Коли у 51 рік Юрій Рудяк вирішив повернутися в науку, то навіть його найближчі друзі не вірили, що з цього щось вийде. Але не в його правилах відступати! «Довго не вагаюся у прийнятті рішень. Якщо все виважено та є мета – йду до кінця, – з усмішкою каже Юрій Аронович. – Такі мої правила по житті».
Сьогодні завідувач кафедри медичної фізики діагностичного та лікувального обладнання ТНМУ, професор Юрій Рудяк – гість нашої «Вітальні».
«Пощастило народитися в інтелігентній родині»
– Юрію Ароновичу, ви очолили кафедру, яку, по суті, кілька разів переформатували з усім відомої кафедри медичної фізики. Чому виникла така потреба?
– Ідея створити фактично нову кафедру, не просто фізики, а таку, щоб орієнтувалася на медичні прилади та фізичні основи їх функціонування, належить колишньому ректорові ТНМУ Леонідові Якимовичу Ковальчуку. Відповідно до цього розробили навчальну програму й 2012 року оновлена кафедра запрацювала. Вже через рік трансформувалася в кафедру медичної фізики діагностичного та лікувального обладнання, по суті, лише змінивши вивіску.
– Мріяли про портфель очільника кафедри?
– Він до мене потрапив цілком випадково, а те що з юності був заточений на науку – щира правда. Не таємниця, що певний час був у бізнесі, але й багаж наукової діяльності перед тим зібрав непоганий. Після закінчення Тернопільського національного технічного університету ім. Івана Пулюя, вступив і навчався в аспірантурі та докторантурі Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка, отримав ґрант фонду Сороса та брав участь у конференції з експериментальної механіки в Лісабоні, що в ті часи вважалося доволі престижним серед науковців.
– Без лідерських якостей на керівній посаді не обійтися. Вони у вас від батьків чи як результат самовдосконалення?
– Гадаю, що лише сім’я може закласти той набір якостей, які в майбутньому людина вже сама розвиватиме. Мені пощастило народитися в інтелігентній родині, яка стала чудовим середовищем мого виховання. Світ побачив у Тернополі, куди батьки переїхали з Одеси. Тато – Арон Давидович, почесний громадянин файного міста, багато років пропрацював директором проєктного інституту, він належить до тих, хто фактично побудував нинішнє місто. Співоче поле (перше в Україні) – його проєкт, реконструкція Тернопільського ставу та замку, міський стадіон, фонтан «Сльози Гронського», поруч готелю «Тернопіль», – теж його дітище. Мама – Любов Яківна була вчителькою першої школи (нині – гімназія). Батьки виховували нас з братом власним прикладом, а не педагогічними догмами. Й на мій погляд, це чи не найкращий зразок сімейної педагогіки. Батько був у сім’ї лідером, зрозуміло, що посада цьому сприяла, але й від природи мав вольовий характер. Гадаю, що від нього лідерські якості й мені передалися. Відчув це, коли разом з партнерами розпочав приватний бізнес, який вимагав твердості характеру, духу, бо ж інакше було не вижити. Я обіймав посаду фінансового директора в мережі аптечних закладів «Гедеон Ріхтер» і потрібно було вирішувати багато фінансових питань, а це завжди ризики та високий рівень відповідальності.
– Так, так, пригадую ці перші ластівки на фармацевтичному ринку Тернополя 1990-х. Сучасно оформлені вітрини, привітні аптекарки та ліки в європейському упакуванні. Після радянських аптек це було ніби вікно в інший світ…
– Ми вперше в Україні продемонстрували, як можна в невеликому місті створити доволі потужну мережу й навіть змогли конкурувати з «акулами» фармацевтичного бізнесу зі Львова, Києва, Харкова, Донецька. Ідея виникла ледь не з повітря. Ми не мали тоді належного початкового капіталу, і лише завдяки товарним кредитам змогли запровадити власну справу практично з нуля. У нас працевлаштувалися майже дві сотні спеціалістів. Без перебільшення, аптеки «Гедеон Ріхтер» у ті часи стали візитівкою Тернополя. Ми навіть телевізійну програму на ТV-4 запустили – «Гедеон Ріхтер – запорука вашого здоров’я». Теперішній бізнес має значно більше можливостей, але він більш жорсткий, спрямований переважно на заробляння грошей, а ми розвивали корпоративну культуру, створювали власні цінності. Наш великий колектив був мов одна сім’я, часто зустрічалися всією командою, відзначали день фірми, який був 12 грудня, всім працівникам виплачували преміальні та організовували святкування. Люди готували концертні номери, проявляли власні творчі здібності й це надзвичайно згуртовувало колектив, створювало відчуття єдиності. Це був надзвичайно насичений період мого життя, який я назвав романтикою бізнесу.
