25 років минуло відтоді, як доцентка Тетяна Саварин молодою аспіранткою Львівського національного університету ім. Івана Франка прийшла на кафедру іноземних мов Тернопільського національного університету ім. Івана Горбачевського. Але це не єдина святкова дата в її житті: днями Тетяна Володимирівна відсвяткувала свій ювілей. Цифру ми з етичних міркувань озвучувати не будемо, а от зі славним святом щиро привітаємо. Водночас й розпитаємо про вибір фаху, професійний шлях і непрості моменти наукового становлення, про найрідніших людей та власні життєві орієнтири. Бо ж не латиною єдиною…
Голос предків
– Пані Тетяно, в нашому університеті ви знані не лише як викладачка латинської мови, а й як щира шанувальниця національних традицій, дослідниця лемківської говірки та авторка численних краєзнавчо-наукових розвідок. Хто прищепив вам любов до лемківської культури?
– Лемківська говірка й загалом тема Лемківщини дуже близькі моєму серцю, адже моя бабуся – лемкиня. Я вже багато років досліджую лемківську культуру. Із самого малечку бабуся прищепила мені любов до всього лемківського – традицій, мови, фольклору. Замолоду вона не мала можливості здобути освіту, але зберегла в пам’яті безліч різних приповідок, легенд і співанок. Я дуже любила слухати також розповіді про лемківські традиції та звичаї. Тож моя зацікавленість збереженням лемківської спадщини – це насамперед заслуга моєї мудрої та доброї бабусі. Взагалі вважаю, що нам украй важливо зберегти цей благодатний пласт лемківської спадщини, не розпорошити його, бо з кожним роком залишається дедалі менше людей, які є носіями цієї культури. Позаяк мої бабуся та дідусь є переселенцями з Польщі, я вирішила присвятити цій темі власні наукові пошуки й під час написання кандидатської дисертації. 2003 року я її успішно захистила, але дослідницьку роботу не припинила – наразі є членкинею наукового товариства «Лемківщина».
– Бабуся, можна сказати, простелила вам шлях у науку…
– Вона радше стала моїм янголом-охоронцем на цьому шляху. Хоча роль батьків – мами й тата – теж не можу применшити, адже й вони плекали в мені любов до всього українського, до лемківських традицій. Як я зараз спостерігаю, це передається в нашій родині з покоління в покоління. Мама працювала в кооперативному коледжі майстром виробничої практики, батько – в Національному банку, тож, як бачите, жодного стосунку до мовознавства не мали. Проте в їхніх серцях палала велика любов до України, національних традицій свого роду, було трепетне ставлення до культури, літератури та мови. Я зростала в патріотичній родині. А любов до книжки мені прищепила мама – завдяки їй я дуже багато перечитала в дитинстві та юності.
Альма-матер і магія філології
– І ви вирішили вступати на філологічний факультет. Як це відбувалося?
– Розпочалося все з того, що з дев’ятого класу я відвідувала заняття філологічної секції Тернопільського товариства творчої молоді «Відродження» й написала наукову розвідку «Різдвяні звичаї та обряди Лемківщини». У ній ішлося про те, як у селі Клювинці, куди переселили моїх дідуся й бабусю, святкують Різдво вихідці з лемківського краю. Робота зацікавила мою наукову керівницю – викладачку філологічного факультету Тернопільського національного педагогічного університету Тетяну Василівну Решетуху. Вона й рекомендувала мене для участі у Всеукраїнському конкурсі з українознавства, що відбувся у Львівському університеті. На засіданні секції фольклористики я представила свою науково-дослідницьку роботу та неочікувано для себе посіла друге місце. Відтак отримала запрошення здобути вищу освіту на філологічному або історичному факультеті ЛНУ ім. Івана Франка. Я обрала спеціальність «Філологія» й після закінчення 11 класу вступила лише за результатами співбесіди. Взагалі мала можливість вступати до будь-якого університету України, але мене просто зачарував ЛНУ. Я сприймала його як центр вітчизняної науки; цим духом, академічною атмосферою, здавалося, був просякнутий кожен куточок цієї старовинної будівлі. Пригадую, як сказала тоді мамі: «Я так хочу тут навчатися!». Довелося чимало потрудитися, в олімпіадах займала призові місця, але моя мрія здійснилася. Я стала студенткою тоді ще Львівського державного університету ім. Івана Франка.
