Військовий капелан Андрій Зелінський про філософію стійкості

У Тернопільському національному медичному університеті ім. Івана Горбачевського військовий капелан, священник Української греко-католицької церкви, політолог і письменник Андрій Зелінський говорив про те, як людині вистояти у складні часи, відновлювати внутрішні сили й не втрачати здатності розвиватися. Основою зустрічі стала його книжка «Як дерево над водними потоками. Філософія стійкості» – спроба осмислити стійкість не як вроджену рису чи короткочасну реакцію на стрес, а як систему життєвих засад і практик.

Що допомагає людині вистояти, коли звичний світ руйнується? Як не дозволити труднощам позбавити себе внутрішньої опори? І чи можна навчитися стійкості? Ці питання стали відправною точкою розмови Андрія Зелінського з викладачами та студентами ТНМУ.

«Стійкі не стоять, стійкі діють», – наголосив гість. На його переконання, стійкість не означає залишатися незмінним перед обличчям випробувань. Йдеться про здатність відновлювати втрачені спроможності, пристосовуватися до нових обставин і водночас розвиватися. Не просто вижити, а й зберегти можливість, образно кажучи, розквітнути та приносити плоди.

З досвіду – до мудрості

Розмірковуючи про стійкість, Андрій Зелінський звернувся до української історії та культури. На його погляд, наш досвід дає підстави мовити про три важливі механізми, що допомагали українцям долати випробування: любов до життя, волю до боротьби й уміння вчитися на власному досвіді.

«З видимого пізнавай невидиме», – цитував він Григорія Сковороду, пояснюючи поняття софійності – мудрості буття. Це здатність побачити за очевидними обставинами глибші сенси, знайти можливість там, де, здається, залишилися самі перешкоди, і винести з пережитого досвіду знання, що допоможуть рухатися далі. «Я люблю ці слова Сковороди перекладати своїми: «Очевидне – не остаточне», – зауважив Андрій Зелінський. – Очевидність – це 60 кілометрів російської військової техніки під Києвом 24 лютого 2022 року. Це очевидне не лише нам, а й цілому світові. Всі це розуміли, давали нам два-три дні – й усе. Але очевидність виявилася неостаточною. З’являються якісь глибші виміри дійсного, які дозволяють нам відшукати ресурс, зрозуміти, навіщо українському серцю стати й боротися за своє право жити. Ось ця воля до життя – один з маркерів софійності в нашій історії».

Історія України неодноразово ставила людей перед ситуацією, коли звичний лад руйнувався, а майбутнє здавалося невизначеним. Проте навіть після масштабних трагедій життя відновлювалося. Сила до боротьби народжувалася з любові до життя, а досвід ставав джерелом мудрості. Цю життєствердну традицію можна побачити й у культурі – від петриківського розпису до літератури. Зелінський згадав оповідання Олександра Довженка «Воля до життя», в якому йдеться про пораненого бійця, що не змирився з приреченістю й знайшов у собі сили боротися за життя. Саме любов, яка породжує волю до життя, на думку гостя, допомагає людині не зводити власне існування до обставин, в яких вона опинилася.

Дерево, яке живиться життям

Центральним образом зустрічі стало дерево над водними потоками – біблійна метафора, винесена в назву книжки. Андрій Зелінський звернув увагу на малюнок Тараса Шевченка «Джангисагач», створений під час заслання в Казахстані. На ньому зображене самотнє дерево посеред степу. Для промовця це образ органічної системи, яка здатна виживати в непростому середовищі завдяки зв’язку з джерелом життя. Дерево має коріння, що живиться водою, стовбур, який забезпечує цілісність і взаємодію його частин, та крону, яка визначає його вигляд і дає плоди. Так само й людська стійкість залежить не від однієї якості чи окремої звички, а від взаємодії різних складових життя.

Коріння – це зв’язок з матеріальним світом і власним тілом. Андрій Зелінський наголосив, що турбота про фізичний стан є важливою основою стійкості. Сон, харчування, вода, гігієна, рух – не другорядні побутові деталі, а умови, від яких залежать наші сили, мислення та емоційні реакції. «Тіло – фабрика нашої стійкості», – зазначив він.

Не менш важливі зв’язок з природою та праця, яка приносить задоволення. Йдеться не лише про заробіток чи виконання обов’язків, а й про діяльність, що відповідає покликанню людини та дає їй відчуття сенсу. Спікер поділився історією з військового досвіду: на одній з позицій поблизу Широкиного, попри постійні обстріли, морський піхотинець облаштував рівні грядки. Навіщо працювати на городі там, де щомиті існує небезпека? У цьому вчинку Андрій Зелінський побачив прояв свободи й волі до життя. Город давав змогу подбати про їжу, впорядкувати простір і творити навіть у місці, де панували загроза та невизначеність. Людина не просто підкорялася обставинам, а знаходила спосіб діяти.

