Студент шостого курсу медичного факультету Артур Антонюк уже чотири роки поєднує навчання з роботою в лікарні, а другий рік поспіль допомагає першокурсникам адаптуватися до університетського життя. Пройшов шлях від мрії стати фармацевтом до усвідомленого вибору ортопедії та травматології. Артур не боїться відповідальності, не любить конфліктів і переконаний, що в медицині неможливо знати цілком усе, зате важливо любити те, що робиш.
– Артуре, розкажіть про себе: звідки ви родом та яким був ваш шлях до ТНМУ?
– Я родом з міста Ковель Волинської області. Після дев’ятого класу вступив до Ковельського фахового медичного коледжу. Чотири роки навчався там, а після закінчення одразу вступив до Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського.
У моїй родині медиків немає. На вибір професії, мабуть, вплинула дружина мого рідного брата, яка працює фармацевтом. Так, спочатку я також дуже хотів стати фармацевтом. Мама ж порадила подати документи ще й на фельдшера. А одна мудра людина підказала нам: фельдшер може працювати і фармацевтом, і в лікарні, і на швидкій, а фармацевт у лікувальному закладі – не може. Тож я вступив на дві спеціальності, але, зрештою, обрав фельдшерський напрям.
Якщо ж мовити про глибшу причину мого вибору, то я з дитинства завжди любив допомагати людям. Для мене це завжди радість, навіть якщо нічого не отримую натомість. Якщо бачу, що можу комусь допомогти, важко просто пройти повз.
– Медицина – не лише допомога, а ще й величезна відповідальність. Ви не боялися її, коли обирали цей шлях?
– Ні. Відповідальність повинна вміти брати на себе кожна людина. Для лікаря ж це взагалі основа основ, адже йдеться про здоров’я й життя іншого. Одне неправильне рішення – й людина може залишитися непрацездатною. Втім, якщо боятися відповідальності, то навіщо йти в медицину?
– Ви вже тривалий час поєднуєте навчання з роботою. Розкажіть про цей досвід.
– Так, я працюю в нашому університеті фахівцем зі спортивного дозвілля, відповідаю за всю інвентаризацію. Є також медбратом в ортопедичному відділенні Тернопільської міської лікарні №2. До цього два роки працював у реанімації. Найголовніше, що дала мені робота: вміння брати відповідальність і знаходити спільну мову з пацієнтами. Адже половина лікування – це слово. Якщо вислухати людину, їй стає значно легше, ніж лише від однієї піґулки. Це одна з найважливіших якостей лікаря – вміти порозумітися з пацієнтом. Пацієнти різні: хтось любить говорити, хтось – ні. Та за ці роки я зрозумів, що підхід можна знайти до будь-кого. Просто треба вміти підійти з правильного боку.
– Ви вступили до ТНМУ вже після медичного коледжу. Що в університеті виявилося зовсім не таким, як ви очікували?
– Після коледжу я вже мав певне уявлення про студентське життя, але в університеті воно виявилося дещо іншим. У коледжі нас більше вчили слухати лікаря й виконувати його вказівки. А в університеті треба було переходити до того, щоб самому приймати рішення й уже пояснювати іншим, що потрібно робити. Тож спочатку до цього було важко звикнути.
– Пригадуєте свої перші тижні навчання в ТНМУ? Які емоції тоді переважали?
– Це був 2022 рік, початок повномасштабної війни. Навчання в нас розпочалося аж у жовтні. Я вступив одразу на другий курс після коледжу. І весь той рік у нас було по п’ять занять щодня: з дев’ятої ранку до пів на восьму вечора, з понеділка до суботи. Чотири практичні заняття й одна лекція. А останньою парою нам зазвичай ставили біохімію. Це було просто прекрасно! Йдеш на заняття – на вулиці темно, повертаєшся – теж темно. Тривоги, вимкнення світла по 12 годин, величезна кількість матеріалу. Адже ми, студенти після коледжу, мали фактично опанувати за один рік те, що інші вчили протягом двох. Тож перші тижні емоції просто зашкалювали: нове місце, нові люди, нове все.
– Що було найважчим?
– Найважчою була адаптація. Адже маєш усвідомити, що з цими людьми тобі доведеться пліч-о-пліч йти шість років. Треба здружитися, навчитися працювати не поодинці, а разом. Особисто я легко знаходжу контакт з людьми, не конфліктую. Якщо виникає якась проблема, не бачу сенсу сваритися. Треба підійти, поговорити, запитати, в чому причина, знайти компроміс. На щастя, з групою мені неймовірно пощастило: ми настільки здружилися, що маємо навіть свої шість неписаних правил, головне з яких – взаємна повага.
– Тепер ви ще й передаєте ці правила першокурсникам як наставник. Чому вирішили приєднатися до менторського корпусу?
– Я побачив, як працюють ментори й мені сподобалася сама ідея: допомогти першокурсникам адаптуватися, розповісти їм, що потрібно робити, а чого не варто. Подумав: а чому б не спробувати самому? Подав заяву – й мене прийняли. Торік був наставником групи студентів після коледжу, які вже мали певний досвід, а цього року мені дали першокурсників після школи. У них палають очі, вони думають, що ось-ось – і підуть оперувати в нейрохірургію. Доводиться пояснювати їм, що треба трохи почекати. А ще мені подобається розповідати їм, як тут не вигоріти. Бо в медицині, якщо не розрахувати власні сили й запал, вигоріти можна дуже швидко.
