Наприкінці вересня у книгарні «Є» відбулася лекція «Точка опори», яку провів керівник Центру ментального здоров’я ТНМУ, лікар-психіатр Олександр Лозинський. Учасниками заходу стали студенти першого та другого курсів нашого університету – майбутні лікарі та клінічні психологи. Разом зі спікером вони обговорили важливі питання ментального здоров’я: як подолати виснаження, впоратися з надмірною самокритикою та віднайти внутрішню точку опори. За основу модератори взяли практичні кейси з книжки Джейн Гарді «Проєкт «Подбай про себе». Леймотивом зустрічі стала думка про те, що турбота про себе починається з маленьких щоденних кроків, хвилин тиші та усвідомлення, що ми живемо тут і зараз.
«Гора не зсувається від мотиваційної промови. Вона стає ближчою після одного кроку»
За словами Олександра Лозинського, це був його перший виступ у цьому сезоні. Його можна назвати тестовим, адже разом з командою організаторів спікер прагнув відчути реакцію аудиторії, краще зорієнтуватися в проблемах, які непокоять молодь, і почути її запити, щоб у майбутньому глибше висвітлити ці питання. Суть заходу полягала не в тому, щоб навчити людей «правильно відпочивати», а в тому, щоб допомогти їм побачити: турбота про себе – це спосіб залишатися в русі. Не потрібно ставати іншою людиною за один вечір. Достатньо побачити свою гору, підійти до неї трохи ближче й зробити наступний крок.
Книгарня, люди, теплий осінній вечір, різні покоління, першокурсники поруч з гостями міста… З перших хвилин розмова звучала настільки щиро, наче спікер звертався не до збірної зали, а до кожної людини особисто. Формат передбачав живе спілкування. Точкою опори для присутніх став безпосередній контакт з лектором, що дозволило від обговорення книжки одразу перейти до спільних роздумів та дискусії.
«Ми тут не для того, щоб ще раз сказати собі: треба краще старатися», – з цієї тези розпочалася розмова. Формат одразу передбачав щирий інтерактив: точкою опори для присутніх став власний досвід, через який аудиторія природно входила в тему. У повітрі лунало відверте й дещо незручне запитання: «Коли все змінюється, що залишається вашим?». Чимало уваги приділили питанню, чому зміни насправді так виснажують. Спікеру вдалося головне – нормалізувати складність адаптації в буремні часи, утримавшись від медичних штампів чи патологізації звичайної людської втоми. Присутнім нагадали просту, але глибоку істину: нове життя складається не з гучних маніфестів, а з тисячі дрібних щоденних рішень. Йшлося також про розвінчання банальних і часто викривлених уявлень про «відпочинок» і турботу про себе. Зала уважно занотовувала думку, яка для багатьох стала одкровенням вечора: «Не все, що полегшує стан зараз, насправді відновлює нас потім». Згодом мовили про практичну площину – матеріалістичну КПТ-логіку змін і концепцію маленьких кроків. Без ідеалізму й гучних обіцянок спікер закликав зосередитися на конкретних діях, орієнтуючись не на абстрактне «нове життя з понеділка», а на «наступну дію у вівторок».
Окремо торкнулися й соціального виміру самодопомоги. Присутнім нагадали, що людина – істота суспільна, і опора далеко не завжди лежить винятково всередині нас самих. Подекуди межі власної стійкості вичерпуються, й це нормально. Головне: пам’ятати про своє право на підтримку поруч, адже іноді найважливіший наступний крок – це визнати, що ти не мусиш долати перепони самотужки.
«Турбота про себе не повинна починатися тоді, коли людина вже остаточно виснажена»
Спікер підкреслив, що в книзі Джейн Гарді, на якій, власне, й базувалася зустріч, його приваблює не готовий список порад, а сама фундаментальна думка: турбота про себе не повинна починатися лише тоді, коли людина вже остаточно виснажена й розвалена, навпаки, вона має стати природною частиною щоденного життя. Присутнім він запропонував чесно визначити для себе, що саме зараз забирає найбільше ресурсу та що реально повертає здатність діяти. Закликав замислитися також про дії, які дають лише швидке полегшення на 20 хвилин, але згодом роблять стан ще важчим. Лектор м’яко розмежував поняття короткочасного полегшення та справжнього відновлення. За його словами, перегляд серіалу, нескінченний скролінг чи уникання завдань, й справді, можуть на якийсь час зменшити напругу, і це не робить їх «поганими». Проте він закликав завжди ставити собі запитання: що з нами відбудеться через дві години або наступного дня після таких дій?
