Професор кафедри педагогіки вищої школи та суспільних дисциплін Леонід Кравчук особливого представлення не потребує. Чудовий оратор, історик та філософ, ініціатор й організатор численних проєктів і заходів, про які добре знає університетська спільнота ТНМУ, і не тільки. Якої теми в нашій розмові з Леонідом Васильовичем ми не торкалися – завжди поверталися до історичних подій минувшини чи сьогодення. Це й не дивно. Адже, по-перше, живемо зараз на зламі історії, а, по-друге, історія – стихія Леоніда Кравчука, що тісно вплетена в усе його життя.
«Хто не знає своєї історії, той платить дуже дорогу ціну»
– Леоніде Васильовичу, як фахівець-історик як оцінюєте теперішні події в Україні? Який вплив вони матимуть надалі і на Україну, і на весь світ?
– Україна розташована на стику цивілізацій: з одного боку межуємо з європейським світом, цивілізованим, культурним, інтелігентним, демократичним, який веде осілий спосіб життя, з другого – зі світом досить стихійним, що веде нестабільний, кочовий спосіб життя. Якщо переглянути всю передісторію наших стосунків, то не було й 20-40 років, щоб північний сусід не проявляв якісь імперські агресивні тенденції.
На жаль, сталося так, що в ейфорії власного державотворення українці не зуміли сконцентрувати всі свої сили на розбудові міцності держави. У цьому контексті хочу нагадати слова відомої письменниці, історикині Раїси Іванченко, яка у своїй праці «Історія України без міфів» дуже мудро й далекоглядно сказала, опираючись на праминувшину: «Історія – це кров нації, хто не знає своєї історії, той платить дуже дорогу ціну». Битва під містечком Легниця з Батиєвими військами у XIII столітті. Тоді орда розбила вщент усі європейські зібрані війська, серед яких були і німці, і поляки, і угорці, вся тодішня Європа. На знак цієї перемоги Батий відправив у столицю тодішньої орди Каракорум шість мішків відрізаних правих вух.
– Відразу спадають на думку звірства, які коять рашисти в Україні зараз. Стільки часу минуло, а вони не змінюються!
– Так, уже тоді цей азійський метод диктував жахіття. Але Галицько-Волинське князівство згодом таки зуміло вистояти. Європа, звичайно, допомогла.
Ще пригадаю один момент. Конотопська битва 1659 року. Її вилучили радянські історики з усіх книжок. Прикордонне містечко. Методи ведення війни москалів ті ж, що й нині. Терор, насилля, викрадання українців, привселюдне покарання козаків перед жителями Конотопа – щоб дивилися та боялися. Але українсько-козацьке військо за допомоги татар показало геніальність військової стратегії й тактики, використавши річку Соснівка. Тоді розбили 150 тисяч москальського відбірного війська! Три дні в москві був траур.
І нині ми знову стоїмо щитом перед усім світом, захищаємо мир, демократичні цінності, гуманізм, право на цивілізоване життя. Україна виконує зараз архіважливу унікальну захисну функцію добра: вона є центром духовності, високої людської культури, свідомості та безмежної, небаченої у світі, любові до своєї держави. Це в нас генетично передається – любов до землі, до роду, до сім’ї, що автоматично трансформується в любов до рідного краю та Батьківщини. Ці всі риси, що певний час чомусь виконували в нас другорядну функцію, знову вийшли на передові позиції й вражають світову спільноту. Саме з них слід починати вчити нове покоління будувати нову Україну, акумулювати увагу на духовності, що є стержнем нації. Адже без духовності нині українська нація не змогла б боротися з ворогом, який за чисельністю багатократно нас переважає. Це все та ж московська орда, що об’єднала всі кочові народи й 1240 року громила Київ, 1939-го несла «визвольну місію» в Європу, насаджуючи соціалізм. Вважаю, що 2014 рік – переддень Третьої світової війни, адже нині вже маємо світову коаліцію – Україна та блок НАТО або 50 держав, які допомагають нам у боротьбі за європейські цінності. На мій погляд, історики згодом напишуть, що це справді Третя світова війна, адже для неї визріли всі умови, бо ж принципи збереження миру та світового укладу, закладені після Другої світової війни, втратили свою значимість і не виправдали себе.
– З філософської точки зору чому нас має навчити ця війна?
– Ця війна згуртувала нас – і українців, і Європу, і весь світ. Це геополітичний глобальний виклик. Люди порушили баланс рівноваги в природі між добром і злом. У нас же нині домінуюче слово не «духовність», не «освіта», не «культура», а «тіло». Ми стали диктувати власні умови тому, хто нас породив, – природі. А природа – унікальний промисел Вищого Розуму, нашого Творця, Бога. Атеїст бачить просто природу. Та попри те, природа – дуже чутлива. Вона реагує на думки абсолютно всіх, незважаючи на те, хто в що вірить. Перекіс у наших думках і вчинках, матеріально-доларовий світ і спричинив такий колапс. Все-таки світ тримається на інших чинниках. Ось тому тепер «хто не плакав – той заплакав, хто не хрестився – той перехрестився, хто не вірив – той увірував». Я тепер часто повторюю: не можеш нічим допомогти – просто помолися за тих, хто на передовій, хто боронить Україну зі зброєю в руках, підтримай їх енергією. Тому що любов – це енергія, ненависть – теж енергія. Саме колективна молитва, ця енергія любові, нині й рятує українську спільноту від жахливого випробовування війною.
«Мій перший ґугл – дідові та бабині оповідки»
– Чому саме історія та філософія так тісно переплелися з вашим життям? Що вас надихнуло на цей шлях?
– Мій перший ґугл – це дідові та бабині оповідки про те, що було. Виховуючись у радянській школі, усвідомлював, що все це якось суперечить: дід і баба кажуть одне, в школі – інше, кличуть вступати в піонери та комсомол. До слова, в нас в школі практикувалося таке «покарання»: якщо прийшов без галстука – отже, не маєш права бути на уроці. Тож ми з приятелем, якщо якийсь предмет не вивчили вдома, то галстук ховали в кишеню і 45 хвилин тихенько стояли в куточку, щоб ніхто нас не чіпав (сміється). Втім, на уроках історії ми такого ніколи не робили. Наш вчитель історії просто дивовижно проводив заняття. Коли ми слухали його, наша уява малювала барвисті картини минулих століть та тисячоліть. Особливо було цікаво дізнаватися, що колись відбувалося в нашому краї. А потім ввечері я розповідав усе це дідові й він казав: «Так, це було». Ось так по цеглині в мене й вибудовувалося захоплення історією.
Пригадую, дуже мене вражало, коли в зимові довгі вечори дід наспівував пісню: «Ой ви, галки, ой ви чорні, підійміться вгору, а ви, хлопці молодії, верніться додому». Я тоді постійно міркував: звідки ті хлопці мають вернутися додому, що це за хлопці молодії? Це все закладало в мені неспокій та постійний пошук: де ж та істина?
З часом також дізнався, що все моє село долучилося до повстанського руху. Якось прийшли до моєї бабусі подруги й одна з них, її двоюрідна сестра, показала, як та їй пальці покрутила. Я з величезним подивом запитав: «Бабусю, чому ж ти їй пальці покрутила?!». Бабуся й відповіла: «Як можна було інакше? Якщо під дедеркальським муром посадили повстанців убитих, повпихали їм сірники в очі та проганяють уздовж усіх мешканців села. Хто заплаче чи бодай скривиться – всю родину на Сибір вивозять. А не підеш – то тим більше заберуть. То я їй так ті пальці стиснула, щоб вона не плакала. Бо інакше і вона пропаде, і ми всі пропадемо». Потім вночі ця бабусина родичка свого сина, молодого 22-річного хлопця, до цвинтаря досунула, бо не встигала на сам цвинтар до сходу сонця, там і прикопала. І такі важкі пережиття були майже в кожній в родині!
Так поступово я заглиблювався в ті часи й для себе дуже багато відкрив. І нині тішуся саме цим. Розумієте, всі наукові здобутки – це, звісно, добре. Але є дуже велике почуття відповідальності встигнути написати, розкопати, дослідити про тих людей, які, на жаль, уже пішли із життя й доля їхня невідома. Декого чекали дуже довго, а він не повернувся… Завдяки своїй мужності та героїзму воїни врятували захід України від жахливого кровопролиття нині, адже дух бандерівців лякає московитів і в наші дні. Ми вже відстраждали впродовж 1939-62-их років. Тут тоді була велика біда, місиво, москалі робили в нас все те саме, що зараз роблять на сході.
– Повернуся ще до вашої появи на світ. Час ви собі обрали непростий – Надвечір’я Різдва.
– Так, народився я 6 січня 1962 року у селі Вовківці на Кременеччині. Батько розповідав, що тоді був сильний мороз. Тато – простий сільський коваль, мама працювала все життя в колгоспі. Робота у селі була надзвичайно важка! Колгоспам часто не вистачало плану й нас зі школи забирали збирати буряки. Так холодно було ті буряки збирати, а ще сніг часто випадав, руки замерзали вщент. Я тоді так «полюбив» колгосп, що вирішив у будь-якому випадку звідти вирватися (усміхається). Тож ще змалечку мав бажання подивитися на інший світ.
Пригадую дідові слова: «Ти кругом дуже хочеш бути, але пам’ятай, що совєт тобі нічого не зробив і не зробить доброго. Де б ти не був, слухай усіх, роби, що кажуть, але думай, пильнуй свого та не говори, що ти хочеш і з ким хочеш. Ти відчуєш, коли ти маєш говорити з тим, з ким потрібно». Звісно, про Декалог повстанця я тоді й чути не міг, але ці дідові поради, всі його пісні, поговірки, дуже в житті мені послугували та стали тим підмурівком, що заклав мені любов до історичної спадщини краю, української пісні, танцю, звичаїв.
Дякую своїй родині за те, що я, сільський хлопець, почувався на історичному факультеті легко, бо знав трохи більше та трохи не те, що інші.
«Роботи в нас усіх ще дуже багато»
– Ви закінчили з відзнакою історичний факультет Луцького державного педагогічного інституту ім. Лесі Українки 1987 року. Навчалися ще в радянські часи, хоча прагнули, як зауважили, правдивої історії. Як вдавалося балансувати? Доводилося лицемірити?
– Ні, просто не все говорити, що думаю. Є хитра людина, є мудра, а є розумна. Не знаю, чим саме я тоді керувався, але це мені вдавалося. Повірте, насправді мені було дуже складно, бо маю такий характер, що не вмію підлаштовуватися. Та зрозумів, що через свою впертість можу мати дуже багато клопотів. І став трошки обережнішим. Бо не хотів втратити те, що отримав. Адже вступити на історичний факультет мені, простому хлопцеві із села, де мама з ранку до ночі на буряках, а тато – коваль, було нереально. Мені давали скерування на ветеринарний факультет, на агрономічний – брали туди залюбки. А на історичний я після школи не вступив – не вистачило кілька балів. І я пішов служити на флот – важка служба, та цікава: подорожі, моря. Починав у місті Виборг на Балтиці, а завершував службу у Севастополі. Тепер уже взяв зі служби скерування й мені для вступу достатньо було лише скласти іспит з історії навіть на трійку.
Вже в інституті побачив, хто зі мною вчиться: діти тодішньої «еліти» – донька прокурора, син директора підшипникового заводу… Та моя фізична виправка й морський гарт допомагали і мені знайти своє місце під сонцем. Коли ми поїхали на перші волинські розкопки, моє завзяття помітили наші чудові викладачі, зокрема, професори Михайло Михайлович Кучінко, Геннадій Васильович Бондаренко. Так згодом професор Бондаренко запропонував мені поїхати до Києва на першу студентську наукову конференцію про скарби Волині.
– Не мали бажання залишатися працювати в інституті?
– У радянські часи історичний факультет був факультетом ідеологічним, звідси забирали у вищу партійну школу. Таке мене не влаштовувало, тож я обрав інший напрямок: після закінчення повернувся на Кременеччину, працював викладачем історії України та філософії в Кременецькому медучилищі та Кременецькому педагогічному інституті.
Не можу не згадати тодішнього директора медучилища Анатолія Федоровича Пушкара, який, на жаль, уже пішов з життя. Це прекрасна людина, чудовий керівник та організатор, в якого було чому повчитися. Дякую долі, що звела мене з ним.
1990-ті роки принесли в моє життя дуже багато змін. 1996 року я захистив кандидатську дисертацію «Освіта, наука, культура в період Української державності 1917-1921 рр.». Працюючи над нею, ближче познайомився з постаттю гетьмана Павла Скоропадського та захопився ним. Моя перша книга про гетьмана Скоропадського вийшла в Києві, я подарував її Музею гетьманства. І ось десь менш ніж за рік отримую листа із Швейцарії. Від молодшої доньки Олени самого гетьмана Скоропадського, яка дякує мені за книгу та увагу до свого батька!
Працював також помічником-консультантом народного депутата України Михайла Ратушного. Часто доводилося бувати в Києві та зустрічатися з людьми-легендами історії, зокрема, Славою Стецько. Особливо пам’ятний для мене її приїзд до Кременця, де вона мала зустріч з повстанцями.
Був у мене також політичний та управлінський досвід. Разом з партією «Наша Україна» я прийшов в Кременецьку районну адміністрацію, де впродовж 2005-2010 років працював першим заступником голови. Мав шанс залишитися в Києві, та оскільки на той час уже почав розчаровуватися в політиці, то не скористався ним.
– Що вдалося вам зробити на керівній посаді в райдержадміністрації?
– Із найвагомішого – створити Національний природний парк «Кременецькі гори». Це – унікальне місце, які лише постаті свого часу там не побували: Оноре де Бальзак, Юліуш Словацький, Тимко Падура… «В очах з’явилися чорно-червоні вогники супротиву». Чи не з цих слів Юліуша Словацького бере свій початок червоно-чорний повстанський прапор? Можливо, це я так собі намалював?
За підтримки народних депутатів України Михайла Ратушного та Олега Гуменюка ми газифікували 40 сіл, вивезли всі отрутохімікати з району, створили герб і прапор району, та хіба все пригадаєш… З приходом до влади Януковича надійшла пропозиція перейти в Партію регіонів. Упродовж своєї, так би мовити, політичної кар’єри я іноді допускався помилок, просто через недосвідченість, але аж так зганьбитися не міг. «Ні, – кажу, – хлопці, не хочу я вашої роботи». Була дана вказівка ніде мене не приймати, потрапила під пресинг також моя дружина.
– Як пережили цей період?
– У нас два гарні сини – Вадим і Святослав, які допомогли пережити це випробування. Обоє, до слова, лікарі-ортопеди, чудові фахівці. Пишаюся ними, а старшому Вадимові ще й дякую за те, що дав гідний приклад молодшому. У нас також найкращі невістки: Юлія – лікарка-бактеріологиня, керівниця лабораторії, Наталя – підприємниця, чудова художниця, вона зараз вдома, на початку цього року подарувала нам найменшого внучка. Усього в нас троє онуків – Владислав, Яна та Остапчик.
На якийсь період ми з дружиною опинилися на роздоріжжі, доля закинула нас між Львовом і Тернополем. Працюючи в адміністрації, 2008 року я ще закінчив Львівський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, де мені пропонували залишатися працювати. Але там була робота для мене, а для дружини не було. Врешті, зірки для нас зійшлися в ТНМУ – й з 2011 року ми тут. Дружина Лариса Олександрівна – доцентка кафедри загальної хімії ТНМУ, співавтор моїх численних книжок. Зрозумів, що треба займатися докторською дисертацією, захистив її, працюю далі, докладаюся до створення посібників, збірок, на дозвіллі пишу навіть книгу гуморесок (усміхається). Для мене нині наш медуніверситет – понад усе. Я тут працюю й ним живу.
– Ви завжди в оточенні наших студентів – і під час навчання, і поза ним.
– Студенти – наше майбутнє. Що в них вкладемо – так і будемо жити незабаром. Тішуся, що є дуже обдаровані діти. Коли в їхніх очах бачиш вулкан запитань – кращого відчуття в педагога не може бути. Завдяки адміністрації університету ми започаткували науково-краєзнавчу студію «Терполяни», що переросла в інститут досліджень національної спадщини. Хочу персонально подякувати за підтримку ректору ТНМУ Михайлові Михайловичу Корді. Радію, що учасники цієї нашої спільноти мають відзнаки та грамоти від міського голови Тернополя Сергія Надала, ордени від Православної церкви України.
Роботи в нас усіх ще дуже багато. Нещодавно встановлювали пам’ятну дошку легенді УПА – Іванові Климишину (псевдо «Крук»). Син селянина, народився в селі Верещаки на Лановеччині 1918 року, закінчив Збаразьку ремісничу школу, в 22 роки організував першу сотню, яка переросла в курінь – пів тисячі вояків, і боровся проти окупантів. І коли ми приїхали в його край, щоб узгодити встановлення пам’ятної дошки, зрозуміли, що ще є супротив. Ми їздили довго, відвідували сільські збори, щоб донести правду, істину, адже багато людей байдужі до історії. Але не пам’ятаєш минулого – не маєш права на майбутнє. Дасть Бог, повернуться хлопці з теперішньої війни з Перемогою України, й будемо вшановувати пам’ять нових Героїв, писатимемо новітню історію Української держави, на пролитій крові українських Героїв зійдуть зерна нової української еліти, що буде прикладом для усієї європейської спільноти.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА