Кожного війна застала зненацька та зламала всі плани. Як згадує заступниця ректора ТНМУ з міжнародних зв’язків і керівниця волонтерського центру Наталія Лісничук, що навіть попри всі новини та внутрішнє відчуття неминучості війни, до неї неможливо бути готовим цілковито.
«Мій мозок ніяк не хотів приймати інформацію про те, що розпочалося повномасштабне вторгнення. Це неможливо було логічно пояснити: як у ХХІ столітті можуть бути війни? Я розуміла, що це сталося, що гинуть люди, але підсвідомо постійно заперечувала цей факт. Не можу згадати, що робила та про що думала 24 лютого, моя свідомість стерла пам’ять про цей день. Пригадую, що прийшла на роботу й думки сновигали короткими уривками: вивезти маму, зателефонувати родичам за кордон, щоб вивезти маленьких онучок… І порожнеча», – ділиться спогадами Наталія Євгенівна.
Вона додає, що 26-27 лютого прийшло усвідомлення, що щось потрібно робити, що настала нова реальність, в якій треба жити. «Якраз у ці дні в ректора ТНМУ, професора Михайла Корди виникла ідея створити волонтерський центр на базі нашого вишу. Він викликав мене й повідомив, що я буду відповідати за роботу волонтерського центру, що необхідно зробити сайт, на якому буде відображена діяльність центру та буде максимально прозора звітність. Разом зі своєю співробітницею Зоряною Вівчар удвох працювали над концепцією сторінки, логістикою, а також водночас формували накладні, за якими досі оформляємо прихід і видачу гуманітарної допомоги. До створення сайту доєднався Антон Чернецький, який в університеті відповідає за адміністрування вебпорталу. Вважаю, що ми своєї мети досягли. Фактично вся наша робота відображена з перших днів березня й донині на цьому сайті (https://ua.vc.tdmu.edu.ua/home).
Але до цього всього було до сліз щемливе спілкування з нашими закордонними партнерами, які щодня надсилали нам листи підтримки. Ми нічого не просили, а лише повідомили, що в нас розпочалася війна. Вкотре переконалася, що особисті контакти та тривала співпраця є вагомим капіталом кожної людини, закладу, міста й країни», – ділиться думками Наталія Лісничук.
Перший великий вантаж прийшов від українців, які живуть у Великій Британії, та небайдужих англійців. «Галина Косинська, яка очолює International Assistance Headquarters for Ukrainians та Українську ресторацію «Prosperity» в Лондоні об’єднала нашу діаспору та англійців. Вона робить дуже велику й потрібну роботу. Перший 22-тонний вантаж прийшов саме від них. Пригадую, як ми його розвантажували вручну, вишикувавшись у «живий» ланцюжок. Втомилися всі, але ми знали, що це дасть можливість допомогти багатьом.
Уже за тиждень-два з початку війни всі наші партнери з Північної Америки, Польщі, Німеччини, Австрії, Румунії, Великої Британії, Італії, Грузії почали надсилати гуманітарні вантажі.
Їхня допомога виявилася рятівним колом, адже відразу ж почали їхати в наше місто багато людей з тих місць, де йшли бойові дії, де сталася окупація. Людям потрібно було дати засоби гігієни, їжу, одяг. Окрім того, волонтерський центр надавав переселенцям постіль, ковдри, подушки, аби люди мали змогу переночувати. Приїхали багато жінок з дітьми, вагітних … До речі, багато хто з них народив уже наступного дня після приїзду, бо ж стрес, дорога, бомбардування й розстріли на їхніх територіях далися взнаки. Ми зустрічали мам з маленькими дітьми, часто це були немовлята. Ми підбирали підгузки, пелюшки, дитяче харчування, бо в матусь зникло молоко від пережитого. Жодна дитина, яка приходила до нас, не пішла назад без усмішки. Це був наш девіз: «Дитина повинна усміхнутися». І нам це вдавалося робити завдяки партнерам, колегам, доброчинцям. Коли ми бачили дитячі усмішки, нам ставало трохи легше», – мовить Наталія Лісничук і щиро усміхається від теплих спогадів.
До волонтерського центру ТНМУ щодня приходило майже двісті людей. І так кілька місяців поспіль. Тернопілля прийняло велику кількість мешканців інших регіонів. Наш університет поселив у своїх гуртожитках понад 600 внутрішньо переміщених осіб. Щоденно надходили запити від шкіл, територіальних громад і селищних рад щодо допомоги переміщеним особам.
«Ми роздали п’ять тонн якісного одягу для дорослих і діток. І це було важливо, бо тоді була зима, за кілька днів після початку війни пішов сніг, тому пригодилося все. Було важко, але ми знали, що це найменше, що можемо зробити, бо ми перебували в зоні спокою, мали можливість ходити на роботу, а наш університет залишався неушкодженим і працював на повну потужність.
Робота волонтерського центру здебільшого розділена на дві великі частини: медична (лікарські засоби та засоби медичного призначення) й, власне, гуманітарна (продукти харчування, дитяче харчування, харчування для військових, одяг, засоби гігієни тощо). До надання гуманітарної допомоги активно залучені Юрій Сорока, Марія Старченко, Наталія Саніцька, Зоряна Вівчар, Ірина Іванчук, Святослав Кундеус та інші.
І ось ця робота 30 днів на місяць без відпочинку і перерв, з прийняттям великої кількості людей давала певну емоційну опору й відчуття, що роблю важливу справу. Водночас ми формували довіру у світі завдяки тому, що все обліковували та висвітлювали на сайті, щоб ґрантодавці бачили, що все надане отримали адресати. У перші дні війни організація «America for Ukraine» (засновниками є Петро Заньковецький, Михайло Мудрик, Фелікс Станіславський) переказали 85 тисяч доларів США. Потім почали гроші надходити від родини Дейла Шумки (Едмонтон, Канада), Юрія Курашвілі (Нью-Йорк, США), IGeneX Inc., ID-FISH Technology Inc. (Мільпітас, США), наших працівників, священників і багатьох інших», – перелічує пані Наталія.
По суті, є кілька напрямків роботи, яку здійснює ТНМУ від початку війни: допомога ЗСУ, переселенцям, психологічна підтримка внутрішньо переміщених осіб та мешканців міста й області, надання безкоштовних стоматологічних послуг нашим воїнам і переселенцям, навчання основам домедичної допомоги, поселення внутрішньо переміщених осіб, курси з вивчення української мови.
«Багато краян надавали допомогу й навіть не називали власних імен, коментуючи, що це неважливо. Висловлюю велику подяку всім закордонним партнерам – Ренаті Блесі, Стівену Терещенку-Шустеру, німецьким громадам у різних містах, керівництву й викладачам Тбіліської медичної академії, Тімо Ульріхсу, лікарю з Італії Карло Педріні, англійській компанії «Cormack Consultancy group», яка залучила до роботи угорську асоціацію «Asociatia Ruscovan». Завдяки двом останнім ми отримали три тонни дуже потрібних медикаментів, якими забезпечували військові госпіталі Харкова, Миколаєва, Чернігова, Дніпра, Запоріжжя. Партнерів багато. Всіх не перелічиш, але вони назавжди в нашій історії на сайті центру й у новинах. Ніхто не забутий.
Коли звільнили Бучу та Ірпінь, ми максимально відправляли гуманітарну допомогу туди. Пригадую, як передавали діткам із сиротинця на Харківщині продукти. Це важко усвідомлювати, що через війну діти не мали що їсти. У пам’яті й відправлення ковдр, пледів, ліків і харчування для онкодиспансеру в Чернігові, який, окрім пацієнтів з онкологією, приймав поранених бійців.
Волонтерський центр тримався на самовідданій праці людей. Часто було таке, що не могла відчинити двері квартири, бо руки від перенавантаження трусилися та не потрапляла ключем у замок. Проте було відчуття, що роблю необхідне. Ця діяльність рятувала ментальне здоров’я – було навантаження понад норму, шалена втома й відсутність часу на читання новин. Це допомагало пережити всі ті жахіття. Було таке, що на кілька хвилин від прочитаного зачинялася в робочому кабінеті, плакала, а потім вмивалася холодною водою та йшла далі працювати», – каже Наталія Лісничук і робить паузу.
Після роздумів додає, що війна закінчиться нашою перемогою однозначно, але ще впродовж багатьох років у її голові рефреном залишаться слова: «Добрий день! Раді вас бачити! Чи є у вас дітки? Скільки людей з вами приїхало? Раді, що ви врятувалися. Ви мама, яка годує?» І це було щиро. Вона пригадує жінку, якій запропонувала останній тюбик зубної пасти. Натомість та пані відповіла: «Дякую, але в нас ще пів тюбика є. Віддайте комусь, кому буде потрібніше та хто цього не має».
«Люди з окупованих територій розповідали, як їх обшукували та переглядали їхні мобільні телефони. Не приведи, Боже, мати таку ситуацію, але якщо б подібне трапилося в моєму житті, то спершу б мені довелося знищити власний телефон, щоб ніхто з ворогів не міг бачити ту кількість фотографій, яку надсилають наші бійці з передової біля наших ящиків з наліпкою «Разом до перемоги! Волонтерський центр Тернопільського національного медичного університету» та накладною, яку вони підписують і на звороті додають «Дякую! Слава Україні!». Найприкріше те, що багато контактів, які є в цьому телефоні, більше ніколи не відгукнуться, не візьмуть слухавку. Були ситуації, що я отримувала повідомлення про доправлення вантажу, а через два дні мені казали, що людина, яка надіслала цю інформацію, загинула. І є страх зателефонувати на номери наших захисників, бо невідомо, чи вони живі. Наприклад, бойовий медик Олена з позовним «Мауглі» вже давно не виходить на зв’язок, а так хочеться запитати в неї, чим можемо бути корисні. І ці миті – найважчі, найболючіші. Тому пріоритет номер один у нашій роботі – це наші захисники, бо від них залежить наш спокій та перемога. До слова, я та вся моя родина в Україні й з Україною», – підсумовує Наталія Євгенівна.
Яніна ЧАЙКІВСЬКА.
Світлини Миколи ВАСИЛЕЧКА