З гостею сьогоднішньої нашої «Вітальні» знайома майже 15 років. Саме стільки вона активно співпрацює з нашим виданням. Позитивна, усміхнена та завжди привітна. Оптимістка по житті та генераторка цікавих ідей. Улюблениця студентства та лагідна любляча мама. Це все про успішну жінку, професорку курсу дерматовенерології Тернопільського національного медичного університету ім. Івана Горбачевського, членкиню Американської академії дерматології Світлану ГАЛНИКІНУ.
«Залюбилася в цю науку, коли прийшла на першу лекцію з дерматології»
– Світлано Олександрівно, дисципліна, яку викладаєте, доволі складна. Лікарям з досвідом іноді буває важко встановити діагноз і знайти помічне лікування. Уявляю студентів. Як захопити цією наукою? Змусити чи що?
– Вважаю себе доволі демократичною та толерантною викладачкою. Хто мене знає, то підтвердить, що авторитарність, крик чи порушення кордонів особистого простору студентства мені аж ніяк не притаманні. Коли ж студенти приходять до мене на перше заняття, то завжди їм розповідаю про свою любов до цієї науки – дерматології. І кажу, що й вони обов’язково її полюблять. Жартую, що в мене є такий засіб зв’язку (викладач-студент), яким ця любов надходитиме. Зрозуміло, що не всім бути дерматологами, але в житті трапляється багато випадків, коли ці знання дуже згодяться. Взагалі ж останніми роками дерматологія стала однією з найбільш топових медичних спеціальностей в Україні та світі, зокрема у США, Європейському Союзі. Потрапити там у дерматологічну сферу доволі непросто, але дуже престижно й не кожному це вдається.
– Цікаво. Але коли ви обирали цю спеціалізацію, вона не була такою необхідною, та й престижною ніхто її не вважав…
– Так. Це й справді було. Але час засвідчив, що тридцять років тому я зробила правильний вибір, бо жодного разу про це не пошкодувала. Пригадалося перше заняття на третьому курсі, другий семестр. До того мені дуже подобалися теоретичні науки, я навіть приміряла на себе патофізіологію та біохімію. Але коли прийшла на першу лекцію з дерматології, то залюбилася в цю науку й одразу, як-то кажуть, поставила крапку над «і». Вже тоді вирішила: «Дерматологія – це моє». Хоча до справжнього визнання було ще доволі далеко.
Моє становлення в професії відбулося в Тернопільському обласному шкірвендиспансері, куди влаштувалася не як науковиця, а звичайна лікарка-дерматовенерологиня. І на мій погляд, дуже добре, що так склалися обставини, бо я мала нагоду пройти всі щаблі й спробувати себе в різних іпостасях. Я знала всіх медичних сестер, санітарок, у нас склалися чудові, дружні стосунки. Сприяв моєму професійному розвитку й тодішній головний лікар світлої пам’яті Олександр Іванович Хара. Завідував відділенням, в якому я була ординатором, Євген Іванович Китай. Я пройшла гарну школу практичної лікарки.
– Як вас доля привела в науку?
– Моя ж доля мене й привела: скерував на цей шлях чоловік. Хоча я завжди знала, що хочу займатися наукою – на четвертому курсі активно відвідувала науковий гурток, писала наукові роботи, зокрема з вивчення нейросифілісу, але саме він допоміг мені повірити у власні сили. Так я розпочала роботу над дисертацією, яка стосувалася лікування мікробної екземи навколо трофічних виразок. На ті часи ця тема була дуже актуальною, до нас у шкірвендиспансер зверталося багато сільських мешканок саме з такою патологією. Академік НАМН, професор Михайло Антонович Андрейчин – мій перший керівник у науковій роботі, вчитель і наставник. Згодом – знайомство з цілою плеядою видатних особистостей та, зокрема київською дерматологічною школою, яка на ті часи була однією з найпередовіших. Там я сформувалася як дерматологиня. Мені пощастило вчитися в найкращих, спілкуватися з легендами вітчизняної дерматології – це професори Борис Тихонович Глухенький, Лідія Денисівна Калюжна та інші. Науковим консультантом моєї докторської дисертації став професор Володимир Григорович Коляденко. Надзвичайно йому вдячна й щоразу згадую зі світлою радістю в душі. Завжди допомагав – порадою, підтримкою. «Ти зможеш, ти розумна, ти молодець!», – додавали впевненості його слова. А от напрям докторської дисертації, що стосувалася змін шкіри та слизових оболонок у жінок, які перенесли оваріектомію, знову ж таки допоміг обрати чоловік, позаяк жіноче здоров’я завжди було у фокусі уваги нашої сім’ї.
