П’ять років тому тернополянка Аліна Фарійон прийшла до ТНМУ, маючи вже досить свідоме уявлення про медицину. Вона виросла в родині медиків, тож з дитинства добре знала про складність, відповідальність та емоційне навантаження професії. Нині Аліна – студентка п’ятого курсу, волонтерка Загону швидкого реагування Червоного Хреста України, співорганізаторка студентської спільноти Red Line та учасниця наукових досліджень. Вона ще не вирішила, якою буде її майбутня спеціальність. Але вже точно знає, якою лікаркою хоче стати: тою, якою сама зможе пишатися.
– Аліно, у вас дуже насичене студентське життя. Що допомагає вам тримати такий ритм?
– Насамперед – розуміння, навіщо я це роблю. Медицина сама по собі для мене дуже вимоглива. Коли ж додається ще волонтерство, наукова діяльність, часу стає значно менше. Але для мене це не окремі речі, а певна сукупність, де вони доповнюють одна одну. І мені це справді приносить задоволення. Звичайно, втома буває. Проте я вже адаптувалася до такого стилю життя. Якщо цього швидкого ритму немає, в мене навіть виникає певне відчуття деградації.
– Що стало для вас вирішальним моментом у виборі медицини?
– З дитинства медицина для мене – щось дуже близьке та знайоме. Я виросла у сім’ї медиків. Тому мій підхід до медицини не був романтизованим: бачила і позитивні, і негативні моменти цієї професії. Тож до вступу в медичний університет підійшла досить свідомо. Розуміла, що саме цей шлях хочу пройти й готова його проходити. Завжди відчувала, що прагну бути потрібною людям.
– Що за роки навчання виявилося значно складнішим, ніж ви очікували, коли вступали?
– Найбільше я недооцінювала психологічний бік медицини. З четвертого курсу ми почали більше відвідувати пацієнтів, спілкуватися з ними, писати історії хвороби, працювати з реальними клінічними випадками. І насправді було важко емоційно перемикатися й розуміти: ось я описую ситуацію, але не повинна заглиблюватися в неї надмірно. Адже кожна людина має власну історію, проблему, потребу. До кожного потрібно знайти свій підхід і своє ставлення. І водночас дуже важко було не запозичувати чужий досвід на себе.
– П’ятий курс – час, коли навчання стає максимально практичним. Який напрям вас найбільше приваблює?
– Не можу виділити щось одне. Буквально кожен предмет, який ми починаємо вивчати або продовжуємо розвивати, мені цікавий. Звичайно, багато залежить від теми, підходу, від того, як проходить заняття. Та особливо мені подобаються акушерство й гінекологія та психіатрія. Щоправда, зі спеціальністю я поки що не визначилася.
– Ви організовували для школярів навчання, зокрема із серцево-легеневої реанімації. Як підлітки сприймають такі практичні заняття?
– Їм не дуже цікаві просто розмови про медицину. Коли ж ми залучили манекен й учні почали пробувати виконувати серцево-легеневу реанімацію, повторювати алгоритми, вони зрозуміли, що в них це вдається. Це так заохотило їх, що потім вони вже починали вчити одне одного. І мене це дуже мотивує. Адже усвідомлюю, що, можливо, дала їм знання, завдяки яким колись цей школяр чи школярка зможе врятувати комусь життя.
– Вас приваблює також наука. Які напрями цікавлять?
– Так, я поступово пробую себе в науковій роботі. Працюю з медичною інформацією, аналізом даних і дослідницькими матеріалами. Окремо хочу сказати про своїх керівників наукових робіт. Я писала наукову роботу з фармакології, де моєю керівницею була Христина Іванівна Мочернюк. А на третьому курсі працювала над науковою роботою з педіатрії під керівництвом Оксани Миколаївни Мочульської.
Насправді вибір керівника «до душі» дуже важливий. Мені пощастило, тому що мої керівники вели мене від початку до кінця наукової роботи – аж до конгресу. Я була залучена абсолютно в кожен процес. Наукова робота сама по собі – нелегка справа, але я завжди відчувала опору й підтримку. Знала, що будь-якої хвилини можу написати чи зв’язатися з керівником, і ми разом щось вирішимо.
Цьогоріч я теж планую писати наукову роботу. Дуже хочу досліджувати донацію крові у фармакологічному напрямі, тому що це близька мені тема.
– Як виникла ідея створення в ТНМУ волонтерської та донорської спільноти Red Line?
– Засновник Red Line – мій колега Назарій Крулик. Я підтримала його рух. Разом створили Red Line на початку минулого навчального року. До цього Назарій сам вів власний проєкт, присвячений донації, просто він не мав назви.
Мені дуже відгукнулася ідея об’єднати студентів навколо волонтерства й донорства та допомагати Центру служби крові. Ми живемо в реаліях війни, тож кров потрібна постійно. Я сама маю четверту негативну групу крові, тому ця історія мені особливо близька. Знаю безліч випадків, коли кров справді рятує життя, особливо – на лінії фронту.
Дуже вдячна адміністрації ТНМУ за підтримку нашої діяльності. Якщо брати статистику Red Line, то перша наша донація охопила майже 30 осіб, а остання – вже 70-80. Серед них і студенти, і викладачі, і всі, хто хоче долучитися.
– Ви п’ять років волонтерите у Червоному Хресті. Що привело вас туди?
