Долати життєві випробування з посмішкою, знаходити затишок у родинному колі та надихати молодь на нові відкриття – це просте, але водночас глибоке життєве кредо нашої співрозмовниці. Як студентська взаємодопомога поєднала материнство з навчанням, чому дитячі очі «горять» від хімічних експериментів, де шукати натхнення у важкі часи та чому гармонія у взаєминах є найголовнішою цінністю – читайте у відвертій розмові з доценткою кафедри загальної хімії Іриною Бекус.
Синергія науки та практики
– Ірино Романівно, ознайомте, будь ласка, наших читачів, чим займається кафедра, на якій викладаєте, які дисципліни вивчають студенти? Чому медична хімія так важлива для майбутніх медиків?
– На нашій кафедрі представлено розмаїтий вибір дисциплін. Медичну хімію вивчають студенти першого курсу медичного та стоматологічного факультетів, а також ті, хто вже має базову освіту медичних коледжів чи медичних вишів. Цього навчального року в університеті запровадили нову спеціальність – «Нутриціологія», де ми також викладатимемо цю дисципліну з основами медичної та біоорганічної хімії. Зрозуміло, що для студентів-медиків цей предмет подають у контексті інших медичних напрямів, аби не втрачалася синергія хімії та медицини. Певна річ, отримують у нас знання й студенти фармацевтичного факультету, які вже більш поглиблено вивчають органічну, неорганічну та фізико-колоїдну хімію. Маємо й низку вибіркових дисциплін – це прикладна хімія в медицині та стоматології, де, мовити б, наочно демонструють застосування цих знань у конкретних сферах. Розумію, що всі звикли сприймати хімію як одну з найважчих наук, яка не кожному легко дається. Але насправді прикладна хімія виявилася для багатьох наших студентів надзвичайно цікавою, адже в майбутній лікарській діяльності вони зможуть пояснити й науково довести пацієнтам, чому, скажімо, небезпечно вживати газовані «кольорові» напої або як важкі метали у звичайній питній воді впливають на організм людини.
– Вибіркові дисципліни часто стають каменем спотикання для багатьох, бо їх чимало, всі цікаві – й визначитися нелегко…
– Студенти обирають їх не наосліп: вони мають можливість зайти у каталог вибіркових дисциплін, де представлені силабуси та детально ознайомитися з програмою й тоді вже зробити власний вибір на користь… прикладної хімії (усміхається – авт.). Я ж завжди намагаюся пояснити, чим буде корисна ця дисципліна, наголошуючи, що це не просто теорія, яку можна почерпнути з книжки, а окремий практичний напрям роботи. Ми не лише роз’яснюємо хімічні закономірності, а й інтерпретуємо певні хімічні процеси в практичній площині. Наприклад, як почуватиметься людина, яка роками споживає вуджені м’ясні вироби й нагромаджує у своєму організмі нітрати, нітрити та інші потенційно шкідливі сполуки? Цигарковий дим і вихлопні гази автомобілів – це теж токсичний кадмій, який нас отруює. У людському ж організмі ці речовини нагромаджуються в печінці, легенях та інших органах і спричиняють важкі патологічні процеси. Ранні овочі та вуджені смаколики ми так полюбляємо, але вони шкодять нашому здоров’ю. І про це знають усі, хто обирає нашу вибіркову дисципліну. Я завжди кажу своїм студентам: вивчайте хімію не просто для того, щоб опанувати матеріал до екзамену, а з думкою про те, як застосувати ці знання у своїй майбутній лікарській практиці. Використовую на заняттях багато відеоматеріалів. Ми проводимо цікаві експерименти з продуктами, аби продемонструвати їхню користь чи, навпаки, шкоду.
– Коли у вас склалися «стосунки» з хімією так, що вирішили присвятити їй своє професійне життя?
– Якщо навіть зараз запитати когось зі старшокласників: «Чи подобається тобі хімія? Чи пов’язав би ти своє майбутнє з цією наукою?», то, не знаю, чи знайдеться бодай 10 відсотків тих, для кого вона стала б предметом вибору. Більшість школярів, упевнена, навіть не замислювалися над цим, бо й, справді, наука складна. Але коли систематично вивчаєш будь-який предмет, не лише хімію, то в пам’яті вибудовуються певні ланцюжки взаємозв’язків, з’являється результат, а згодом приходить навіть любов до цієї науки. Я була доволі старанною ученицею: мене батьки не змушували вчитися, не підганяли до уроків, як це буває, а ще я мала гарний приклад – старша сестра Леся навчалася на «відмінно». Свій професійний вибір я зробила ще у дев’ятому класі, після закінчення якого вступила до хіміко-технологічного технікуму в місті Калуш, що на Івано-Франківщині, який закінчила з відзнакою. Ще одна важлива деталь – ставлення вчителів до свого предмета, маю на увазі те, як вони подають матеріал, їхня прихильність до учнів, бо це дуже впливає на вибір майбутнього фаху. Втішно, що на моєму життєвому шляху траплялися лише такі Вчителі – віддані своїй справі, з великим бажанням передавати знання й великою любов’ю до учнів. Так було й у школі, й у технікумі, а згодом і в інституті. А ще мені дуже подобався білий халат. Утім, про те, що мій білий халат може опинитися в медичному університеті, я тоді навіть не здогадувалася.
– Хтось із знайомих рекомендував вам обрати саме цей напрям?
– Ніколи чомусь не замислювалася над цим, але зараз подумала: можливо, це мама. З дитинства запам’ятала її саме в білому халаті. Ще маленькою вона часто брала мене до себе на роботу. Вона працювала старшою лаборанткою на цукровому заводі. В її лабораторії було так цікаво: пробірки, колбочки, лійки різної форми, які рівними рядами стояли на полицях, але мені було суворо заборонено їх чіпати. У пам’яті й донині зберігся цей образ: мама, ще зовсім молода та красива, сидить за лабораторним столом та уважно щось зважує, відміряє, переливає з пробірки в колбочку, а я спостерігаю. Знаєте, той запах свіжоприготованого цукру, який витав у повітрі й відчувався навіть за кілька кілометрів, – це як щемний відгомін дитячих років, днів, які, на жаль, уже не повернуться.
– Мама встигала займатися ще й вашим вихованням?
– Батьки були зайняті, цукрові заводи в ті часи працювали в кілька змін, отож моїм вихованням здебільшого займалася бабуся Ганна. Я мала ідеальну няню, яка приділяла мені багато уваги. Гадаю, що дуже схожа на маму, але всі найкращі якості в мені та сестричці розвинула бабуся, про яку в мене найтепліші милі спогади. Вона була нашою Берегинею роду. Мама ж, коли в неї була вільна хвилинка, навчала нас віршів, ми із сестрою знали багато поезій напам’ять. Пригадалося, як вже в школі тато допомагав мені малювати контурні карти, бо в мене то не дуже виходило, а він був дуже скрупульозний в цьому. Я виросла на Львівщині, яка славиться народними звичаями й, певна річ, у нашій сім’ї були власні сімейні традиції. Згадалися Різдвяні свята, коли до нас приходили гості, найближчі родичі, дядько з тіткою, їхні діти, свята вечеря – головний символ родинного єднання та давніх традицій. Звучали колядки, яких нас із сестрою навчила бабуся, ми й щедрувати вміли, хоча цим в наших краях більше займалися хлопці. Зараз ці згадки мене зігрівають.
Студентська взаємодопомога, материнство та перші кроки в науці
– Виросли ви на Львівщині, навчалися на Івано-Франківщині, а працювати приїхали вже до Тернополя…
– Спочатку я у файному місті вступила до педагогічного університету. Ще у Калуші познайомилася зі своїм чоловіком. Ми навчалися в різних групах, навіть на різних факультетах. У ті часи найкращим студентам давали скерування для продовження навчання у вишах, які були в різних керунках, але, оскільки мій чоловік з Тернополя, то я красно «подякувала» Івано-Франківську за можливість навчатися там і переїхала до Тернополя, як кажуть, за чоловіком. Скерування до вишу в мене, звісно, вже не було, але чоловік надихнув: «Спробуй до педагогічного, а може вдасться вступити?». Так усе й вийшло, я стала студенткою хіміко-біологічного факультету ще тоді Тернопільського педагогічного інституту.
– Не пошкодували, бо це не зовсім той напрям, який ви обрали в технікумі?
– Жодного разу. У нас була дуже дружня група, поділена на підгрупи через те, що було багато практичних занять. Пригадалося, як на другому курсі я вже стала мамою. В академічну відпустку йти не хотілося й мої одногрупники по черзі приходили допомагати мені бавити сина. Коли він трохи підріс, то вже приходив зі мною на іспити, а хтось з одногрупників його під дверима забавляв. Коли згадую ті часи, то одразу ж якесь тепло на душі з’являється, бо насправді це були надзвичайно приязні, сердечні взаємини. Ясна річ, я не могла відвідувати якісь посиденьки чи дискотеки, що були в той час популярними, бо ж немовля на руках, але від того моє студентське життя не збідніло. Я дуже вдячна всім своїм одногрупникам, які підтримали мене в ті часи, і мені не довелося йти в академвідпустку. Вдома ж була мама, яка не втомлювалася повторювати: «Ще трішечки – й стане легше», коли я падала з ніг. Але в мене була мета, і це мене дуже «тримало», бо я так прагнула здобути вищу освіту.