«Ефективність корекції психологічного стану в лікуванні дерматологічних захворювань доведена наукою»
– Як складалися у вас стосунки з пацієнтами? Коли з’явилися перші професійні перемоги?
– Професійні перемоги прийшли, коли вже мала власних пацієнтів і результати лікарської практики. Траплялися випадки, коли людина вже спробувала багато методик терапії, розчарувалася у фахівцях, а тут – цілком неочікуваний позитивний результат. Приємно було чути відгуки людей про мою роботу.
Дерматологічні хворі дуже часто страждають ще й психологічно, бо, скажімо, висипка на відкритих ділянках (обличчя, шия руки), постійний свербіж часто стигматизують їх у суспільстві, виснажують психологічно. Тому дерматолог, окрім знань, повинен володіти ще й здатністю відчувати почуття іншої людини, іншими словами – емпатією. Лише ліками хворому не допоможеш, потрібне ще слово. Ось учора до мене прийшла жінка – гарна, молода, зі смаком одягнена, а на руках – білі депігментовані плями. Не дають їй спокійно жити й вона від цього дуже страждає. І моє завдання не тільки прописати їй помічне лікування, але й підтримати морально, заспокоїти, врівноважити, тобто психологічно налаштувати на позитив. Це дуже важливо в нашій професії.
Ефективність корекції психологічного стану в лікуванні дерматологічних захворювань доведена наукою. Психорегулювальні технології вже давно використовують у світі. Скажімо, в Німеччині та США є такі фахівці, які працюють в науково-практичному закладі психодерматології. В інших країнах ця спеціалізація є складовою дерматології. Перші кроки зроблені й в Україні. В дерматології є таке поняття – якість життя, тобто ми вивчаємо, як впливає той чи інший дерматоз на якість життя хворого. Розроблені спеціальні шкали для різних недуг – псоріазу, атопічного дерматиту, алопецій, коли вчені вивчають вплив захворювання на нервову систему та емоційний стан людини.
– Що вдалося з наукових доробків вже втілити в дерматологічну практику?
– Через ситуацію, яку принесла велика війна в Україну, виникла велика потреба в технологіях з регенеративної медицини. Останніх три роки з науковцями кафедри вивчаємо вплив PRP-плазми крові на раневий процес. На фінішній прямій кандидатська дисертація нашої науковиці й ми сподіваємося, що ці напрацювання будуть активно використовувати в клінічній практиці. Зокрема для лікування військовослужбовців, що отримали травми шкіри. Регенеративна медицина в дерматології – це дуже перспективний напрям, за яким, я переконана, майбутнє. Методи відновлення шкірного покриву, зокрема й шкіри голови, волосся, доволі активно застосовую й у своїй приватній практиці.
– До речі, про приватну практику. Вам вдалося створити сучасну клініку дерматології – одну з найкращих у нашому місті. Чи не могли б розкрити таємниці медичного бізнесу для наших випускників, які ще шукають себе?
– Завжди мріяла про створення не просто клініки, а такої затишної території, де теплі стосунки, кваліфікована допомога, чуйні лікарі, уважний персонал. Вклала сюди всю свою душу. Щодо конкретних порад, то потрібно просто визначити для себе мету й братися до роботи. Саме з цього й почався мій період найактивнішої діяльності. По-перше, потрібно сформувати команду активних, грамотних, творчих у сфері дерматології фахівців. По-друге, я зрозуміла, що в сучасній клініці просто не обійтися без активного менеджменту. Тому використовую всі можливі цифрові засоби комунікації, аби активніше розвивати бізнес. Зараз можу сказати, що я «на ти» з цифровими технологіями, але не з примусу, мені справді це дуже подобається й я швидко схоплюю. Взагалі ж активність у соціальних мережах є дуже важливою, бо це найкоротший шлях до клієнта. Якщо колись інформацію черпали із «сарафанного радіо», то нині все що завгодно можна «загуглити», й наші послуги – теж. До слова, там є відгуки про нашу клініку, фахівців. Це спрацьовує!
– Пригадую вашу появу на суспільному телебаченні, інтернет-ресурсах. Ви так сміливо та вільно тримаєтеся перед камерою.
– Прямі ефіри – це такий драйв. Мені аж ніяк не лячно, бо перед камерою я така, як і в житті. У телестудії ходжу з великим задоволенням, спілкуюся з представниками ЗМІ. Хоча перші сюжети з’явилися ще задовго до відкриття власної справи. Взагалі мені дуже подобається працювати в цьому форматі із журналістами, шукати відповіді на запитання, які турбують людей, висвітлювати дерматологічні теми. На інтернет-платформах я читаю лекції для колег. Така медіаробота є доволі корисною. Знаєте, наразі дуже багато спеціалістів практикують у галузі дерматології та косметології. І щоб зберегти конкурентоспроможність, треба бути особливим, про це часто кажу своїм інтернам, молодим лікарям. Я розробила «пам’ятку» для молодого лікаря, яку розмістила на своїй сторінці в Інстаграм, це своєрідний путівник на початку шляху, який підкаже, як вдосконалюватися. Без цього в нашій професії неможливо, навіть, коли є певні здібності. От якщо новоспечений фахівець усі ці пункти пройде та виконає, то й не потрібно буде боятися професійних конкурентів, бо пацієнт вже тоді йде «на особистість».
– Кажуть, що найкращий порадник у такому випадку – це власний приклад. Ви також не припиняєте вчитися. Активно відвідуєте всеукраїнські та міжнародні форуми.
– Так, це найкращий спосіб здобути нові знання, поспілкуватися із світовими лідерами дерматології, запозичити їхній досвід. І багато із західних напрацювань уже адаптовані під наші умови. Пригадую, коли вперше приїхала 2007 року до США, для мене таким здивуванням була їхня дерматологічна апаратура, бо ми й дерматоскопа до цього часу не бачили. Гадали, що це зайве, а нащо, коли на шкірі й так усе видно. Але нині наша галузь розвивається дуже стрімко, розроблені сучасні діагностичні системи, новітні методи лікування, які кардинально відрізняються від тих, що були навіть кілька років тому. Ефективно впроваджується хірургія в дерматології, це також новий для нашої медицини напрям, з’явилася навіть нова спеціальність – дерматолог-хірург.
Молоді лікарі зараз дуже прогресивні, вони готові швидко сприймати нову інформацію, чудово володіють сучасними ґаджетами, я навіть їм трішки й заздрю, бо в них є ті можливості – інформаційні, технологічні, яких у нас свого часу не було.
«Не всі знають, що «рожа» українською бешиха, а «кайма» – це насправді облямівка»
– Але натомість у вас були добрі вчителі. А живе спілкування, можливість вчитися біля ліжка хворого, що майже втратили нинішні студенти, теж чимало вартують…
– Так. Мені було в кого вчитися. Часто згадую лекції та клінічні обходи доцента курсу дерматовенерології тоді ще Тернопільського медичного інституту світлої пам’яті Володимира Івановича Савчака. Він торкнувся канви мого життя, зробивши його більш змістовним і глибоким, був блискучим діагностом і справжнім науковцем. Цікавий співбесідник, неординарний лектор і взагалі харизматична особистість, педагог високої проби. Кажуть, що вчителі живуть доти, доки їх пам’ятають учні. Потрапити до когорти його учнів було непросто, особливо прискіпливо ставився до новачків, ніби випробовував характер, силу волі. Аби якось налагодити з ним «дружні відносини», я вирішила піти до нього на лекцію. Від колег чула, що він цікаво подає матеріал, але й уявити не могла, який це блискучий лектор. Окрім знань з дерматології, запозичила в нього й відчуття слова, яким він майстерно володів. Справжньої української літературної мови, а не суржику, яким часто послуговувалися за радянських часів. Володимир Іванович був надзвичайно залюблений в Україну, нашу солов’їну мову, історію українського козацтва та передавав цю любов нам. Коли я мала в ті роки доповіді перед дерматологічною спільнотою у столиці, то вони були винятково українською, і донині пишаюся цим. Уявіть лише викладача, який лекцію студентам читає суржиком, а кальок з російської в нашій мові доволі багато. Не всі й знають, що «рожа» українською бешиха, а «кайма» – це насправді облямівка. Усі ці знання передав мені Володимир Іванович. Мені це додавало впевненості, я була переконана, що справжній фахівець повинен перфектно володіти головним інструментом лектора – українською літературною мовою.
– Отож вам все-таки вдалося розтопити суворий характер наставника, а згодом ви навіть посібник у співавторстві видали?
– Так. Наша «Практична дерматовенерологія» була настільною книгою для фахівців практичної медицини. Пригадалася така дещо комічна ситуація. Якось на одній з конференцій під час перерви мене оточили лікарі з іншої області, аби дізнатися, чи то справді я на звороті цього синенького посібника, який в них завжди під рукою у горішній шухляді стола. Мені було так приємно!
– Кілька років тому побачили світ ваші «Хвороби шкіри. Хвороби, що передаються статевим шляхом», за яким нині навчаються студенти з усієї України.
– В основу цієї навчальної книги покладено матеріал першого видання 2004 року, яке ми підготували з Володимиром Івановичем. Сподіваюся, що вона теж вийде за межі студентської аудиторії. Це вже новий формат навчальної книги як за своїм оформленням, так і змістом. Наповнена розлогою професійною інформацією, з доступним для сприйняття матеріалом і сучасним дизайнерським рішенням. На мій погляд, вийшов вдалий інформаційний продукт.
«У мене є надійне плече – моя родина»
– Ви з таким оптимізмом і цікаво розповідаєте про себе, учнів, дерматологію, що здається, у вас все дуже легко виходить. Вам щастить у житті?
– Ніколи не замислювалася над цим. Можливо.
– У вас багато досягнень. Які з них найголовніші?
– Материнство. Це найбільше щастя, яке лише може відчути жінка. Я мама двох чудових донечок – Марії та Анни, які продовжили нашу лікарську династію, вже й самі стали мамами та доволі гарними для своїх дітей. У нас партнерські довірливі стосунки та такий внутрішній невидимий ззовні зв’язок, який можна назвати гармонією.
– Чого очікуєте від завтра?
– Миру. Війна ввійшла в наше щоденне життя й ми всі очікуємо завершення повномасштабного вторгнення. Цим живе зараз кожен свідомий мешканець України. Всі думки, мрії, сподівання пов’язані лише з мирним майбутнім.
– У кожного тепер свій рецепт порятунку від стану війни. Що допомагає вам долати неспокій?
– Класична музика. В юні роки я навчалася в музичній школі й з того часу музика увійшла в моє життя. Коли потрапляю в полон мелодії та розмаїття звуків, то ніби розчиняюся в цій ейфорії емоцій. І знаєте, на душі легшає. Полюбляю вальси Шопена, нещодавно переслухала улюблені концертні твори Вівальді. Днями відкрила для себе новий жанр – класичного кросоверу та виконавицю Арину Домскі. У жанрі кросовера ніби перехрещуються два напрями – популярної та класичної музики, це «дитя» новітньої епохи. Отож раджу. Практикую також медитації, практику йоги, під час яких тіло розслабляється, мозок звільняється від негативних думок, а на душі світлішає. Це допомагає відновити внутрішній баланс і досягти гармонії між фізичним тілом та емоційним станом.
– Що надихає вас у житті?
– Молодь. Мої студенти, фахівці клініки – це такі мотиватори! Тому повинна встигати, бути в постійному русі, поповнювати власний ресурс. Важко повірити, але після лекції в мене такий викид адреналіну! Лекція для мене як челендж, але навчальний. Дуже подобається сам процес викладання, я люблю пояснювати, тлумачити, дарувати нові знання комусь й отримувати від цього велику насолоду. Щоправда, втомлююся трохи, але це приємна втома.
Надихає також сім’я. На щастя, в мене є надійне плече – моя родина, батьки, з якими в мене надзвичайно теплі стосунки, онуки. Ми з чоловіком разом уже майже 40 років і я можу впевнено сказати: сім’я допомагає долати будь-які негаразди.
– Яким гаслом послуговуєтеся в житті?
– Ніколи не здаватися обставинам. Віра у себе – це те, що завжди допомагало мені долати труднощі, йти до мети.
– Кілька коротких запитань поставлю вам. Український лікар для вас це – …
– … доказовий лікар.
– Сучасний науковець в медицині?
– Це – обізнаний з цифровими технологіями фахівець.
– Улюблене місце відпочинку?
– Морське узбережжя.
– Ваш ранок починається …
– … з практики йоги.
– Діти це – …
– … велика відповідальність.
– Ваша мрія?
– Жити та працювати під мирним небом і бачити своїх рідних щасливими.
Лариса ЛУКАЩУК