– До Товариства Червоного Хреста приєдналася на першому курсі. Вже п’ять років я волонтер Загону швидкого реагування Червоного Хреста України. Ми реагуємо на невідкладні ситуації, чергуємо на спортивних забігах, спортивних секціях, ході до Зарваниці й під час, власне, прощі, залучаємося до транспортування маломобільних людей.
Чому приєдналася? Під час початку повномасштабного вторгнення відчувала, що дуже хочу бути комусь корисною. Тому я тут. Червоний Хрест для мене – вже моя друга сім’я.
– Волонтерська робота допомагає сформувати якості, необхідні майбутньому лікарю?
– Звичайно, волонтерство не замінює клінічної практики, але дає те, чого іноді складно навчитися за підручником. Я навчилася спілкуватися з дуже різними людьми, швидко орієнтуватися в різних ситуаціях, не губитися, коли щось іде не за планом. І ще дуже важливо – навчилася слухати.
– Що у вашому характері точно від родини? І що ви сформували вже самі?
– Від родини мені точно передалися ставлення до роботи та відповідальність. У мене завжди було відчуття: якщо я за щось взялася, потрібно постаратися зробити це ідеально. Водночас багато речей сформувала вже сама: навчилася не боятися пробувати нове, брати на себе організаційні завдання. Важливо й те, що навчилася казати «ні», коли це необхідно, й поступово розуміти власні межі.
– Чи є людина, якій ви першій телефонуєте після важливого успіху або, навпаки, коли щось не вдається?
– Безумовно, це моя мама Надія. Вона одна з перших людей, які дізнаються і про мої перемоги, і про мої невдачі. Для мене мама – це та людина, якій навіть не обов’язково багато пояснювати. Вона може просто послухати, підтримати або сказати кілька мотиваційних слів. Вона для мене приклад у всьому. Я дуже люблю її цілеспрямованість. Саме ця риса її характеру мотивує мене та збирає докупи, коли потрібно.
– Яка ваша студентська історія точно залишиться з вами на все життя?
– Не можу виділити якусь одну конкретну історію з п’яти років. Проте точно згадуватиму людей, які проходили зі мною всі ці студентські роки. В університеті я знайшла безліч чудових, розумних людей. І таких, на яких дивлюся й гадаю: «Хочу бути такою!». Знайшла дуже багато друзів. Зараз вже не уявляю без них свого майбутнього. Вони, мабуть, багато в чому зробили мене такою, якою я є. Дуже важко іноді було щось починати, але розуміння, що я не сама, давало мені крила.
– Якби можна було повернутися в перший день першого курсу й поговорити із собою тодішньою, що ви б сказали?
– Не намагайся знати все одразу, не бійся вчитися й не рівняйся ні на кого.
– А що сьогоднішня Аліна вже точно знає про себе, чого не знала п’ять років тому?
– Що я можу значно більше, ніж сама від себе очікую. П’ять років тому навіть не уявляла, скільки різних речей можу поєднати, скільки людей тут зустріну й скільки разів мені доведеться починати щось нове. А ще збагнула, що не обов’язково мати весь маршрут перед собою. Іноді достатньо просто зрозуміти свій наступний крок.
– Ви співаєте з раннього дитинства. Чим для вас є музика тепер?
– Музика зі мною так давно, що я вже не сприймаю її як окреме захоплення. Це – частина мене. Коли навчання, волонтерство та інші справи займають дуже багато простору в голові, музика дозволяє на деякий час перемикнутися. Вона завжди зі мною.
– Є улюблена пісня, яка відновлює сили після важкого дня?
– Дуже люблю композицію Володимира Івасюка «Пісня буде поміж нас». Вона для мене доречна під час будь-якого настрою.
– Що ще допомагає відпочити?
– Дуже люблю читати, особливо художню літературу. Треба сказати, що любов до читання з’явилася в мене в дуже дивний спосіб. Коли я була ще зовсім дитиною, мама, щоб мене покарати за якусь провину, казала: «Прочитай п’ять сторінок книги». На превеликий жаль для неї, це виявилося для мене аж ніяк не покаранням. Я щоразу спеціально робила сумне обличчя, казала: «Ні, будь ласка!» – й бігла якнайшвидше в кімнату до тієї книги. Я любила це покарання. І воно залишилося зі мною як неймовірне захоплення. Мені здається, читання переносить мене в якийсь інший, окремий світ. Це мій спосіб релаксу.
– Три слова, які найкраще описують ваше студентське життя в ТНМУ?
– Люди, розвиток і виклик. Люди – бо саме вони зробили ці роки такими, якими вони є. Розвиток – тому що я постійно відчуваю, що вчуся чомусь новому. А виклик – тому що медицина точно не дає можливості засумувати.
– Ваша головна мрія на найближчі п’ять років?
– Насправді, вважаю, що мрія в усіх українців одна – це завершення війни.
А якщо мовити про те, що стосується особисто мене, то мрію стати лікаркою, якою сама пишатимуся. Дуже хочу не просто отримати диплом і з теплотою згадувати студентські роки. Хочу справді відчувати, що достатньо знаю, вмію критично мислити, можу бути опорою для пацієнта, відповідальна й умію діяти в тій чи іншій ситуації. Власне, такий розвиток – моя мрія тепер.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина з особистого архів Аліни ФАРІЙОН