«Справжнє студентське життя відчув, навчаючись уже в аспірантурі»
– Але бізнес минув і вам довелося чи не заново розпочинати ту стежку, яку обрали ще з юних літ…
– Ще в юності я обрав точні науки, перша школа Тернополя, де я навчався, була орієнтована на поглиблене вивчення математики, фізики. Взагалі там з кожної дисципліни були вчителі з надзвичайно сильною підготовкою. Я часто був переможцем учнівських обласних олімпіад. А вже на другому курсі інституту зайняв друге місце з фізики на олімпіаді серед технічних вишів України. До інституту я йшов з чіткою метою займатися в галузі ядерної фізики, космічної галузі, це тоді дуже було популярним серед молоді. Але щойно вступивши до нашого політехнічного, з’ясував, що помилився у виборі, бо сподівався на заняття з прикладної фізики, а тут банальна машинобудівна інженерія. Та довго «сумувати» не довелося. На другому курсі нам організували невеличкі практики в Київському національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, куди я намагався їздити регулярно. Займався на мехматі у фізичній оптичній лабораторії. Крім того, в «політесі» виявилася надзвичайно потужна школа професорсько-викладацького складу. Саме в ті часи там працював брат нашого шанованого доцента Валерія Дмитровича Дідуха – професор Леонід Дмитрович Дідух. Він був одним з найпотужніших науковців у галузі фізики не лише в Тернополі, а й в Україні. На час мого навчання Леонід Дмитрович обіймав посаду декана факультету. Вважаю його своїм вчителем та глибоко шаную як особистість, людину й вченого, на превеликий жаль, кілька років тому він відійшов у засвіти. Варто також згадати й доцента кафедри технічної механіки Олександра Володимировича Мильникова, який визначив мій шлях у науці, відчинив для мене двері в цю сферу наукового простору. Свого часу він навчався в Київському університеті на механіко-математичному факультеті й коли я виявив інтерес до цієї науки, то скерував мене до лабораторії оптичних методів.
– Яким було ваше студентське життя?
– Справжнє студентське життя я відчув, навчаючись уже в аспірантурі. Бо там мешкав у гуртожитку Київського державного університету, далеко від дому та ближче до своїх нових друзів. Аспірантів Київського університету вважали в ті часи елітою наукового товариства. Нас зібралася чудова команда – хлопці з Полтави, Харкова, Львова, а дівчата – місцеві. Але незважаючи на те, що ми з периферії, стосунки склалися чудові, у столичних красунь наші хлопці користувалися непідробним авторитетом. Відвідували ковзанки у київських парках, вечорами співали пісень у компанії під гітару. У столиці буяло мистецьке, театральне життя й ми стали його частинкою. Але, звісно, навчання було на першому місці.
З аспірантури мене призвали до військових лав, півтора року відслужив солдатом у Чернівцях. Це був рік перерви в науці, але зміцнення фізичної форми. Відтак була аспірантура на мехматі Київського національного університету ім. Т. Г. Шевченка, а згодом робота в Тернопільській філії Львівського політехнічного інституту.
«Дуже важливо, коли людина в житті знаходить своє призначення»
– Тернопільський національний медичний університет – нова сторінка вашої наукової біографії. Як потрапили сюди?
– На кафедру медичної інформатики з фізикою, так вона в ті часи називалася, прийшов 2011 року, фактично випадково. Це була ідея моєї дружини Віри Стеценко, яка працювала доценткою на кафедрі педіатрії, а я зовсім не уявляв себе тут, бо де я й де медицина, це ж два різних світи. Але як з’ясувалося згодом, вони можуть чудово поєднуватися. Пригадую, на кафедрі тоді були лише два кандидати фізико-математичних наук – Роман Богданович Ладика та Валерій Дмитрович Дідух. Більшість викладачів не мали наукового ступеня. Я ж прийшов у статусі кандидата фізико-математичних наук і мав вже 51 рік. Але в моєму робочому столі – майже готова докторська дисертація. Те, що вже через два роки мене призначили завідувачем кафедри, вважаю, подарунком долі, бо спеціально до цього не готувався. Ймовірніше це був шанс, який дозволив зреалізуватися моїм науковим проєктам, власним амбіціям, та відчути відповідальність за інших – студентів, викладачів, з якими наразі працюю. Єдине, що не цілком моє – суто адміністративні функції.
