На запитання, що ж найскладніше для масажистки, доцентка кафедри фізичної терапії, ерготерапії та фізичного виховання, кандидатка біологічних наук Наталія Давибіда стверджує, що не бачить у цій справі жодних труднощів. І додає: «Просто треба її любити». Вона переконана, що масажу може навчитися кожен. Було б лише бажання. «Кажуть, що треба мати сильні руки. Неправда, – вважає Наталія Олегівна. – Потрібно володіти хорошою технікою. Якщо знати техніку, тоді ніколи не болітиме спина, можна буде прийняти багато пацієнтів і кожному зробити якісний масаж. Не потрібно докладати сили, треба просто розуміти, що робити».
Сама Наталія Давибіда мистецтвом масажу володіє з юних літ, постійно вдосконалюючи його та передаючи свої знання й вміння іншим.
«Скільки себе пам’ятаю – завжди була у спорті»
– Пані Наталіє, у вас таке промовисте козацьке прізвище!
– Це чоловікове прізвище. Не знаю, чи в його родині були запорізькі козаки, а ось прадідусь належав до Українських Січових Стрільців, брав участь у Першій світовій війні. Моє ж прізвище з дому – Довгань.
– В якій сім’ї ви зростали?
– Мої батьки – тернополяни, тривалий час працювали в нашому університеті: мама Олена Михайлівна – на кафедрі фізичного виховання, батько Олег Євгенович – у ремонтній службі. 2002 року я, маючи вищу педагогічну освіту, асистенткою прийшла на нашу кафедру, на той час ще фізичного виховання, де, врешті, й залишилася. Другу вищу освіту здобувала в Харківському національному фармацевтичному університеті. Тодішній ректор Леонід Якимович Ковальчук, створюючи нові кафедри, скеровував молодих спеціалістів здобувати суміжні спеціальності, тож ми з колегами поїхали вчитися. Після закінчення ХНФУ мене перевели на кафедру фармакогнозії, де я недовго попрацювала й усе ж повернулася до свого (усміхається). З 2013 року, коли була створена нова кафедра фізичної реабілітації, я занурилася цілком у власну стихію. Багато років займаюся масажами, мануальною терапією, вдосконалююся та передаю своє вміння іншим.
– Як саме ця професія прийшла до вас?
– Завжди мріяла бути лікаркою, та все дитинство й юність перебувала у спорті. У спорт прийшла з дуже раннього віку – з першого класу: тренери спортивної школи взяли мене у секцію баскетболу. Тоді я навчалася в Тернопільській школі №2. Згодом відбулося реформування шкіл, учнів переводили до шкіл, що ближче до місця проживання. Так я опинилася в п’ятій школі, а разом зі мною – і більшість моїх однокласників, де здобула неповну середню освіту. А закінчувала школу №27, навчаючись у профільному спортивному класі, що складався з борців, футболістів, одна дівчинка була легкоатлеткою та я – баскетболістка.
– Трохи довелося вам помандрувати школами. Про яку найкращі спогади?
– Усі школи чудові! Ми з однокласниками й досі підтримуємо стосунки, зустрічаємося. Взагалі ж мої спогади про шкільні роки – це тренування та змагання. Ми постійно десь їздили. Літо проводили у спортивних таборах: пів літа в Криму та решту – в Карпатах. Закінчували навчатися в школі – й відразу їхали на збори. Приїжджали зі зборів і потрапляли на навчання. Скільки себе пам’ятаю – завжди була у спорті, в русі. Навчаючись у старших класах, входила до юнацької збірної України з баскетболу. Всю нашу команду запросили вчитися в педагогічний університет на факультет фізкультури. І що було мені робити: вся команда йде туди, а я – в інший виш? Тож я тоді й вирішила: якщо вже є така нагода – піду у спорт. Успішно закінчила педагогічний університет, та все одно відчувала, що мені потрібна медична сфера.
– Тобто думки йти в школу у вас взагалі не було?
– Так, не гадала, що буду вчителем у школі, мене більше тягнуло у спорт і медицину. Збагнула це ще у старших класах під час поїздок на змагання. Коли в нас траплялися різні травми, нам допомагали розв’язати проблеми, пов’язані з ними, спортивні лікарі. На той час ще не було реабілітологів, а саме спортивні лікарі. І цей фах мене дуже приваблював! Мала величезне бажання теж знайти таку професію, що поєднувала б і спорт, і лікування.
Водночас з навчанням у педагогічному виші і навіть ще й раніше я опановувала майстерність масажу, яку передала мені мама. Не раз мені доводилося допомагати їй з пацієнтами, заміняти, так поступово й навчилася.
На першому курсі я вийшла заміж. Згодом народився син, перевелася на заочну форму навчання та пішла працювати. Тоді була велика потреба у масажистах. На той час я вже не раз реабілітувала своїх одногрупників, знімала їм травми, тож мене запросили в психоневрологічну лікарню масажисткою. Власне, з того й розпочалася моя праця в реабілітаційній справі: п’ять років відпрацювала в психоневрологічній лікарні.
– Складно було, адже і дитина мала, і навчання, і робота?
– Ні. Не було складно, тому що в мене хороша сім’я, яка мені допомагала. Допомагали і батьки, і чоловік.
«Об’єднуючи фізичні вправи з масажем, побачила величезну користь»
– Після праці в психоневрологічній лікарні ви пішли у медичний університет?
– Спочатку в Тернопільській спортивній школі №1 мені запропонували посаду методистки, а згодом – завучки. Погодилася. Масаж не забувала, але основна моя діяльність була присвячена спорту, я вела секцію з баскетболу, тренувала дітей. На жаль, не дуже довго. Це були 1998-99 роки, тяжкий період з виплатами зарплатні. Я вирішила їхати в Італію, де пропрацювала два роки в реабілітаційному центрі.
– Де саме в Італії працювали? До реабілітаційного центру їхали цілеспрямовано?
– Усе склалося цілком випадково. Я приїхала в Неаполь, де працювала моя подруга. Вона прийняла мене до себе. Я ж з не знала мови, місцевості, не мала роботи, просто приїхала щось шукати. Так сталося, що господар, в якого працювала моя подруга, потягнув спину. Знаючи, що я роблю масаж, подруга попросила мене подивитися його. Після масажу йому стало значно легше. Через якийсь час господар приїхав зі своїм колегою та попросив мене зробити масаж ще йому. Після масажу цей чоловік сказав, що… я прийнята на роботу. Це був власник реабілітаційного центру в містечку Ночера-Інферіоре, що за 30 кілометрів від Неаполя в мальовничій гірській місцевості неподалік моря. Там я здобула величезний професійний досвід. З одного боку, показала свою майстерність масажу, з іншого – багато чого навчилася сама.
– Вас не вмовляли не повертатися додому?
– Дуже хотіли, щоб я залишилася.
– Ви не мали такої спокуси?
– У мене тут син, сім’я. На той час не було можливості забрати туди сім’ю. Якби така можливість була – ймовірно, що я нею скористалася б. Тепер звідси б точно нікуди не поїхала. Адже тут уже стільки напрацювань: захист дисертації, наша кафедра, до становлення якої я мала нагоду докластися. Шкода було б це все залишити та починати щось нове. А тоді – цілком.
Коли я тоді повернулася, завідувач кафедри фізичного виховання Володимир Іванович Ільницький запросив мене на посаду асистентки. Отож 20 років я уже з ТНМУ.
– Спочатку важко було?
– Ні, не важко. Я наче повернулася у свою стихію. Фізкультура та лікувальна діяльність – це цілковито моє! Я можу про це говорити багато й можу це робити нескінченно. Об’єднуючи фізичні вправи з масажем, побачила величезну користь від цього. Наша кафедра – власне практична. Вміння, яких ми навчаємо, завжди мали попит, а в теперішній час – особливо. Адже з війни приїжджають хлопці, які потребують як психологічної, так і фізичної реабілітації. І з цієї точки зору нині наша кафедра – номер один.
Становлення ж кафедри відбувалося 2013 року, коли на основі кафедри спортивної медицини, завідувачем якої був професор Ігор Романович Мисула, створили кафедру фізичної реабілітації, здоров’я та фізичного виховання, яку очолила Дарія Володимирівна Попович. Кафедра щойно створена, 27 нових предметів, потрібно було все розробляти. Практично ми все виконували, але треба було все це задокументувати, описати. Дарія Володимирівна Попович, Валентина Іванівна Бондарчук, Володимир Богданович Коваль і я – це старожили нашої кафедри, які працюють від першого дня її створення. Кафедра щороку зміцнювалася, до нас приходили нові люди. Наші заняття завжди цікаві студентам, почуті теоретичні знання вони із задоволенням застосовують на практиці.
