Коли мовимо про сучасну медицину, то часто уявляємо білі халати, стерильні кабінети та складні формули. Проте справжнє лікування починається набагато раніше – з енергії, якою лікар наповнює простір довкола себе. Саме такий живий імпульс відчувається у розмові з Остапом Прокопенком. Він – студент п’ятого курсу, першокурсник магістратури медичного факультету, який обрав для себе непростий, але надзвичайно важливий шлях терапії та реабілітації.
Остап родом із с. Волсвин, що неподалік Шептицького на Львівщині, Дитинство у селі часто формує особливий гарт, але у випадку Остапа це був ще й гарт творчий та фізичний. З ранніх років він вирізнявся надзвичайною активністю. Хлопець не просто шукав куди прикласти свою енергію, він жив у ритмі танцю. Шістнадцять років життя присвятив українському народному танцю, виступаючи у складі творчого колективу. Цей досвід став для нього вікном у світ. Разом з ансамблем Остап об’їхав майже всю Європу: Чехія, Німеччина, Словенія, Австрія, Болгарія… Постійні подорожі, гастрольний драйв і виступи на великих сценах виховали в ньому не лише дисципліну, а й глибоке розуміння того, як працює людське тіло, яка сила криється в кожному русі та наскільки важливо підтримувати фізичну форму.
Примітно, що вибір професії не був для нього випадковим чи нав’язаним ззовні. Вже у сьомому класі Остап чітко знав, що його майбутнє пов’язане з медициною. Хоча в дитинстві, як і багато хлопчаків, він мріяв про космос, реальність виявилася більш приземленою, але не менш героїчною. Спочатку юнак роздумував про педіатрію, проте переглянуті відео про роботу реабілітологів змінили його світогляд. Він побачив у цій професії можливість не просто лікувати симптоми, а повертати людям якість життя, здатність знову рухатися та радіти кожному дню. Шкільні предмети, особливо біологія, давалися йому легко, він відчував до них природний потяг, на відміну від сухої математики. Біологія була для нього зрозумілою логікою життя, яку він прагнув вивчати глибше.
Шлях до Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського став для Остапа справжньою пригодою з елементами долі. Спочатку він розглядав різні варіанти, навіть Львів, Івано-Франківськ, проте гамір великих міст його дещо відштовхував – хотілося чогось спокійнішого та затишнішого. Ситуація з вступом була напруженою: балів на державне замовлення в Івано-Франківську не вистачило, і юнак опинився у довгій черзі очікування. І ось тут втрутився випадок, який багато хто назвав би благословенням. Виїхавши з Івано-Франківська, родина заїхала до церкви, щоб попросити успіху у справах, і саме цієї хвилини пролунав телефонний дзвінок з Тернополя. Це був знак. Остап з батьками розвернули автомобіль і поїхали назустріч майбутньому в місто, яке згодом стало для нього рідним.
Шлях до покликання
Тернопіль відкрився для Остапа поступово, але дуже емоційно. Він добре пригадує свою першу зустріч з містом: подавши документи, з батьками пішов прогулятися до знаменитого Тернопільського озера. Вийшовши на сходи, що ведуть до набережної, завмер від захоплення. Цей краєвид, поєднання води та спокою міста остаточно переконали його, що він там, де має бути. За п’ять років навчання хлопець жодного разу не пошкодував про власний вибір. ТНМУ став для нього місцем не лише професійного зростання, а й формування міцних людських зв’язків.
Його група – це окрема історія. Хоча на початку всі одногрупники були різними, зі своїми менталітетами та характерами, з часом вони стали справжньою командою. Остап жартома називає себе «запальничкою» в колективі, адже його активність нікуди не зникла з роками. Попри те, що з часом спілкування стало менш інтенсивним через роботу та сімейні справи одногрупників, фундамент поваги та дружби залишився непохитним. За всі роки навчання в них не виникло жодного серйозного конфлікту, що в медичному середовищі, де панує високий рівень стресу, є справжньою рідкістю.
Активність Остапа в університеті не обмежилася лише навчанням. Танці, які займали стільки місця в його житті колись, поступово відійшли на другий план, поступившись місцем волейболу. Це захоплення стало для нього новою пристрастю. Навіть під час складних періодів пандемії ковіду та початку повномасштабного вторгнення, коли тренер змушений був виїхати, команда змогла зберегтися. Волейбол навчив Остапа відчувати лікоть товариша та боротися до кінця. Результати не змусили себе чекати: друге місце на обласних змаганнях у Тернополі та підготовка до всеукраїнського аматорського турніру в Рівному. Для нього спорт – це не про призи, а про задоволення від гри та можливість підтримувати себе у тонусі.
