І коли бачиш цю вдячність, просто не можеш залишитися байдужим. Дивишся в їхні очі – й усередині ніби щось підбадьорює. Хочеться робити більше та більше. Це просто словами не передати!
– Якщо б вам довелося відрекомендувати себе людині, яка бачить вас уперше, що розповіли б насамперед?
– Не дуже люблю говорити про власні досягнення чи риси. Але, напевно, головне про мене – я ніколи не хочу стояти на одному місці. Хочу постійно розвиватися, дізнаватися щось нове, знайомитися з новими людьми, обмінюватися досвідом, брати для себе щось звідусіль.
– Що вам у собі подобається найбільше?
– Доброта. Не те, що стараюся бути добрим, – я просто добрий. Ще щирість і чесність. Дуже не люблю брехні та лицемірства. Стараюся підтримувати з усіма дружні стосунки. Мене дуже мотивує спілкування з людьми, які багато чого досягли, добре розуміються на власній справі, розумніші за мене. У таких людей завжди можна чогось навчитися. Ще стараюся бути позитивним. Не люблю постійно сумувати, впадати в меланхолію.
– Що хотіли б у собі змінити?
– Я надто багато намагаюся контролювати. Все, що навколо мене, має бути розкладене по поличках. Постійно міркую: «Як зробити краще? Що поміняти? Що додати?». Відчуваю відповідальність чи не за все, що навколо мене. І це виснажує. Бо ж не можу контролювати все.
– Знаєте, що люди найчастіше помилково думають про вас при першому знайомстві?
– Нещодавно я почав працювати у приватній клініці Refine. Колеги сприймали мене позитивним, відкритим, та водночас дехто вважав, що я несерйозний і навіть інфантильний (сміється). Гадали: прийшов такий веселий хлопець, походить тиждень-два – піде. А я вже четвертий місяць працюю. Нині вони кажуть, що не очікували, що так серйозно ставитимуся до роботи, братиму на себе відповідальність. Можливо, за моєю веселістю та позитивом спочатку важко побачити людину, яка справді хоче чогось досягти у своїй професії.
– Ви обрали стоматологію. Хоча, судячи з вашої шкільної активності, мало хто цього очікував.
– Так, для більшості це було максимально несподіване рішення. Знав, що хочу в медицину, готувався до НМТ з біології ще з десятого класу, ходив до репетитора. Але до останнього нікому не казав, куди вступатиму. Всі були впевнені, що я піду в Київський університет культури, бо ж постійно був на сцені. А потім відкривають результати вступу – й: «Опа! Сашко в медичному!». Всі були дуже здивовані.
– Що ж, зрештою, привело вас до стоматології?
– Моя старша сестра Аня – стоматологиня. Вона теж навчалася в ТНМУ, закінчила університет 2023 року. Її чоловік також стоматолог, вони разом навчалися. Ще в одинадцятому класі я допомагав сестрі у стоматології, вперше асистував. Можливо, саме це й підштовхнуло мене до цього напряму. Розумів, що медицина – це складно й дуже відповідально. Але відповідальності я не боявся. І хотів допомагати людям. Тому якоїсь хвилини просто вирішив: «Так, я йду в медичний». Це було моє рішення. Мене ніхто не змушував.
– Уже під час навчання не було думки: «І навіщо я сюди пішов»?
– Була. І не раз. Особливо перші два роки. Постійне навантаження, складне навчання. Водночас розумів: якщо не буду це вчити, яким лікарем потім стану? І якщо вже вступив на цю стежину – куди ж кидати все? А згодом збагнув, що мені це справді подобається! Зараз я цим горю. Мені цікаво спостерігати, як моя професія допомагає людям, як можна змінювати їхнє здоров’я, усмішку, якість життя. Нині я вже працюю асистентом стоматолога, тож це дає можливість бачити професію не лише з боку студента.
– Який напрям стоматології вам найближчий?
– Ще не визначився. Найбільше зараз мене цікавить хірургічна стоматологія, намагаюся більше в неї заглиблюватися. Але, гадаю, остаточно вирішуватиму після п’ятого курсу.
– Ви одночасно навчаєтеся, працюєте, волонтерите, є старостою групи. Як усе встигаєте?
– Стараюся планувати день. Та все одно іноді приходжу додому о десятій вечора, а щось ще треба повчити, зробити, відповісти на повідомлення…
– А відпочивати коли?
– Наразі не завжди вдається виспатися. Розумію, що потім це мені відгукнеться, але…
– Якщо б можна було отримати якусь надзвичайну здібність, що обрали б?
– Зупиняти час. Або додавати до доби ще кілька годин. Я б точно знайшов, на що їх витратити. Або хоча просто відпочив би. Мені взагалі подобається цей насичений темп життя. Якщо більше двох днів просто сиджу вдома, мені вже стає нудно.
– Ким бачите себе через кілька років?
– Успішним стоматологом, який може допомагати людям. Стати справді хорошим фахівцем складно, але можливо.
– Де ви себе бачите – в Україні чи, можливо, за кордоном?
– Наразі – в Україні. Гадаю, навіть у Тернополі. Звичайно, цікаво побачити інші країни, поїхати на відпочинок чи навчання. Не знаю, як складеться моя доля, але поки що не йдеться про переїзд. Не уявляю, як це опинитися за тисячі кілометрів від дому, від своїх рідних. Так, зараз я не поруч з ними, але все одно в Україні. І для мене це важливо. Мені хочеться жити та бути корисним тут. Бо зараз нашій країні дуже потрібні люди. Особливо молодь – активна, ініціативна, яка не боїться щось робити.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА