Доктор педагогічних наук, професор Віталій Кульчицький – понад чверть століття в педагогіці. Пройшов шлях від спеціалізованої школи-інтернату до професорської кафедри в ТНМУ. Про рік на чолі кафедри педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін, феномен сучасного незакомплексованого студентства та місію викладача сучасного університету – в інтерв’ю.
«Авторитарність – це не про мене»
– Віталію Йосиповичу, ви понад рік обіймаєте посаду завідувача кафедри. Колективу не завжди легко звикнути до нового керівника, як, зрештою, й керівникові – до колективу. Як почуваєтеся в цьому кріслі?
– Доволі зручно. У мене з колективом кафедри, яка, до речі, впродовж багатьох років кілька разів проходила трансформацію, жодних непорозумінь не виникало. В університеті я працюю вже тривалий час – загалом сімнадцять років, з них усі ці роки на нашій кафедрі. Тому маю чудову комунікацію з колегами – ми згуртована команда. З деким знайомий ще зі студентської лави (а це понад тридцять років!), тож ми не лише колеги, а й однодумці та друзі. Відкритість, щирість і прозорість у вирішенні робочих питань і викликів, що постають перед нами, – основа, на якій вибудовуємо свої стосунки. Я завжди відкритий до діалогу й готовий до змін: можу переглянути власну думку, якщо є переконливі аргументи. Для мене принципово вислухати кожного, хто має власну позицію, щоб у результаті дійти спільного прийнятного рішення. Авторитарність – це не про мене, та й взагалі, вважаю, що це пережитки минулого, ми маємо повноцінно комунікувати, особливо – в такі важкі для нашої країни часи.
– А педагогіка? Це те, про що ви з дитинства мріяли?
– За фахом я історик, а оскільки закінчив ще в ті часи Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, то в такий спосіб став педагогом. Гадаю, що педагогіка прийшла до мене, напевно, з молоком матері, яка свого часу закінчила факультет іноземних мов Івано-Франківського педагогічного інституту й дуже любила свою професію. Після закінчення вишу її скерували у село, туди, куди зараз дуже неохоче їдуть наші випускники, але, як не дивно, саме на Бучаччині вона знайшла свою долю. Батько був звичайним робітником, але вони покохали один одного та одружилися. Спочатку народилася сестра, яка теж стала педагогинею, вона – професорка Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка.
Витоки та вибір професії
– Щодо виховання в родині, то мені чомусь зараз пригадалися саме ті моменти, коли батьки розповідали про своє дитинство. Тато народився за рік до завершення Другої світової війни, а мама – вже у повоєнні роки, які були надзвичайно важкими. В обох сім’ях виховували по четверо дітей, у ті голодні часи поставити їх на ноги було дуже нелегко. Батьки часто розповідали про ті митарства, згадували, як їли лободу та біб, аби вижити. А я, коли трохи підріс, зауважив: батьки розповідають одне, а в підручнику історії – цілком інше. Бабуся розповідала, як люди зі східних областей перепливали Збруч, рятуючись від голоду, й віддавали за кілька картоплин чи скибку хліба дорогі речі та золото, дідусь – про діяльність ОУН-УПА. Та й батько, хоча був в ті часи ще зовсім малим, але багато чого зберіг у пам’яті (до речі, моя кандидатська дисертація присвячена саме цій тематиці). Тож ще в ті роки в мене склалося враження, що наша історія зовсім не та, яку нам намагалися нав’язати.
– Тепер зрозуміло, чому ви обрали саме історичний факультет.
– Історія припала мені до душі ще в юності. Але на мій вибір зробити це своєю професією найбільше вплинули події дев’яностих. Хтось згадує ці роки, як порожні полиці в крамницях, а для мене – це час великих перемін у творенні нашої державності, бо це повернення до нашої справжньої історії, а не тієї, яку нам «пропонували» діячі срср. Те, чого нас навчали у школі, виявилося несправжнім, тому, певна річ, я хотів отримати об’єктивну картину й з’ясувати, як все відбувалося насправді. На історичний факультет вступив через два роки після його заснування. Це був 1994 рік і незабутні часи, й не тільки тому, що я був тоді молодий, захоплений, але й через відчуття, що формується щось нове, незвідане у нашій історичній спадщині. Нам цікаво було досліджувати нашу справжню історію.
– Хто з викладачів найбільш запам’ятався?
– Найбільше враження справили викладачі, які відроджували та творили нову сторінку нашої історії, це титульні люди української нації. Наприклад, Ігор Герета – дисидент, відомий краєзнавець подавав нам матеріали на лекції через призму своєї родини. Його дядько – репресований священник, батько теж потерпів від тоталітарного режиму, та й сам він зазнав знущань і тортур радянської влади. Приїздили відомі шістдесятники, які також впливали на наше особистісне формування. Скажімо, Лесь Танюк – відомий публіцист, громадський діяч, український режисер бував у нас на запрошення Ігоря Герети. Всі п’ять років мені довелося бути старостою групи, тож я був більш дотичний до цих особистостей. За рік до трагічної смерті приїхав на наш факультет В’ячеслав Чорновіл – Людина-титан, брила, якщо можна так описати цю постать українського політикуму. І я мав честь з ним спілкуватися.
Ігор Герета за своїм покликанням був краєзнавцем і вивчав Черняхівську культуру й мені та моїм одногрупникам дуже пощастило досліджувати з ним цей пласт нашої спадщини, брати участь в розкопках. Це дуже захоплива річ. Звісно, таке оточення, нові віяння давали надії на те, що вже зовсім скоро настане той час, коли Україна, здобувши свою незалежність, нарешті розквітне у повну силу. Але, як засвідчують нинішні реалії, все повторилося лише вже в сучасному, так би мовити, варіанті. Пригадався один з викладачів, який часто любив повторювати: історія – це не про минуле, а про теперішнє, яке здебільшого визначає наше майбутнє. Теперішні події про це переконливо нагадують. Не потрібно забувати свою історію, а вивчати її. Вважаю, що кожна людина, яка вважає себе патріотом, має знати хоча б основні історичні віхи.
– Досвід студентських років у нинішній вашій педагогічній діяльності допомагає?
– Ще й як! Читати лекцію з аркуша паперу точно не буду. Взагалі я ретельно готуюся до занять, з’ясовую, що моїм студентам буде цікаво, тобто вивчаю їхні запити й вже навколо цього вибудовую лекційний матеріал, який вони повинні засвоїти. Зразком для мене служить мій викладач, світлої пам’яті Іван Іванович Шумський, який мав енциклопедичні знання з історії Стародавнього Сходу. Пригадую, як він міг дві-три години безупинно так цікаво викладати складний матеріал, що ми, затамувавши подих його слухали. Ось такі в мене були Вчителі.
– Погодьтеся, що не всі студенти розуміють, для чого лікарю чи, скажімо, фізичному терапевту філософія та історія, вони ж прийшли вчитися лікувати?
– Дехто й справді так вважає, особливо, коли дізнається, який великий вибір дисциплін пропонує наша кафедра! Це й історія України, і філософія, і педагогіка, і соціологічні аспекти громадянського суспільства, і філософія збереження здоров’я, і етика професійної діяльності тощо. Але коли пояснюю їм, навіщо майбутньому медику суспільні дисципліни, більшість погоджується. Я завжди наголошую: ви обрали соціальну професію, яка передбачає постійне спілкування з людьми – не лише з пацієнтами, а й з їхніми родичами, колегами.
До речі, на допомогу нам прийшла й освітня реформа, яка на чільне місце поставила формування у студентів «гнучких навичок» (soft skills): вміння правильно комунікувати, застосування засад професійної етики з елементами емпатії та дотримання засад людиноцентризму. Формування цих компетентностей якраз і забезпечує вивчення суспільних дисциплін. Адже кожен лікар має вміти правильно, доступно й зі співчуттям озвучити людині будь-який, зокрема й невтішний, діагноз, не зачепивши її почуттів.
Як викладачу мені дуже подобається такий метод, як евристична або проблемна бесіда. Я ставлю студентам проблемне запитання та прошу знайти рішення в режимі обговорення. Вони сперечаються, висловлюють гіпотези – і так ми спільно доходимо згоди. У ці нелегкі часи я також намагаюся підтримати наше студентство добрим словом і порадою. Адже слово, як стверджував Софокл, може піднести людину до небес. Кажу їм, що вони справжні патріоти, бо не залишили країну у важкий час і не виїхали за кордон, а навчаються на рідній землі, попри повітряні тривоги й обстріли. Прислів’я «Де народився, там і пригодився» тут працює на всі сто відсотків.
Віра в циклічність історії
– Щось, окрім історії, звісно, вас захоплює, приносить душевне задоволення?
– Можливо, трохи розчарую, але всі мої захоплення, уподобання обертаються навколо історії. Ще з юнацьких часів і донині у сфері моїх захоплень – художня історична література. Якщо б ви попросили назвати когось з улюблених українських «історичних письменників», то Василь Шкляр – номер один. Його історичні твори дарують незрівняну насолоду та вир емоцій. Це справжні чоловічі романи, де гармонійно поєднуються містика, кохання, динамізм, вишуканість стилю та висока письменницька майстерність.
Вдалося побувати на зустрічі з Василем Шклярем у нашій університетській бібліотеці, коли він презентував роман «Троща», до речі, про Тернопільщину. Мені дуже сподобалося трактування автором історичних подій. Я отримав цю книгу з автографом письменника та побажаннями: «Надіємося на те, що нове покоління буде розуміти історію та її наслідки для України». Коли ми вели бесіду під час зустрічі, то він розповів про дуже цікавий, але трагічний випадок, на який натрапив під час роботи в архівах СБУ в Києві. Це торкалося подій 1918 року, коли в Україні створювалися повстанські загони, які воювали проти більшовиків. Енкаведисти спіймали молодого командира такого загону, якому не було й 18 років: «За кого воюєш, хлопче? Твої побратими тебе зрадили й ти потрапив до нас у полон. І що ти на це скажеш?». Хлопчина виструнчився з гордо піднятою головою й вимовив: «Я не воюю за людей, я воюю за ідею вільної держави, яка житиме у віках». Для мене ця оповідь про те, що всі події в нашій історії циклічні. Рівно через сто років ця історія повторилася. Це свідчення того, що ми маємо знати минуле та засвоювати правильні уроки.
Окрім читання книг, мені дуже імпонує робота в архівах. У вільний час займаюся створенням генеалогічного древа нашого роду, це дуже захопливо та цікаво. Дослідив, що моя бабуся по материнській лінії була полькою. Після операції «Вісла» частина моєї родини виїхала до Польщі й,можливо, там ще залишилися родичі моєї матері.
– Що вам дає таке захоплення?
– Душевний спокій. Я емоційно розряджаюся, особливо – коли читаю художню літературу, інколи можу пофантазувати. Людині властиво щось переосмислювати, малювати чи переноситися в уяві, злітати думками в хмари. Інколи міркую, а щоб трапилося, коли б історія повернула іншим шляхом. Пригадався цікавий історичний факт про гетьмана Івана Виговського, який розбив під Конотопом московське військо. Але через міжусобиці між представниками козацької старшини не зміг скористатися цією перемогою та змушений був втекти до Польщі. Не буду вдаватися до історичних подробиць, але суть у тому, що він підписав Гадяцький договір (1658 року) з Річчю Посполитою. Україна мала увійти до складу федерації Польщі та Литви як Велике князівство Руське. Передбачалося збереження автономії українських земель. От я собі й гадаю: а що, якби все склалося, і українці цим скористалися, то ми ще у XVII столітті мали б «Євросоюз» і були б у Європі. Але, як відаєте, не склалося.
Три покоління освітян
– Чи розділяє дружина ваші захоплення?
– Спочатку вона стала моїм захопленням. Те, чим займаюся у вільну годину, їй теж до душі, бо Тетяна – історикиня, ми навчалися на одному курсі в педагогічному університеті, там познайомилися, а згодом побралися. Я пишаюся своєю другою половинкою, бо вона досягла чималих успіхів у професії, працює вчителькою історії та правознавства. 2015 року отримала звання «Заслужений вчитель України».
– Діти, поза сумнівом, теж обрали вчительство?
– Саме так. У нас одна донька. Вона закінчила Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка за спеціальністю «Хімія і біологія» й теж знайшла своє покликання в педагогіці – викладає в Тернопільському академічному ліцеї «Українська гімназія імені Івана Франка». Дуже хотів би, щоб і внучка, яка поки що зовсім крихітна, пішла цією стежиною, аби не перервалася спадкоємність поколінь, яка триває вже десятиліттями. Я цілком реально дивлюся на речі: професія педагога нині недостатньо оцінена державою, тут невисокі зарплати, але так не хочеться втрачати ці відчуття приналежності до династії, те, що передавалося від мами до сина, від батька до доньки.
– Чим живете нині?
– Дбаю, щоб у родині панувала гармонія. Піклуюся про здоров’я та благополуччя своєї сім’ї, бо це найголовніше для кожної людини. Рік тому відійшов у засвіти мій батько й я відчув, як щось надломилося в мені. Ця втрата ще досі болить. Як громадянин країни мрію, щоб Україна залишилася незалежною державою, незважаючи на всі спроби русні повалити наш устрій. У професійному вимірі теж є певні плани, але я не хочу бути в ролі стратега, можна багато й довго їх озвучувати, але для мене реальніше виглядає правило: живи щиро, працюй, як належить, будь відданим своїй справі й усі твої мрії здійсняться. З цього приводу мені згадалися й дуже імпонують слова нашого відомого педагога Василя Сухомлинського: «Справжнім патріотом може вважати себе та людина, яка віддано та щиро працює на благо своєї держави». Тож на якісь особливі дивіденди я не очікую, просто працюю та вкладаю всі свої знання та можливості в навчання студентів.
Бліцопитування
– Які людські якості найбільше цінуєте?
– Чесність і відвертість.
– Що може «зробити» ваш день?
– Посмішка внучки.
– Що таке, на ваш погляд, віра?
– Внутрішня опора.
– У чому, вважаєте, сенс життя?
– Творити добрі справи на благо людей.
– З погляду життєвого досвіду, як гадаєте, що в житті є найціннішим?
– Підтримка та розуміння родини.
– Якщо вам дозволили змінити одну річ у своєму житті, що це було б?
– Я залишив би все так, як є.
– Що надихає вас у житті?
– Плоди моєї праці.
– Чого б ніколи не вибачили другові?
– Удару у спину.
– Якщо б виграли мільйон, куди витратили б гроші?
– На допомогу Збройним силам України.
– Книги для вас це…
– … джерело знань, чудовий настрій, натхнення.
– Хто з історичних постатей вам імпонує найбільше?
– Ярослав Мудрий.
– Почуття гумору у вашому розумінні…
– … допомагає долати труднощі.
– Якими засадами керуєтеся в житті?
– Відповідальність, толерантність, чесність.
– Яка ваша філософія життя?
– Цінувати кожну мить, дарувати любов ближнім і не боятися змін.
Лариса ЛУКАЩУК