У світі науки не буває випадкових успіхів – за кожним здобутком стоять роки наполегливої праці, мудре наставництво та відвага шукати власні відповіді. Про свій шлях від шкільної Малої академії наук до досліджень регенеративної медицини, важливість підтримки вчителів, актуальність досліджень у часи війни та формулу успіху для науковців-початківців розповіла доцентка кафедри гістології та ембріології ТНМУ, докторка філософії зі спеціальності «Біологія» Віолетта Кульбіцька.
– Пані Віолетто, коли у вас з’явилося бажання йти в науку?
– Інтерес до науки зародився ще в дитинстві завдяки любові до книжок, які мене захоплювали. Тоді ще не було інтернету, тож основним джерелом інформації були книжки. У чотири роки я навчилася читати, і доволі часто мене можна було побачити за цим заняттям. Дитяча енциклопедія, де було багато цікавої інформації про тварин, світ природи, «облаштування» людського організму, захопливі оповідання українських та зарубіжних письменників були для мене найкращими друзями в ті часи.
Коли я пішла до школи, світ знань захопив мене ще більше. У старших класах стала слухачкою Малої академії наук. Там також було надзвичайно захопливо, бо в нас викладали доценти, професори університетів й у доступній формі все пояснювали. Моя перша наукова робота народилася саме в стінах Тернопільського національного медичного університету, керівником роботи був професор, доктор медичних наук, завідувач кафедри фізіології Степан Несторович Вадзюк. Так я отримала перший досвід наукової діяльності. Досліджувала об’єм уваги в дітей шкільного віку. Певна річ, для мене це було дуже незвично, але й надзвичайно інтригуюче. Відчувала себе справжньою науковицею, яка збирає інформацію, опрацьовує її, аналізує, доходить висновків. Я також зрозуміла, що наука – це не лише знання з підручника, але й можливість власноруч відкривати щось нове, незвідане. Потім було навчання в Тернопільському національному педагогічному університеті ім. Володимира Гнатюка, де мене теж поглинула наукова робота. Впродовж навчання підготувала кілька наукових робіт, зокрема займалася дослідженням стовбурових клітин – тематика, яка в ті часи лише набирала обер-тів. До речі, зараз це мені стало в нагоді, адже в нас на кафедрі кілька років тому була створена вибіркова дисципліна «Клітинні технології в медицині», яку я викладаю.
– Напевно, з цих перших наукових пошуків і зародилася ваша прихильність саме до гістології?
– Можливо. Хоча, вважаю, що справжня зацікавленість гістологією розпочалася саме на кафедрі гістології та ембріології ТНМУ, коли почала брати участь у наукових дослідженнях. У цьому контексті мені б хотілося згадати світлої пам’яті професора Костянтина Степановича Волкова, який свого часу запросив мене працювати сюди. Мій професійний шлях розпочався з роботи старшою лаборанткою в лабораторії електронної мікроскопії сектора мікроскопічних досліджень міжкафедральної науково-дослідної лабораторії. Власне, тут і сформувалося моє становлення як науковиці. Я активно долучилася до виконання наукових проєктів кафедри спочатку під керівництвом Костянтина Степановича, а згодом моєю наставницею стала професорка Зоя Михайлівна Небесна.
– Для науковця на початках дуже важливо знайти собі «правильного» наставника, тобто людину, яка повірить у тебе, визначить правильні орієнтири…
– Як на мене, то хтось згори, мабуть, вирішує, кого звести на життєвому шляху. Звучить дещо загадково, але я не раз переконувалася в цьому на власному досвіді. Щиро вдячна тим людям, які визначили мій вектор у науці. Насамперед це Костянтин Степанович Волков, який умів розпізнати в людині потенціал. Саме він помітив моє прагнення до професійного розвитку й мотивував зробити перші кроки. Завдяки його підтримці та довірі я формувалася як дослідниця та стала асистенткою кафедри. Особливу роль у моєму професійному становленні відіграла професорка Зоя Михайлівна Небесна. Вона є для мене і науковою керівницею, і наставницею, і порадницею водночас. Зоя Михайлівна повірила в мої сили й допомогла повірити в себе, дала поштовх для нових пошуків, переконала вступити до аспірантури та супроводжувала на всіх етапах дисертаційного дослідження. Вона сформувала в мені бачення того, що шлях науковця – це безперервна праця над собою та пошук нового, а також прищепила ген допитливості, без якого в цій сфері не обійтися.
– З чого почалася Віолетта Кульбіцька як науковиця? Коли відчули, яка на смак гістологія?
– Коли почала працювати в нас на кафедрі з гістологічними препаратами, електронними мікрофотографіями та спеціалізованим обладнанням, зокрема зі світловим та електронним мікроскопами, адже доти такої можливості не мала. Я отримала змогу брати участь у наукових дослідженнях, як мовиться, від початку й до завершення – на всіх їхніх етапах. Тоді й відчула, наскільки дивовижною та неповторною є будова клітин і тканин – складна й водночас надзвичайно впорядкована. Мене захоплювала можливість розгадувати таємниці природи, знаходити відповіді на складні запитання й розуміти, як патологічні зміни на мікроскопічному рівні можуть призводити до розвитку захворювань. Відтоді гістологія стала моєю улюбленою дисципліною, а гістологічні та електронно-мікроскопічні дослідження відкрили переді мною цілий новий всесвіт.