Упевненості додавала й наша чудова кураторка – професорка Оксана Борисівна Столяр. Від неї йшло таке материнське тепло! Вона викладала нелегкий предмет – біохімію, але змогла прищепити нам любов до цієї науки, а ми своєю старанністю демонстрували непогані знання. Зараз інколи зустрічаю її на вулиці, вона теж з приємністю згадує нашу групу. Це я до того, що в усілякій справі важливою є гармонія стосунків, бо це назавжди, а для мене дуже цінними є взаємини між людьми.
– З чого розпочався ваш науковий шлях уже в нашому університеті?
– З посади лаборантки. Мій шлях у науку та педагогіку вищої школи розпочався з легкої руки Оксани Борисівни Столяр. Я вже закінчила університет, коли вона одного дня зателефонувала й повідомила, що є місце лаборанта на кафедрі біохімії в тоді ще Тернопільській медичній академії. Завідувачем кафедри на той час був професор Ярослав Іванович Гонський. Я успішно пройшла в нього співбесіду й стала до роботи. А згодом професор Іван Миколайович Кліщ запропонував мені зайнятися науковою роботою. Власне, під його керівництвом я підготувала та захистила кандидатську дисертацію, присвячену змінам ліпідного обміну.
– Яке практичне застосування мали ваші дослідження?
– Практичне значення моєї роботи насамперед у тому, що вона допомогла краще зрозуміти, як алкогольна інтоксикація, особливо в поєднанні з важкими металами, впливає на ліпідний обмін і посилює процеси окиснення ліпідів в організмі. Ми побачили, що за комбінованої дії етанолу, кадмію та свинцю ці порушення є значно вираженішими, ніж за впливу певних токсикантів. Це дало змогу визначити низку біохімічних показників, які можуть бути додатковими маркерами оцінки таких метаболічних порушень.
Важливо й те, що в експерименті ми дослідили можливість корекції цих змін за допомогою карнітину хлориду та його поєднання з ентеросорбентом «Альгігель». Було доведено, що таке поєднання сприяє нормалізації показників ліпідного обміну та зменшенню інтенсивності процесів ліпопереокиснення. Звичайно, це були експериментальні дослідження на тваринах, тому їх не можна безпосередньо переносити на лікування людей. Але отримані результати стали основою для подальших досліджень механізмів токсичних уражень і пошуку способів їхньої корекції. Крім того, ці матеріали використовували в навчальній роботі – під час викладання токсикології, біохімії, патофізіології та фармакології.
– Що для вас є джерелом працездатності?
– Колектив. Уся дружня команда нашої кафедри на чолі з її завідувачем Григорієм Ярославовичем Загричуком, який вміє об’єднати людей навколо спільної мети. Для мене атмосфера в нашому колективі – це своєрідний стимул працювати, надихатися, творити сьогодення. Якось так склалося по життю, що Всевишній посилає мені найкращих людей. Уже понад десять років я на кафедрі, яка стала для мене рідною. Мені суперкомфортно в нашому колективі, бо всі доброзичливі й ми, як мовиться, на одній хвилі. Це велике щастя – працювати з однодумцями, які підтримують тебе в усьому. Особливо це відчула, коли студенти навчалися дистанційно. Я інколи жартую, що наше життя на кафедрі – це, як дорога з двостороннім рухом, бо ми чуємо та підтримуємо один одного. Тому для мене всі тут свої, рідні, ми як одна сім’я.
Ген допитливості
– Окрім занять зі студентами, ви проводите майстер-класи з юними хіміками, про що свідчать публікації навіть у нашій газеті. Як виникла ця ідея?
– Ідея проводити такі хімічні експерименти для дітей виникла спонтанно: наша викладачка попросила організувати для дітей з приватної школи, де вона викладає, таке заняття. Я погодилася. З цього все й почалося. Щоправда, на початках я трохи замислилася, бо не знала, як і чим можу захопити десятирічних. Але вже після першого заняття побачила такий сплеск яскравих дитячих емоцій, які не мали меж! Зрозуміло, що вони практично нічого не знають про хімію, між студентом університету та такою маленькою дитиною, на перший погляд, доволі велика відстань. Але є одна риса, яка їх об’єднує, – це зацікавленість. Отой ген допитливості, який є і в студента, і в учня, і навіть у науковця. Для діток дуже цікаві експерименти, бо вони у великому захопленні від того вау-ефекту, коли один колір змінює інший, щось бурлить, кипить, горить, з пробірок стрибає полум’я – й вони на піку душевної насолоди. Але не сподівайтеся, що вони лише спостерігають. Ні! Після кожного експерименту така кількість запитань з’являється, чому полум’я фіолетове, як утворюється піна та інше. Але зауважу, що в усіх дітей запитання різні. Це означає, що й мислять вони по-різному, бо кожен навіть у такому віці – індивідуальність.
Гадаю, що такі активності є ще й гарним способом профорієнтаційної роботи: коли запитую в дітей, чи прийдуть вони навчатися до нашого університету, всі, як один, кажуть, що хочуть бути лікарями. А чому б і ні!
Від хрестика – до хімічної реакції
– Ваші улюблені заняття теж дотичні до хімії?
– Навпаки – мої захоплення не мають жодного стосунку до цієї науки. Перше з них – хоровий спів. Я вже багато років, напевно, з часу заснування, співаю в нашому університетському хорі. Для мене спів разом зі студентами та викладачами – це особливий вид релаксації, коли зникає щоденна метушня, залишається лише чиста радість від спільної творчості. Тоді відступає будь-яка втома, а на зміну їй приходить відчуття цілковитої гармонії та єдності. Особливий стан піднесеності виникає під час виконання колядок і щедрівок – здається, що душа співає з кожним звуком і кожним словом.
Ще люблю вишивати – і хрестиком, і бісером. Тут мені важливий результат своєї праці. Хоча сам процес теж до вподоби, бо, вважаю, що це заняття сприяє перерозподілу уваги – від роботи мозку до роботи руками. Така діяльність дуже заспокоює, особливо – в наш нестабільний, важкий час, хоча займаюся я цим лише під час канікул і вихідних. Маю багато речей у гардеробі, які вишила самостійно: це і костюм, і сукенки різного кольору, і блузи. Справила собі великодні рушнички для кошика, коли освячують паску, а також на Спаса – для фруктів. Вишила й таку нестандартну річ, як пелерина для новорічної ялинки. Довго я її вишивала, але ця «одежинка» для ялинки мені дуже до вподоби – вона для того, щоб прикрити «ніжку».
– Чи поділяє чоловік ваші улюблені заняття?
– Як здогадуєтеся, мій чоловік не вишиває ні хрестиком, ні бісером, спів також до його захоплень не належить, але він з тих, хто із задоволенням спостерігає, як я, наприклад, вишиваю. У нього розвинене відчуття кольору, стилю, гарно працює просторова уява, та й узагалі в чоловіка до всього творчий підхід. Тому він іноді щось підказує, прогнозує, як краще виглядатиме витвір у перспективі. Він мене надихає, але я ще інколи називаю його своїм творчим критиком.
– Які риси найбільше цінуєте в людях?
– Уміння творити добро, але не на словах. Є люди, які роблять це тихо, без зайвих слів і галасу. Я вчуся й запозичую цей досвід. А ще я ціную дружбу – справжню,ту, яка перевірена часом. Є люди, які нібито й були друзями, але з плином часу десь зникають. Може, це ті, кого послали до тебе з якоюсь місією, аби «дійшов висновків». Але є ті, які залишаються надовго, стаючи твоєю опорою в житті, твоїм натхненням, світлом у найтемніші часи, надійним плечем на кожному кроці. Сподіваюся, що й я є для когось таким крилом за спиною.
– Для когось відпочинок – це враження. Що дарує вам приємні відчуття?
– Для мене враження – це гарні зустрічі з людьми, які перевірені часом і дарують неймовірні емоції. Щойно випадає нагода й можливість, дуже люблю разом з чоловіком відвідати театр і концерти в Тернопільській обласній філармонії.
– Син також пішов вашою стежкою?
– Ні, він закінчив Тернопільський національний технічний університет імені Івана Пулюя. У нього технічна спеціальність – він знайшов себе у сучасних технологіях медичного обладнання.
– Що є найдорожчим у вашому житті?
– Моя сім’я. Це неоціненний скарб, яким я дуже дорожу. А ще – мирне життя, можливість бути поруч з рідними, прокидатися вранці без тривоги, працювати, мріяти й просто радіти звичайним речам.
Лариса ЛУКАЩУК