– У вас на кафедрі є фізики та лірики. Як уживаєтеся?
– Чудово. Щоправда, цього року залишив кафедру, давши дорогу молодим, Валерій Дмитрович Дідух, якого вважаю своїм великим другом. Він – естет по житті, надзвичайно талановитий поет, патріот України. Його стиль не сплутаєш із жодним іншим. Валерій Дмитрович – головний автор підручників і посібників, виданих на кафедрі. Рік тому вийшов на заслужений відпочинок Роман Богданович Ладика, письменник і перекладач, нещодавно велике задоволення отримав, побувавши на його концерті. У нас завжди було взаєморозуміння, отой комплаєнс, якого багато хто прагне, але не всі можуть досягнути. На моїх книжкових полицях вдома є майже всі книги – поетичні збірки, переклади, подаровані моїми колегами. Це добрі, щирі, товариські люди, які завжди розділяли з нами власні творчі надбання, ми чудово розумілися. Це хороші фізики з великим творчим потенціалом. Гадаю, їхня присутність і творчість лише збагачувала всіх нас.
– Вам пощастило з професією? Як вважаєте?
– Гадаю, що так. Я відчув, що педагогіка в поєднанні з аналітикою, точними науками – це те, що мені близько, це моє. Дуже важливо, коли людина в житті знаходить своє призначення.
– Ви досягнули того, про що мріяли?
– Мені пощастило: я правильно обрав професію, де зміг розкрити себе повною мірою. Впродовж життя лише довелося самовдосконалюватися, досягати, бо стояти на місці – означає загубити себе як професіонала. Своїм учням завжди раджу: вдосконалюйтеся, тоді отримуватимете радість від праці. Серед моїх особливих успіхів – п’ять авторських свідоцтв на застосування оптичних ефектів. Значимою подією у своєму житті вважаю запрошення до університету Оксфорда на конференцію, де було визнано на міжнародному рівні мої наукові роботи. Повернення в науку, коли тобі за п’ятдесят, вважаю невеличким п’єдесталом (або великою сходинкою) в моєму житті, бо не так легко починати, по суті, все спочатку, але мені це вдалося. Як і захист 2015 року докторської з оптичних методів експериментальної механіки. Користуючись нагодою, хочу висловити велику вдячність своїм науковим керівникам. Це – світлої пам’яті завідувач кафедри механіки суцільного середовища, науковий керівник оптичної лабораторії механіко-математичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, професор Віталій Іванович Савченко та професор Тіберій Юрійович Кепич, який безпосередньо керував моєю роботою ще з часів аспірантури. Під їхнім керівництвом я склався як науковець, фізик-експериментатор, оптик.
У моєму прагненні вдосконалення завжди мав підтримку своєї сім’ї, дружини, якої, на превеликий жаль, вже немає, вона відійшла п’ять років тому у засвіти, але ми прожили 30 щасливих років. У мене чудові діти, це також вважаю великим таланом у житті. Донька Тамара – мама трьох чудових дітей: Матвійчика, Макарчика та Мішельки, моїх внуків, вона наразі в академічній відпустці, згодом, сподіваюся, продовжить навчання в аспірантурі. Син Олександр – також моя гордість. Він навчався в Університеті Пассау (Німеччина), наразі працює в Берліні продакт-менеджером.
– Чого очікуєте від завтра? Що хочете ще зробити у своєму житті?
– Життя вимірюється не роками, а справами. Важко усвідомлювати, що ти не виконав свого призначення в житті, не зреалізував власні плани чи мрії. Тому на досягнутому не акцентую уваги, лише вперед. Наразі всім університетом готуємося взяти участь у ґрантовому проєкті ERASMUS Med-Var AR, головна мета якого – підтримка синергій найкращих інноваційних практик медичних і технічних вишів для покращення рівня медичної освіти в напрямку STEM-освіти.
Якщо цей проєкт вдасться втілити, то, гадаю, й авторитет нашого університету зросте. Ідея в тому, аби вивести на вищий щабель викладання медичної фізики та інших дисциплін у виші. Як педагог, очікую, щоб учні успішно продовжували справу мого життя, а вітчизняна наука вийшла на якісно новий рівень.
– Ви у чудовій фізичній формі. Чи не поділитеся секретом?