– Навчатися було цікаво?
– Надзвичайно! Оскільки це університет, то, крім української, ми вивчали ще й польську, німецьку та латинську мови. Взагалі ж університетська освіта, зокрема філологічна, відкриває ширші можливості й дає дещо інший фах, ніж просто вчитель української мови та літератури. А латинська мова, про викладання якої в майбутньому я навіть не здогадувалася, стала моїм улюбленим предметом. На останньому курсі я успішно захистила дипломну роботу, згодом отримала диплом з відзнакою й вступила до заочної аспірантури.
Як гартувався педагогічний талант
– З 2000 року ваша доля пов’язана з ТНМУ. Пригадуєте, як уперше переступили поріг нашого вишу?
– Це відбулося завдяки моїй колишній вчительці німецької мови Галині Богданівні Паласюк, яка в ті часи очолювала кафедру іноземних мов. Саме вона розпалила в мені любов до латини, передала власні напрацювання у викладацькій роботі та професійні навички. Мені пощастило працювати з корифеями нашої кафедри – висококваліфікованими фахівцями Мирославом Миколайовичем Закалюжним і Володимирою Василівною Чолач. Вони дуже дбали про те, щоб латинську мову викладали гідні викладачі. А я відвідувала їхні заняття, придивлялася до манери спілкування зі студентами, методів подачі матеріалу, перебирала вміння зацікавити під час лекцій та практичних занять, а також до особливостей викладання латини саме для медиків. Усю свою любов до професії мої наставники передавали мені, з радістю ділилися набутками. Зараз я з вдячністю згадую той час і тішуся, що мала змогу працювати з ними та формуватися як викладачка саме під їхнім керівництвом. Щоправда, я пройшла ще й стажування у Львівському національному університеті на кафедрі латинської мови, а також у Київському національному університеті та Національному медичному університеті ім. О. Богомольця. Звісно, там я здобула нові знання, але головні постулати цієї спеціальності запозичила все-таки на нашій кафедрі. Зокрема, завдяки моїй наставниці Галині Богданівні Паласюк, з якою ми тепер уже колеги. Її мудрі настанови мали на мене великий вплив і допомогли опанувати мистецтво викладання латини.
– Уже тепер ви навчаєте студентів латини…
– Як особистість і педагогиня я сформувалася в Тернопільському медичному університеті, на кафедрі іноземних мов. Латинська мова – це те, що я знаю й люблю. Адже не достатньо володіти предметом, треба ще й уміти його цікаво подати. У мене завжди були добрі стосунки зі студентами. Я відчувала, що це саме мій хліб, мені неймовірно цікаво і досліджувати, і викладати латину, адже це базова дисципліна в медичному виші.
Пригадую свої перші заняття багато років тому. Як же я тремтіла, коли вперше заходила до авдиторії! Студенти були всього на кілька років молодшими за мене. Дуже хвилювалася, а вони почасти сприймали мене доволі скептично. Дехто з них уже закінчив медичний коледж і мав непогані знання з латини, чудово володів медичною термінологією. Розуміла, що мені ще треба багато чому вчитися – й не лише щодо викладання, а й у побудові стосунків зі студентами, створенні атмосфери на заняттях, умінні зацікавити матеріалом. Згодом, коли через багато років ми зустрілися з цими вже колишніми студентами, вони зізналися, що, попри молодий вік, мене вважали доволі суворою викладачкою. І я справді була вимогливою, бо прагнула, аби студенти отримували ґрунтовні знання.
Мертва мова, яка рятує життя
– Латинська мова є базовою для лікарської спеціальності. Очевидно, за стільки років ви виробили вже власні методи та прийоми навчання? Які головні стереотипи вам доводиться долати на перших заняттях?
– На першому курсі, коли вчорашні абітурієнти лише розпочинають вивчення латини, доводиться багато розповідати про її значення та роль у професії лікаря. Зізнаюся, студенти не завжди хочуть це розуміти. Їм здається: якщо це мертва мова, якою ніхто не розмовляє, то навіщо вона потрібна? Ми ж пояснюємо, що лікар повинен уміти виписати рецепт латиною, перекласти діагноз. Її вважають міжнародною мовою медиків, яку розуміють фахівці в усьому світі.
Переконати деяких першокурсників, що латина є важливою, вдається не одразу. Проте коли згодом вони переходять до вивчення клінічних дисциплін, то самі усвідомлюють її значущість. Пригадала ситуацію з моєю донькою, яка працює лікарем за кордоном. Якось вона попросила допомогти перекласти з латини рецепт і діагноз. І це не поодинокі випадки, особливо коли людина нещодавно переїхала й ще не встигла досконало вивчити мову нової країни. Саме латина виручає в інтерпретації діагнозів і виписуванні рецептів.
– Латинська мова багата на крилаті вислови. Які з них є вашими улюбленими або слугують життєвим девізом?
– Per aspera ad Astra Українською він звучить, як «Крізь терни до зірок». Автором цього крилатого вислову вважають давньоримського філософа Сенеку, який писав, що шлях від землі до зірок не буває простим. Мій шлях у науці також не можна назвати легким, адже всього, чого я досягнула, набуто завдяки власним зусиллям. Я першою в родині здобула вищу освіту й захистила дисертацію. Ще в шкільні роки здогадувалася, що ніхто мені червоної доріжки до університету не простелить, усього треба добиватися самій.
Пригадую, як мама багато разів намагалася вступити до інституту, але для примусових переселенців з Польщі вищі навчальні заклади були практично зачиненими, та й статки родина мала мізерні. Мама дуже любила німецьку та українську мови, але, на жаль, не змогла здійснити свою мрію. Тому вона всіляко прагнула, аби я чогось досягла в житті: допомагала з уроками, зацікавлювала художньою літературою, плекала в мені любов до науки. Сама вона вільно читала газети німецькою, взагалі філологія та лінгвістика були її фаворитами. Що ж до мене, то у своєму житті я керуюся такими правилами: поставити собі мету й наполегливо йти до неї, не опускати рук, навіть коли дуже важко. Наполегливість допомагає мені запалювати ті зірки, які потім світять яскравими барвами. Усе, що маю, я здобула власною працею.
Калейдоскоп емоцій
– Чи підтримує вас чоловік у науковій діяльності?
– І не лише в ній. Олег є моєю міцною опорою взагалі по життю. Що ж до моїх наукових уподобань, серед яких не лише латина, то вони викликають у нього щире захоплення. Коли я писала дисертацію, доводилося їздити в архіви Львова та бібліотеки Києва. Чоловік часто мене супроводжував. Оскільки можливості щось відсканувати чи зробити ксерокопію тоді ще не було, він допомагав мені конспектувати матеріали, щоб пришвидшити цей процес. Тому можна вважати, що він причетний до моїх наукових досягнень. Крім того, він багато займався дітьми й завжди надихав мене на працю. Олег пишається тим, що я роблю, його це щиро цікавить, а для мене це найкраща підтримка, мій стимул розвиватися й досягати більшого. І чоловік, і його батьки дуже пишалися, що їхнє прізвище звучить у моїх регаліях, і робили все для того, аби сприяти моєму науковому зростанню. Свого часу батько чоловіка подарував мені перший комп’ютер, щоб я могла завершити роботу над дисертацією. Це для мене надзвичайно цінно.
– Що подарував чоловік на ювілей?