Окремою сторінкою в житті студента стала громадянська позиція. Хоча він не вважає себе публічним волонтером, його дії мовлять самі за себе. Коли Тернопіль здригнувся від ворожих прильотів, Остап разом з друзями не залишилися осторонь. Вони не просто збирали кошти, а підійшли до справи професійно: спочатку поїхали на місце подій, дізналися конкретні потреби, отримали список необхідних речей і лише тоді закупили все по максимуму. Цей підхід – не робити заради галочки, а бути реально корисним характеризує його як майбутнього фахівця, який звик працювати на результат.
Щодо самого навчання, то Остап відверто зізнається: теорія без практики для нього мертва. Його улюблені предмети – це ті, що стосуються безпосередньо реабілітації. Можливість практикуватися на базі університету, пробувати вправи одне на одному в аудиторіях – це те, що дає йому справжній драйв. Він переконаний, що реабілітацію потрібно відчувати руками, розуміти механіку кожного руху через власне тіло. Водночас юнак чесно каже про труднощі з предметами, де потрібно зазубрювати величезну кількість препаратів, як-от у фармакології. Фізіологія ж, хоч і вимагала тривалих годин сидіння над підручниками, була йому цікавою, бо пояснювала суть життєвих процесів. Величезну вдячність Остап висловлює своїм викладачам з кафедри фізичної реабілітації, де панує атмосфера підтримки та відкритості. Він цінує можливість просто підійти до наставника, попросити поради чи обговорити складний випадок, знаючи, що його завжди вислухають.
Мистецтво реабілітації як гра
Зараз Остап уже не просто студент, він – практикувальний фахівець. Його робоче місце – в дитячому реабілітаційному центрі, що навпроти Тернопільської обласної дитячої лікарні. Вибір на користь роботи з дітьми був обумовлений внутрішнім відчуттям і досвідом перебування в багатодітній родині, де він є найстаршим. Діти завжди тягнулися до нього й хлопець легко знаходив з ними спільну мову. Проте робота реабілітолога з малечею – це справжній виклик, який він порівнює із задачкою із зірочкою. Тут замало лише знати анатомію, тут потрібно бути актором, психологом і другом водночас.
Його методика роботи базується на грі. Щоб змусити дитину виконати нудну або важку вправу, Остап стає поруч з нею. Якщо треба стояти на четвереньках і вигинати спинку – він робить це разом з пацієнтом. Такий підхід знімає бар’єр страху та недовіри. Дитина бачить перед собою не суворого лікаря, а дорослого, який готовий гратися та разом долати труднощі. Це створює особливий емоційний зв’язок, який є фундаментом для швидшого одужання. Остап розуміє, що з дорослими, зокрема з військовими, працювати в чомусь простіше – вони свідомо йдуть до мети, розуміючи важливість кожної маніпуляції. Проте саме дитяча реабілітація дає йому те відчуття справжнього дива, коли через гру повертається здоров’я.
Окрім професійної діяльності, Остап є активним популяризатором здорового способу життя. Його поради щодо правильної постави та збереження здоров’я хребта прості, але надзвичайно дієві. Перше та головне правило – активність. У світі, де панує сидяча робота та ґаджети, рух стає дефіцитом. Остап радить кожному знайти своє захоплення: чи то бадмінтон, плавання чи просто довгі піші прогулянки. Для тих, хто змушений багато сидіти, обов’язковою має бути щоденна гімнастика.
Окрему увагу він приділяє батькам. Як фахівець, бачить, як сучасні технології впливають на поставу дітей. Хоча Остап сам ще не має власних дітей, його досвід роботи з малечею дозволяє давати фахові рекомендації. Головне – зацікавити дитину спортом, до того ж робити це власним прикладом. Не можна вимагати від дитини активності, сидячи на дивані з телефоном. Потрібно разом ходити до басейну, грати у м’яча, створювати умови, де рух приноситиме радість
Дивлячись у майбутнє, Остап Прокопенко бачить себе професійним дитячим реабілітологом саме в Україні. Попри всі виклики війни, він не розглядає варіанти еміграції. Його приваблює Західна Україна – Тернопіль чи Львів, міста, де він відчуває себе вдома. Через п’ять років хлопець прагне стати ще кращою версією себе сьогоднішнього, адже, на його думку, ідеалу в медицині не існує – завжди є куди зростати та чому вчитися.
Його мрії прості та водночас глобальні: мир в Україні, здоров’я та життя для близьких і рідних. А все інше, як каже сам Остап, ми заробимо й зробимо. Цей оптимізм і впевненість у власних силах є саме тим, чого так потребує наше суспільство нині. Кожна його вправа з дитиною, кожна хвилина на волейбольному майданчику, кожна зібрана гривня на допомогу місту – це маленькі кроки до великої мети. Остап Прокопенко – це приклад нового покоління українських медиків, які поєднують у собі професіоналізм, щирість та неймовірну жагу до життя. Його історія нагадує нам, що реабілітація – це не лише про відновлення функцій тіла, це про відновлення віри в те, що рух – це і є саме життя у всіх його яскравих проявах.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлини з особистого архіву Остапа Прокопенка