– 2010-го року ви захистили кандидатську дисертацію на тему: «Морфофункціональна характеристика довгих кісток за різних режимів рухової активності у віковому аспекті». Чи допомагає ця праця вам нині в практичній діяльності?
– Безумовно. Це була цікава робота. Експериментально на білих щурах – молодих, середніх і зрілих – я досліджувала, як будуть впливати спортивні навантаження на ріст кісток у різному віці. Як відомо, ці висновки стовідсотково можна перенести на людину, тож тепер знаю, які навантаження варто давати молодим людям, середнього або ж похилого віку. Досить часто користуюся висновками своєї наукової роботи, чітко усвідомлюючи, що принесе користь людині, а що треба трішки обмежити, тому що, наприклад, буде руйнувати кістку, а руйнація кістки водночас нестиме й м’язевий біль.
Нині зі своїми учнями, студентами-магістрами продовжуємо наукові дослідження, працюючи над різними темами. Зокрема, зараз досліджуємо, як впливає той чи інший вид масажу на певне захворювання.
«Нині для викладачів повинна бути значно вища планка»
– Студенти з часом змінюються?
– Дуже! Спостерігаю, що активність теперішніх студентів і тих, що були колись, цілком різна. Зараз для викладачів повинна бути значно вища планка. Завдяки розвитку технологій, доступності різної інформації студенти так йдуть уперед, що викладач повинен дуже постаратися, аби бути бодай на крок швидше. Тож ми відстежуємо будь-які новинки, семінари, тренінги, лише щось з’явиться – відразу намагаємося туди їхати запозичувати досвід, дізнаватися, читати, щоб це впроваджувати в життя й доносити студентові. Суха розповідь для сучасних студентів – не авторитет. Колись викладача, який просто розповідав, слухали. Тепер – ні. Студентам потрібна доказовість, підтверджені факти, щоб усе справді відповідало тому, що говориш.
– Чого ви можете навчитися від сучасних студентів?
– Драйву! Студенти стимулюють, мотивують постійно розвиватися, не стояти на місці. Власне, саме студенти спонукали мене до того, щоб встановити рекорд України «Королівського вогняного масажу». До слова, 15 листопада виповниться два роки від цієї події.
Що таке вогняний масаж? Це – стародавня китайська практика масажу, який робили лише для імператорів, тож так і називався – імператорський вогняний масаж. Для простих людей він колись був недоступний. На його основі я запровадила свою методику: дещо оновила, видозмінила, додала класичний масаж. Використовуючи на практиці, побачила, що такий масаж приносить велику користь. Зокрема, й психологічну, позаяк добре заспокоює нервову систему та розігріває тканини.
У встановленні рекорду взяли участь 50 найкращих масажистів Тернополя. Готуючись до проведення цього дійства, ми страшенно хвилювалися. Біля кожного масажиста мали бути запалені вогні, а той листопадовий день 2020-року видавився напрочуд сонячним. Тож ми тягнули час до останнього, щоб було бодай трішки темніше. Все вдалося! Етап, коли запалювали вогні, припав на вечір. Вогні палали, скрипалька виконувала драйвову рок-музику на електронній скрипці, ефектну композицію показали байкери, було й жонглювання вогнями. І під увесь цей супровід працювали наші масажисти. Атмосфера неперевершена! Київська комісія, яка приїхала, щоб засвідчити рекорд, була не те, що вражена, а приголомшена. Зізнавалися, що такого ще не бачили.
– Маєте ще схожі задумки?
– Хотіли встановити ще один рекорд (не буду зараз казати, який саме), готувалися, та через війну все «зависло». Сподіваємося, що просто перенесли на якийсь період. Також торік відбувся Кубок столиці, де наші студенти отримали перші місця з виконання масажу. Цього року захід мав відбутися в Тернополі, бо ж переможці стають його наступними організаторами. Знову ж таки – готувалися, але воєнний стан завадив.
«Мрію й надалі приносити користь людям»
– Як повномасштабна війна вплинула особисто на вас?