– Жодних таємниць тут немає. Ще з юності в моєму житті завжди присутній спорт – біг, заняття на турніку, гра у футбол та волейбол. Останніми роками моя пристрасть – купання в холодній воді. Якось ще влітку пішов на наш Тернопільський став скупатися, вже й осінь настала, а я продовжив плавати, купався до першого льоду. Потім вже перейшов на «моржатник», що в парку «Сопільче». Відтак не зчувся, як став моржем, бо за мету цього собі не ставив. Вже тридцять років займаюся. Моржування – це величезний заряд на весь день, який наповнює життєвою енергією. Зізнаюся, були хвилини, коли лінь не пускала, але мав велику підтримку дружини, вона не давала мені залежуватися. Більше того, коли наближалися Новий рік чи Різдво, а «моржева» спільнота не планувала ці свята, вона, навпаки, сприяла та підтримувала. «Там такі чудові люди, чому ви не збираєтеся, організуй зустріч з ними», – лунала пропозиція від дружини.
«Коли настане Перемога над рашистами, це буде вже цілком інша Україна»
– Як витримуєте нинішні нелегкі часи та рятуєтеся від надміру емоційних переживань?
– Кажуть, що для успіху в житті дуже важливо мати вірних друзів. І коли настають важкі часи, такі, як нині, то теж дуже важливо мати людей, на яких можна покластися. І я тішуся, що вони в мене є. Маю багато друзів, але завжди хочу бачити поруч людей, які сповідують такі ж самі принципи та ідеали. Ми зустрічаємося, спілкуємося, щось обговорюємо, дискутуємо. Часто приїздить зі Львова моя донька з внуками, це також для мене велика радість і втіха. Спілкуюся, щоправда, технічними засобами зв’язку із сином, який зі мною на одній хвилі. Часто ходжу до мами, їй вже 93 роки, але вона зберегла світлий розум та наділена отією виваженою роками розважливою мудрістю, силою духу, яка й мене врівноважує. Ми один одного підтримуємо й це посилює віру у себе. Постійно гортаю стрічку новин, без цього зараз ніяк, тільки вільна хвилина – вже шукаю вісті з передової, скільки населених пунктів визволили, як там справи. Зрозуміло, що зараз ми лише цим і живемо, але коли настане Перемога над рашистами, це буде вже цілком інша Україна. Великою кров’ю, але ми змогли здивувати світ, бо ніхто не сподівався на таку силу нескореності українців.
Повномасштабне вторгнення московитів на наші землі взагалі стало потрясінням, напевне, для кожного українця. Такої навали ніхто не очікував. Не забути ті відчуття, які огорнули в перші дні війни. Багато людей були в потрясінні, хтось біг до аптеки за ліками, комусь вдалося вивезти сім’ю за кордон, люди збирали теплі речі й відправляли на фронт нашим захисникам. Тобто кожен кидався чимось допомагати. Мені спало на думку здати кров. Хоча раніше ніколи донорством не займався, але передбачав, що буде багато поранених, це найменше, що міг зробити. Коли о 16 годині я прийшов на станцію переливання крові, то побачив там величезну чергу. Через годину зачиняють, а в мене лекції, можу не встигнути, промайнула думка, бо й не сподівався на таку кількість людей. Але там переважно були молоді люди й я вирішив скористатися своїм статусом професора, завідувача кафедри, посилаючись, що мені потрібно підготуватися до занять, тож мене пропустили. Потім пішов до аптеки, накупив усіляких ліків і дитячого харчування, продуктів і відніс у волонтерські центри. Розумію, що це дещиця серед великого моря пожертв, які потім почали надходити з усього світу, але долучився, як міг.
– Що дає вам натхнення, сили, енергію?
– Робота з молоддю. Для мене дуже важливою є думка студентів. Взагалі ми для того й працюємо, аби видати якісний продукт, а наш продукт – це рівень знань майбутніх фахівців. Торік за анонімними опитуваннями студентів мене визнали кращим лектором першого курсу. Це для мене найвище визнання, я цим статусом дуже дорожу й утримую лідерські позиції вже кілька років. Оцінка студентів – це надзвичайно об’єктивна річ, бо вони, як ніхто, відчувають викладача. Щоб заслужити повагу у студентів, потрібно бути перед ними щирим і відкритим та, безсумнівно, чесним.
– Чи є у вас правило, яке втілюєте в життя?
– У житті найголовніше – вміти тримати удар, не падати духом та йти далі.
Лариса ЛУКАЩУК