Стовбур – це наші життєві засади, цінності та взаємини з людьми. Принципи стають основою рішень, а цінності допомагають визначати, що ми впускаємо у власне життя, а від чого відмовляємося. Вони впливають на те, з ким будуємо стосунки, в яких спільнотах перебуваємо та як поводимося з іншими.

Зелінський виокремив чотири засади, які вважає важливими для стійкої особистості: самозарадність, становлення, служіння та софійність. Самозарадність, пояснив він, не означає, що людина має бути самотньою чи ні від кого не залежати. Це готовність відповідально ставитися до власного життя, шукати можливості й діяти, а не чекати, що хтось прийде та владнає всі проблеми. Становлення – це постійний процес розвитку, в якому людина визначає, ким хоче бути, переглядає власні переконання та навчається. Служіння – здатність ділитися життям і бути корисним іншим. А софійність допомагає знаходити сенси у власному досвіді, вчитися на ньому й використовувати здобуту мудрість для подальшого руху.

Окрему увагу гість приділив людській присутності. Ми взаємодіємо з людьми в конкретних обставинах, а тому не можемо зводити особистість до одного вчинку чи враження. За його словами, важливо бути обережними із судженнями про інших: ми бачимо лише певний прояв людини в конкретному контексті, а не всю її сутність. Стійкість потребує якісних взаємин – тих, у яких людина може отримувати підтримку, відчувати себе прийнятою та водночас залишатися відповідальною за власні рішення.

Крона: ким я хочу стати?

Третій елемент дерева – крона. У запропонованій Андрієм Зелінським моделі вона символізує уявлення людини про себе, її мрії, прагнення та спосіб бути присутньою у світі. На його переконання, важливо не просто відповідати очікуванням оточення, а мати власне бачення того, ким хочеш стати. Це допомагає визначати напрям руху, ухвалювати рішення відповідно до своїх цінностей та не втрачати себе під впливом чужих уявлень про успіх. Зелінський згадав Дон Кіхота – літературного героя, який наважився жити відповідно до власного розуміння світу, навіть коли інші вважали його диваком. Цей приклад став нагодою поговорити про свободу бути собою та сміливість втілювати власне бачення життя.

Водночас крона – це не лише те, що вирізняє дерево, а й те, що воно дає світові. Так само й людина може підтримувати інших, надихати їх і допомагати відчувати власну гідність. Андрій Зелінський називає це мистецтвом «запалювати зорі» – бачити в іншому людину, вірити в її гідність і допомагати їй повірити у власні сили. Така взаємодія змінює не лише того, кому допомагають, а й того, хто сам стає джерелом підтримки. «Коли вам зле, не чекайте, коли стане краще. Коли стає темно, треба вилазити з окопів і йти запалювати зорі, навіть коли ви не розумієте, навіщо», – закликав гість. Це не заклик ігнорувати власні труднощі. Радше нагадування, що дія, спрямована на добро іншої людини, може повертати нам відчуття власної спроможності та сенсу.

Жити у часі усвідомленої присутності

Ще один важливий вимір стійкості, про який мовив Андрій Зелінський, – наше ставлення до часу. Людина може залишатися заручником минулого, постійно повертатися до травматичних подій або настільки перейматися майбутнім, що втрачає здатність діяти сьогодні. Проте минуле ми не можемо змінити, а майбутнє ще не настало. У нашій владі – те, як ми осмислюємо пережите й що робимо тепер.

«Існують завтрашні наслідки сьогоднішніх дій або сьогоднішньої бездіяльності», – зауважив гість. Він запропонував звертати увагу на час усвідомленої присутності – момент, в якому ми можемо зрозуміти власний досвід, переосмислити його та зробити наступний крок. Адже життя складається не лише з подій, а й з нашої присутності в них, з того, як ми взаємодіємо зі світом та іншими людьми.

Підсумовуючи зустріч, Андрій Зелінський повернувся до образу дерева. Щоб вистояти й приносити плоди, воно потребує і міцного коріння, і стовбура, і крони. Жодна складова не може цілковито замінити іншу. Подібно й людина не здобуває стійкості завдяки одному універсальному рецепту. Вона формується через турботу про себе, життєві засади, взаємини, працю, здатність навчатися на досвіді та сміливість діяти навіть тоді, коли обставини залишаються складними. Стійкість – це не обіцянка, що нас омине біль чи випробування. Це здатність знаходити в житті ресурс, відновлювати зв’язок зі світом і продовжувати зростати. Як дерево, що навіть у посуху тягнеться корінням до води, зберігає зелену крону й приносить плоди.

Українська історія та культура навчили нас не раз починати спочатку: підніматися, засівати лани, прокладати мости й запалювати зорі над українським небом. І нині ми здатні робити те саме: знаходити сенси, підтримувати одне одного, продовжувати жити й творити. «Квітніть та приносьте плоди!», – побажав Андрій Зелінський на завершення зустрічі. У цих словах – головна думка його філософії стійкості: попри випробування, зберігати здатність зростати й ділитися зі світом тим добрим, що маємо.

Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА

Світлина авторки