– Поїздку до дітей за кордон. Я взагалі людина, яка обожнює мандри, і для мене будь-яка подорож – це щастя. А коли це подорож до дітей – виникають неймовірні відчуття материнської радості, очікування приємних сюрпризів, спогадів та миттєвостей насолоди в колі найрідніших. Це найкраще, що можна отримати на ювілей. Люблю подорожі, бо це можливість пізнавати світ, відкривати щось нове, бачити різних людей, отримувати калейдоскоп неймовірних емоцій та вражень. Для мене це найбільша мотивація в ці жахливі часи просто жити й працювати. Саме подорожі свого часу мотивували мене вивчати іноземні мови, щоб мати змогу більше комунікувати.
– Але ж не лише подорожі можуть вас надихнути?
– Звісно, ні. Радість може подарувати навіть звичайний, непримітний букетик троянд чи ромашок. Щоправда, за новий комп’ютер чи ноутбук теж буду вдячна й використаю його із задоволенням для справи. Як і кожна жінка, полюбляю прикраси – від коштовного намиста чи дизайнерських сережок ніколи не відмовлюся. Чоловік знає про це й із задоволенням дарує їх на ювілейні дати.
– У чому ще шукаєте задоволення та позитив?
– У вивченні мов. У сорок років я вирішила вивчити англійську. Відвідувала різноманітні курси, займалася з репетитором. Це було доволі непросто в такому віці, але для тих, хто прагне, немає нічого неможливого. Я досягла хорошого рівня, що дало мені змогу викладати англійську для іноземних студентів. Цей мій порив вивчати мову в далеко не юному віці допоміг усвідомити: найкраще опановувати іноземну з дитячих років, коли пам’ять вбирає все нове й легко все запам’ятовується. Саме тому в мене виникла ідея створити школу англійської мови для дітей. Я заснувала школу від відомої мережі, яка налічує майже 80 філій по всій Україні. Ми обрали її саме тому, що тут використовуються сучасні передові підходи. Ця мережа з власною онлайн-платформою та інтерактивними завданнями дає всі можливості, аби дитина полюбила англійську мову з раннього дитинства.
– Власні діти пішли вашим шляхом?
– Діти не обрали мою професію, але схильність до вивчення мов у них однозначно є. Донька Юлія неодноразово брала участь в олімпіадах з української мови, чудово володіє англійською, вивчила словацьку – мову країни, в якій зараз мешкає. Вона закінчила наш університет, успішно склала всі іспити й нині працює лікаркою-педіатринею в одній з найкращих клінік Братислави. Хочу зауважити, що наш університет дає ґрунтовні знання, завдяки яким випускники почуваються впевнено на міжнародному ринку праці. Юля змогла підтвердити наш диплом, а зараз проходить додаткове навчання для атестації. Її чоловік – теж випускник нашого вишу й її однокурсник – працює анестезіологом в іншій клініці Братислави.
Син Владислав навчається в Братиславі на факультеті політології, його цікавить економіка європейських країн. Він не випадково обрав цей напрям, адже має до цього хист. У ньому я взагалі відчуваю своє продовження щодо здібностей до мов: він не лише чудово опанував англійську, німецьку та словацьку, а й ще з юності виявляв особливий інтерес до моєї кандидатської дисертації. Його захоплює інформація про походження мов, він самостійно й глибоко досліджував ці питання.
– Про що зараз найбільше мрієте?
– Гадаю, у всіх нас зараз одна спільна мрія – переможний мир.
Бліц-запитання
– Латина – це мова логіки чи мова мистецтва?
– Логіки.
– Три слова латиною, які повинна знати кожна освічена людина.
– Scientia potentia est – Знання – це сила!
– Якби ви могли повернутися в минуле й поспілкуватися з будь-яким видатним римським філософом, кого обрали б і про що запитали?
– Я є палкою прихильницею творів українського філософа Григорія Сковороди. Вони містять істину, яка не втрачає актуальності крізь покоління: «Кожній людині легко вдається те, до чого вона здібна», «Тільки та людина щаслива, яка працює за покликанням».
– Що побажали б студентам, які лише починають свій шлях у вивченні латини?
– Учіть терміни та тренуйте пам’ять!
Лариса ЛУКАЩУК