Наступним був не цілком приємний контент: людина може чудово знати, що саме їй допомагає, й усе одно цього не робити. Пояснюючи, чому знання без конкретних дій не змінюють поведінку, лектор вирішив не перевантажувати аудиторію складними схемами когнітивно-поведінкової терапії, а дав простий матеріалістичний орієнтир: поведінка змінюється не від правильних думок про неї, а від реальних дій у конкретному середовищі. Справа в тому, що мозок дуже любить грандіозні плани на «нове життя», але значно менше прагне робити конкретну дію, наприклад, у вівторок о 22:40. Для наочності спікер навів кілька контрастних прикладів: розмитий намір «я маю краще спати» має перетворюватися на конкретну поведінку – «о 23:30 телефон заряджається не біля ліжка». Абстрактна потреба «мені треба більше спілкування» стає дією, коли людина після занять пише одній конкретній особі й запрошує на каву. Заклики до себе «треба менше прокрастинувати» поступаються кроку «я відкрию файл і попрацюю лише 10 хвилин».
Підсумовуючи, лектор підвів аудиторію до головного висновку: якщо ми справді прагнемо змін, нам потрібна не ще одна красива обіцянка собі, а наступний крок достатньо малого розміру. «Мені дуже хочеться, щоб «Точка опори» була місцем, де ми час від часу можемо зустрічатися, брати хорошу книжку і через неї говорити про речі, які відбуваються з нами щодня. Зараз я не хочу залишати вам ще один список того, що треба робити правильно. Хочу залишити одну просту думку: велика зміна не вимагає великого кроку сьогодні. Вона вимагає наступного можливого кроку. І якщо перед вами гора – не обов’язково її рухати. Можна сьогодні просто підійти трохи ближче»,– такими побажаннями усім присутнім завершив Олександр Лозинський свій виступ.
Фінішував захід на дуже практичній ноті. Замість загальних гасел кожен учасник залишав книгарню з одним чітким наміром і відповіддю на підсумкове запитання: «Що саме ви зробите на п’ять відсотків інакше вже цього тижня?».
Точка опори стартує не з великої відповіді. Іноді – з одного хорошого запитання
«Ми вже зустрічалися тут і вели мову на тему психотравматології – що таке психотравма, її дебют, наслідки травм тощо, – розповів опісля лекції Олександр Лозинський. – Виявилося, що це дуже хороше місце для таких розмов. Мовити про ментальне здоров’я не в аудиторії університету, а серед книжок – дуже гарна ідея. Ініціювала такі зустрічі директорка книгарні «Є». Тому хочеться час від часу повертатися сюди, брати якусь психологічну тему й розглядати її в розмаїтих площинах – що з нами відбувається та як з цим впоратися.
Особливо радий був бачити першокурсників. Перший курс – це дивний період: ніби вже почалося нове життя, але інструкцію до нього ніхто ж у коробку не поклав. Сподіваюся, що на наступних зустрічах ми говоритимемо про труднощі студентського життя, про те, як спільно долати проблеми й допомагати одне одному, а також як легко адаптуватися та відчути себе частинкою університетської спільноти».
Враження учасників заходу
Уляна Андріїв, студентка першого курсу за напрямом «Медицина»:
– Дуже сподобалася зустріч, почерпнула багато корисної інформації для себе, особливо в контексті адаптації до університетського життя. Найбільше відгукнулася думка про те, що не варто вимагати від себе всього й одразу – достатньо робити маленькі, але регулярні кроки. Після цієї розмови з’явилося відчуття спокою та розуміння, що ти не один на один зі своїми хвилюваннями.
Марина Годун, студентка першого курсу за напрямом «Медицина»:
– Лекція мені теж припала до вподоби, бо тут розглядали питання, які нам дуже «зайшли»:– адаптація до нового середовища, шляхи подолання власної ліні та способи самопідтримки під час стресу. Найбільше сподобалося, що нам надали не просто сухі поради, а конкретні кроки, які реально застосувати в щоденному житті. Дуже тішить, що в університеті є простір для таких відвертих і потрібних зустрічей.
Лариса ЛУКАЩУК