– Напевне, стимулююче. Крім навчання з масажу, з перших днів ми розпочали курси з невідкладної допомоги для всіх, хто бажає. Зрозуміло, що безкоштовно. Впродовж літа ці курси в нас відвідали дуже багато людей, особливо – переселенців. Спочатку ми працювали спільно з кафедрою медицини катастроф та військової медицини, яка, власне, запровадила цю програму. Згодом розподілили свою працю: кафедра медицини катастроф проводить ці курси для лікарів, а ми – для цивільних. Приймаємо дуже багато людей. Це безперервна праця, яка допомагає не занурюватися в темні думки. Люди приходять постійно, ми нікому не відмовляємо.
– На початку війни не хотіли виїжджати?
– Аж ніяк! Навпаки, була думка, що в разі потреби піду на передову. Тому коли тільки-но оголосили навчання з військової підготовки, відразу ж пройшла їх.
– У нас нині одна біда на всіх. Та, крім того, кожен, хто приходить до вас (чи люди, які змушені були покинути свої домівки, чи військові) на реабілітацію, розповідає й про особисте горе. Це все, очевидно, осідає вам у душу. Як проводите для себе власну психологічну реабілітацію?
– Люди, які займалися спортом, психологічно стабільні, в них більш стійка психіка.
– Маєте поради, як цього досягти? Чи цьому отак відразу й не навчишся?
– Моя головна порада – треба мати захоплення, воно відволікатиме. Але треба знайти собі таке заняття, щоб воно справді всього тебе захоплювало, навіть поглинало.
– Маєте таке захоплення?
– Так, я роблю картини зі стабілізованого моху. Вже досить давно вперше побачила таку картину, вона мені дуже сподобалася. Почала робити власні. Коли бачиш на буденній стіні цей шматочок зеленого літа, то просто очей не можеш відвести! Кожен у цьому бачить щось своє. Один – спокій та ліс, інший – світло й затишок. Ці картини заспокоюють і коли дивитися на них, і коли працювати над ними. Навіть руці на дотик дуже приємно – мох м’який, натуральний. Чому саме таке захоплення ввійшло в моє життя? Мабуть, тому, що я завжди любила та люблю природу, подорожі, з наметами виїжджати саме на «дику» місцину.
– Ваша сім’я поділяє ваше захоплення мандрівками на природу?
– Так, ми виїжджаємо всі разом.
– Ви розповідали, що вийшли заміж на першому курсі. Як могли розгледіти в чоло-вікові ту людину, яка вам потрібна?
– Мабуть, тому, що було кохання. У такому віці мало хто думає про користь. На жаль, мій чоловік Роман помер, коли синові було десять років. Його забрала раптова хвороба.
– Вам тоді скільки років було?
– 27. Спочатку мені було дуже важко адаптуватися до життя без чоловіка. Але в мене був син, звісно ж, я не могла опустити руки, сказати, що, мовляв, бідна-нещасна, в мене немає чоловіка, не можу та не хочу далі жити. Мене дуже підтримала моя сім’я – батьки, брат, вони постійно були біля мене, допомагали, повертали до повноцінного життя. І, звичайно, улюблена справа. Син, сім’я та робота витягнули мене з того стану, не дали зануритися в нього. Безперечно, глибоко в душі залишається рана, хоча й минуло вже багато років.
– Більше не з’являлася думка влаштувати особисте життя?
– Відверто кажучи, не було часу. На той момент я була завучкою кафедри, а це така посада, що люди вже йдуть у відпустку, а ти ще на роботі, повертаються з відпустки, а ти вже на роботі (усміхається). Робота поглинала так, що на особисте просто не вистачало часу. З іншого боку, постійно не давала спокою думка: а син як? Це ж уже не маленька дитина, а дорослий юнак, я не хотіла, щоб між нами з’являлися якісь ревнощі, непорозуміння, тому вдруге вийти заміж не наважувалася.
– Маєте мрію?
– Звичайно, як і кожна людина. Насамперед хочу Перемоги, миру та спокою для України. Це найбільше, про що мрію зараз. Щоб наші люди повернулися з-за кордону, з фронту, щоб все стало на свої місця. А особисті мрії – щоб було здоров’я далі приносити користь іншим, допомагати і нашим людям, і нашій Україні стати на ноги.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА