Як українська медицина формує нові світові стандарти порятунку
Нинішній медичний простір України — це не лише клінічні протоколи, а насамперед живий, динамічний досвід, що народжується в надважких умовах на межі людських можливостей. Стіни морфологічного корпусу Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського стали майданчиком для проведення семінару «Актуальні питання догоспітальної медичної допомоги пораненим на полі бою, етапах евакуації та спеціалізованому медичному закладі». Цей захід об’єднав провідних фахівців Збройних сил України, Міністерства охорони здоров’я та практикувальних військових хірургів, ставши справжнім інтелектуальним форпостом воєнної медицини.
Урочисте відкриття форуму супроводжувалося виступами керівництва університету та представників влади. Від імені ректорату ТНМУ до присутніх звернувся проректор з науково-педагогічної та лікувальної роботи, професор Степан Запорожан, який передав вітання від ректора, професора Петра Лихацького та наголосив на тому, що кожен виступ нині — це концентрат знань, за які заплачено найвищу ціну.
Вітальні слова заступника начальника Тернопільської ОВА Романа Свистуна підкреслили стратегічну роль медиків у час війни. Він подякував «легендам тернопільської медицини» й зазначив, що обласна адміністрація активно працює над залученням міжнародних технологій та розширенням мережі реабілітаційних центрів, адже врятувати життя — це лише перший етап, після якого слідує тривалий шлях відновлення бійців.
Особливу глибину логістичним викликам регіону надала доповідь директорки департаменту охорони здоров’я ТОВА Ольги Ярмоленко. Вона розкрила унікальний кейс Тернопільщини: за повної відсутності великих військових госпітальних структур область була змушена миттєво адаптуватися до реалій війни. Роль головного госпіталю взяла на себе Тернопільська обласна клінічна лікарня, де завдяки підтримці львівських військових медиків цивільний персонал опанував мистецтво сортування сотень поранених одночасно та надання їм спеціалізованої медичної допомоги. Ольга Маркіянівна з особливою гордістю згадала роботу завідувача травматологічного відділення Сергія Гаріяна, чия команда працює в режимі 24/7, забезпечуючи огляд та допомогу всім пацієнтам евакуаційних поїздів безпосередньо у день прибуття. Наразі до цієї системи залучено 27 лікувальних закладів Тернопілля, що свідчить про повну інтеграцію цивільної медицини в загальнодержавну систему оборони. Знання бойової травми, яка докорінно відрізняється від побутового травматизму, стали обов’язковим стандартом для кожного тернопільського лікаря.
Патогенез турнікетної травми та філософія хірургічного збереження кінцівок
Центральною подією семінару стала фундаментальна доповідь головного хірурга Збройних сил України, полковника медичної служби Костянтина Гуменюка. Він представив глибокий аналіз «турнікетного синдрому» в умовах сучасної високоінтенсивної війни. Спікер занурив аудиторію в історичний контекст, згадавши полковника Рея, який ще 1919 року ідентифікував кровотечу як головного вбивцю на полі бою. Проте, якщо під час війни у В’єтнамі тисячі солдатів помирали від геморагічного шоку, то вже 2008 року в Іраку завдяки належному накладанню турнікетів було врятовано тисячі життів. Нині ж Україна зіткнулася з викликом іншого масштабу: якщо 2014 року посттурнікетний синдром був рідкістю, то широкомасштабна війна 2022-го вивела цю проблему на перше місце. За статистикою, яку навів Костянтин Віталійович, пошкодження нижніх кінцівок складають 52,4%, а верхніх — 17,3%. Через неможливість швидкої евакуації та інтенсивність обстрілів джгути можуть залишатися на кінцівках по 24-28 годин, що спричиняє розвиток рабдоміоліз-асоційованого пошкодження нирок у 35-50 % випадків. Головний хірург ЗСУ акцентував, що успіх нині — це вчасна конверсія турнікета на рівні стабілізаційного пункту та застосування екстракорпоральної детоксикації, що дозволяє зберегти кінцівки у 32,8 % пацієнтів, яких раніше вважали безнадійними.
Тему продовжив доктор медичних наук, професор Ігор Трутяк зі Львова, який представив концепцію ампутації не як фіналу, а як першого етапу реабілітації та підготовки до біонічного протезування. Він детально розглянув «феномен парасолі», прикметний для мінно-вибухової травми, коли енергія вибуху піднімає м’язи проксимально, знищуючи глибокі структури при збереженні візуально здорових поверхневих тканин. Професор Трутяк наголосив, що формування кукси має відбуватися за чіткими стандартами: довжина 12-16 см для гомілки та 12-15 см для стегна є критично важливою для мінімізації енерговитрати пацієнта при майбутньому русі. Особливу увагу приділив психологічному аспекту: якщо закордонна література твердить про 13-20 % випадків депресії в ампутованих, то в українських реаліях цей показник сягає значно вищих показників. Доповідач закликав до командного менеджменту, де хірург, протезист, фізичний терапевт і родичі працюють як єдине ціле, переконуючи, скажімо, 20-річного захисника, що ампутація — це процедура збереження життя, а сучасні протези, які застосовують навіть на Паралімпійських іграх, дозволять йому залишатися активним членом суспільства.
Алгоритми догоспітального етапу: від аналізу помилок до бездоганної техніки
Надзвичайно гострою стала дискусія щодо помилок на рівні стабілізаційних пунктів, яку ініціював доцент кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТНМУ Мирослав Домбрович. Аналіз наслідків неправильного накладання засобів зупинки кровотечі засвідчив, що ціна технічного огріху на першому рівні допомоги часто вартує пацієнту життєво важливих органів. Доповідач підкреслив, що до накладання турнікета слід вдаватися лише тоді, коли прямий тиск і тиснуча пов’язка виявилися неефективними.
Логічним продовженням стала секція професора нашого університету Арсена Гудими, присвячена сучасним методам зупинки зовнішніх кровотеч. Арсен Арсенович разом зі співробітниками кафедри екстреної та симуляційної медицини й фахівцями Центру симуляційного навчання ТНМУ провели масштабну демонстрацію механічних засобів, акцентувавши увагу на важливості використання перевірених турнікетів, у тому числі тих, що виготовляють тернопільські підприємства. Наголосив, що в умовах вогневого контакту навичка накладання джгута має бути доведена до автоматизму. Професор Гудима детально розібрав різницю між видами турнікетів і важливість правильного маркування часу їх накладання, що є критичним для лікарів на наступних етапах евакуації. Особливу увагу доповідач зосередив на процедурі конверсії та переміщені джгута, що повинно виконуватися вже на полі бою у зоні «умовної безпеки», й особливо – при підготовці пораненого до евакуації. Навів також нормативні документи, які зобовʼязують бойового медика виконувати ці процедури. Їх своєчасне виконання є запорукою запобігання та зниження негативних наслідків турнікетного синдрому.
Істотною частиною блоку став розгляд помилок, що тягнуться ще з 2014 року, коли медики-добровольці з цивільного сектора іноді зашивали кукси наглухо, що за умов мінно-вибухової травми є неприпустимим. Фахівці нагадали про необхідність фасціотомії та стабілізації переломів апаратами зовнішньої фіксації вже на другому рівні медичного забезпечення. Окремо обговорили проблему повторних арозивних кровотеч з магістральних судин, які часто виникають у нічний час при завантаженості персоналу. Для таких випадків була запропонована методика «незатягнутого турнікета» поруч з пов’язкою, щоб сам боєць міг миттєво зреагувати на прорив крові та затягнути джгут, кличучи на допомогу. Цей простий, але життєво важливий алгоритм дозволяє виграти час і врятувати пацієнта від раптової смерті на ліжку госпіталю.
Анестезіологічний менеджмент і біонічне майбутнє
Особливу зацікавленість викликав блок, присвячений спеціалізованій допомозі та новітнім методам детоксикації. Завідувач ортопедо-травматологічного відділення Тернопільської обласної лікарні, заслужений лікар України Сергій Гаріян розповів про випадки з практики надкластерної лікарні, де завдяки ювелірній роботі з м’якими тканинами та кістками вдавалося зберегти функціональність кінцівок навіть при тяжких остеомієлітах. Хірурги ТНМУ та госпіталів Західного регіону активно впроваджують методику таргетної реінервації м’язів (RPNI), де куксу нерва розділяють на частини та окутують вільним м’язовим клаптем. Це не лише знижує ризик формування болючих невром, а й створює базу для підключення біонічних протезів у майбутньому.
Питання гуманного знеболення порушив капітан медичної служби Ростислав Волощук. Його теза була однозначною: хронічний біль і нічні фантомні муки не є нормою. Він представив методи кріоабляції нервів і дзеркальної терапії, які допомагають пацієнтам повернути спокійний сон. Пан Ростислав наголосив на важливості роботи «Центрів болю», де анестезіологи працюють над тим, щоб поранений не прокидався від безсоння, зумовленого травмою.
Додатково було розглянуто інноваційну методику місцевої антибіотикотерапії. При гнійних процесах і загрозі остеомієліту лікарі використовують антибіотики у вигляді сухого порошку — ванкоміцин, тобраміцин або гентаміцин — безпосередньо в рані, іноді в поєднанні зі спейсерами чи бактеріофагами. Динаміка загоєння при такому підході є значно кращою, що підтверджують мікробіологічні дослідження.
Завершальний акорд семінару поставила майор Любов Кашицька, яка на прикладах роботи мобільного госпіталю Державної прикордонної служби України розглянула складні випадки рабдоміолізу, підкресливши роль інтенсивної терапії у збереженні функцій внутрішніх органів.
Захід завершився усвідомленням: українська медицина нині здійснює неймовірний ривок. Досвід Сергія Гаріяна, Костянтина Гуменюка та їхніх колег — це інтелектуальний капітал, за яким незабаром приїжджатимуть фахівці з провідних світових центрів. Ми навчилися не просто рятувати життя, а повертати пораненим можливість повноцінно жити, працювати та відчувати себе частиною нації, що перемогла смерть.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлини авторки