– Що вважаєте своїм найбільшим науковим досягненням?
– Одним з найважливіших здобутків вважаю дослідження морфологічних змін надниркових залоз за умов експериментальної термічної травми та її подальшої корекції. Ця тематика поєднує фундаментальні морфологічні розвідки з пошуком шляхів сприяння відновним процесам в організмі. Це була багаторічна праця, яка завершилася захистом дисертації на здобуття ступеня доктора філософії зі спеціальності «Біологія», а її результати опубліковано в провідних українських і міжнародних фахових виданнях. Ще одним вагомим досягненням для мене є можливість гармонійно поєднувати дослідження з наставництвом і викладанням. Не полишаю власну наукову роботу, а ще керую студентським гуртком кафедри: розпалюю зацікавленість до пізнання в молодого покоління та допомагаю науковцям-початківцям робити перші кроки на цьому шляху. Така взаємодія мотивує мене до подальшого професійного розвитку. Щиро тішуся, спостерігаючи, як у молодих дослідників формується інтерес до наукового пошуку.
– Тема термічної травми, якій, власне, ви присвятили дисертаційне дослідження, залишається актуальною й нині.
– Так. Я розглядаю цю проблему не лише в медичному, а й у соціальному контексті. Якщо на момент проведення мого дослідження тема була актуальною передусім з наукового погляду, то в умовах повномасштабної війни її значення для суспільства стало ще очевиднішим. Вибухові та термічні травми потребують не лише ефективного лікування ушкоджень шкіри, а й комплексного підходу до відновлення організму, адже тяжкі опіки можуть супроводжуватися порушеннями функціонування внутрішніх органів. Зокрема, мене цікавили зміни в надниркових залозах, які відіграють важливу роль у гормональній відповіді організму на стрес.
Наукова новизна моєї роботи полягала в комплексному дослідженні морфологічних і морфометричних змін надниркових залоз за умов експериментальної термічної травми на мікроскопічному та ультраструктурному рівнях. Було встановлено, що характер і вираженість цих змін залежать від термінів після травми. Окрему увагу я приділила дослідженню впливу подрібненого субстрату ліофілізованої ксеношкіри. Було встановлено, що його використання сприяє відновним процесам у надниркових залозах, відносній нормалізації їхньої структурно-функціональної організації та зниженню рівня токсичності плазми крові. Отримані результати розширюють розуміння системних змін в організмі за умов тяжкої термічної травми й можуть стати підґрунтям для подальших досліджень як у сучасній гістології, так і в регенеративній медицині.
– Як, на ваш погляд, сучасний науковець повинен дбати про власний імідж?
– Сучасний науковець – це не лише дослідник у лабораторії, але й людина, яка виконує багато інших функцій: спікера, комунікатора, педагога зрештою. Певна річ, що власний імідж формується поступово, маленькими кроками, іноді з помилками, розчаруваннями й навіть болем. У мене теж складалися ситуації, коли щось не вдавалося й здавалося: все, фініш, не впораюся, ця ноша не для мене, але наставав новий день, надходили нові сили, які давали відчуття, що потрібно не зупинятися, а йти всупереч. Дуже важливо в такі моменти не розчаруватися, й нічого страшного не станеться, коли ви попросите про допомогу – це цілком нормально. Велику роль у моєму науковому становленні відіграли професор Костянтин Степанович Волков і професорка Зоя Михайлівна Небесна. Я щиро вдячна їм за довіру, підтримку та настанови, які допомагали мені розвиватися та впевнено рухатися вперед. Важливою для мене є також підтримка колег кафедри, з якими ми ділимося досвідом, обговорюємо наукові ідеї та разом долаємо професійні виклики. І, звичайно, я вдячна своїй родині за розуміння, терпіння та віру в мене. Адже за кожним професійним досягненням стоять не лише особисті зусилля, а й люди, які підтримують, надихають і допомагають не зупинятися на обраному шляху. На власному досвіді переконалася, що для початку наукової роботи не потрібно чекати ідеального моменту. Важливо наважитися зробити перший крок, а далі послідовно й наполегливо працювати над своєю метою. Великі досягнення часто народжуються з маленьких, але щоденних кроків.
Науковцям-початківцям я б порадила зберігати спокій і рішучість, не боятися ставити запитання та приймати допомогу досвідченіших колег. Це не ознака слабкості, а можливість навчитися того, на що самостійно знадобилося б значно більше часу. І найголовніше – вірити у власні сили, не боятися нових ідей та не знецінювати власних зусиль. Адже віра у себе допомагає наважуватися на більше, долати труднощі й поступово перетворювати наукові задуми на реальні результати.
Лариса ЛУКАЩУК