– Уже маючи досвід наставництва, як ви сформулювали б головне завдання ментора?
– Доступно донести інформацію. Першого дня показати, куди йти, буквально завести за руку й запевнити: тут не страшно. Треба також пояснити, що не обов’язково вчити кожну кому в підручнику, бо всього знати неможливо. А ще – згуртувати групу. З моїми першокурсниками ми від початку вересня щотижня ходили в кав’ярню біля корпусу. Сідали в коло, кожен розповідав про себе, навчання, адаптацію, що легко, що важко. Якщо комусь щось дається легко, я пропонував розповісти іншим, як він це робить. Так вони більше здружуються.
– З якими найдивнішими питаннями чи найчастішими страхами приходять до вас першокурсники? І що свого часу дошкуляло вам?
– Найдивніше питання було: «Чи треба брати халат на заняття?». Я відповідаю: «Халат – це ваша друга шкіра, ви його не зніматимете до кінця життя». А щодо страхів… Згадуючи себе на першому курсі, я боявся не знати матеріал, якщо мене запитають. Зараз цей страх минув: якщо чогось не знаю – то спокійно про це кажу. Ще одним моїм страхом було запізнення. Я взагалі дуже пунктуальний. За всі роки навчання пропустив заняття лише двічі – й то з поважної причини. Мені краще прийти за годину до заняття, ніж запізнитися.
Сучасних першокурсників найбільше лякає обсяг матеріалу. До того ж через епоху ґаджетів, впливу на їхнє формування пандемії COVID-19 та військового часу вони дещо закритіші. Помічаю, що їм складніше комунікувати. Тому треба допомагати їм відкриватися, вчити показувати себе та не боятися спілкування.
– Чого вас самого навчило менторство?
– Комунікувати з людьми більш відкрито й більш детально. І це дуже допомагає в роботі лікаря. Людині потрібно донести інформацію так, щоб вона її зрозуміла. До кожного треба знайти свій ключик.
– Три слова, якими ви описали б правильний настрій для кожного першокурсника, який щойно починає свій шлях у ТНМУ?
– Сміливість. Не треба боятися проявляти себе, піднімати руку, відповідати, навіть якщо помилитеся.
Упевненість. Завжди впевнено йдіть до своєї омріяної мети.
Пунктуальність. Запізнюватися негарно. Якщо людина пунктуальна, на неї можна покластися.
– Шостий курс – фінішна пряма. Як змінюється відчуття навчання, коли вже за крок до омріяного диплома?
– Кардинально! Викладачі вже звертаються до нас «колеги». Дивишся на молодші курси й розумієш, скільки всього вони ще мають пройти. Нам уже не так страшно, а на заняттях можна навіть посперечатися з викладачами на цікаві теми. Наприклад, нещодавно на циклі кардіології ми пів заняття дискутували про норму артеріального тиску, і це був крутий професійний діалог.
– Чи визначилися ви вже остаточно з напрямом, в якому хочете працювати далі?
– Так, планую бути ортопедом-травматологом. Моє зацікавлення до цього напряму зародилося ще на другому курсі коледжу. Після занять і під час канікул я ходив до відомих лікарів у рідному місті, зокрема до хірурга Любомира Дмитровича Валіхновського, просився на операції, тримав гачки, шив. Коли потрапив на ортопедичні операції, мене заворожив опорно-руховий апарат – зв’язки, сухожилля, кістки. В ортопедії мені подобається, що треба й силу застосувати, й усе правильно скласти. Це схоже на складання конструктора «Лего», який я так любив у дитинстві. Тому зараз працюю в ортопедії та планую пов’язати з нею власне життя. Після інтернатури хочу залишитися в Тернополі й працювати в ортопедичному відділенні.
– Яку головну якість, окрім знань, повинен винести випускник медичного вишу після шести років навчання?
– Терпіння й стриманість. Буває дуже багато ситуацій, коли хочеться щось сказати, але краще цього не робити. Треба вміти стримати себе й зробити так, як потрібно. Твоя думка важлива, але не в кожній ситуації.
І ще – співчуття до пацієнта, але не співпереживання. Якщо переживатимеш кожну хворобу разом з людиною, тебе не вистачить надовго.
– Як самі відпочиваєте від медицини?
– Це нереально! Адже постійно перебуваєш в оточенні медиків, де так чи інакше все одно мовиш про медицину. Проте намагаюся відпочивати: ходжу в спортзалу, граю у волейбол, люблю прогулянки, можу сісти за кермо й кудись поїхати за місто. Комп’ютерні ігри теж допомагають відволіктися від навчання і роботи.
– Що допомагає тримати внутрішню рівновагу у воєнний час?
– Насамперед стресостійкість. Я не беру все надто близько до серця. Гадаю, це вроджена риса характеру, яка ще й загартувалася протягом життя. Намагаюся менше нагнітати та дивитися на речі оптимістичніше, хоча зовсім не думати про реальність, звичайно, неможливо.
– Що мотивує вас не зупинятися в медицині, навіть коли буває важко?
– Буває важко. І дуже часто. Найкраще мотивує думка про те, що я більше не вмію нічого робити, крім цього (сміється – авт.). Я вже стільки часу віддав навчанню, що, можна сказати, половину життя присвятив медицині. Є професії, де і зарплатня значно вища, і відповідальність менша, проте я жодного разу не пошкодував про власний вибір.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА