Лікар навчається все своє життя. Цей вислів надзвичайно влучно та ємно відображає життєдіяльність одного з найважливіших підрозділів нашого університету – факультету післядипломної освіти. Післядипломне навчання стає альфою та омегою кар’єрного успіху в усьому світі. Як перетворити навчання на безперервний процес вдосконалення, дізнавалися у в. о. декана факультету післядипломної освіти ТНМУ, доцента Богдана Мігенька. На цій посаді він знедавна. А у хірургії – понад 20 років. За цей час встиг не одне покоління студентів, майбутніх лікарів виховати. Про орієнтири діяльності факультету, наукове й професійне зростання та плани на майбутнє – в інтерв’ю.
– Богдане Орестовичу, очолити факультет післядипломної освіти – це серйозний виклик. Про ваші перші враження на новій посаді можете розповісти?
– Післядипломна освіта – це дуже важлива ланка навчального процесу, для мене це не лише велика честь, але й відповідальність. Очоливши факультет післядипломної освіти майже чотири місяці тому, я прийняв керівництво підрозділом з надзвичайно потужною культурою та традиціями. Це заслуга мого колеги, близького товариша й справді прекрасної людини, який очолював колектив до мене та заклав надійний фундамент для його розвитку. Факультет – це золотий фонд нашої alma mater, покоління професіоналів, науковців і лікарів, досвід яких не має терміну придатності. Це – носії унікальної клінічної та наукової школи. Моє завдання, як в.о. декана – створити умови, де цей досвід буде інтегрований у сучасні цифрові формати. Ми не замінюємо людей – ми надаємо їхнім знанням нову «оправу». Сьогодні наш колектив – це монолітна команда висококласних фахівців, відданих своїй справі. Мене вражає їхня синергія досвіду та готовності до новацій, взаєморозуміння та щире прагнення тримати високу планку медичної освіти. Працювати з такими людьми – це і велика честь, і велика відповідальність, адже ми разом продовжуємо спільну справу, зберігаючи найкраще та впевнено рухаючись уперед.
– Пригадуєте свою інтернатуру? Що для вас тоді було головним, можливо. щось з бажаного хотіли б уже з висоти нинішньої посади втілити?
– Моя інтернатура проходила у 2001-2003 роках на кафедрі хірургії факультету післядипломної освіти нашого ж ТНМУ. Це був незабутній період, а головним тоді для мене, як і для кожного молодого лікаря-інтерна, було ввібрати якнайбільше практичного досвіду, навчитися мислити клінічно та відчути хірургічну відповідальність. Саме там я зустрів наставників, які навчили мене не просто професії, а особливого ставлення до пацієнта та колег. Очоливши факультет, я прагну зберегти та втілити у сучасну практику саме цей дух – фундаментальне наставництво, коли професор чи доцент не просто читає лекцію, а веде за собою інтерна. Моє завдання зараз – поєднати ті найкращі класичні традиції медичної школи, на яких виріс я сам, із сучасними цифровими та симуляційними технологіями, які диктує сьогодення.
– Тепер ви вже виконуєте обов’язки декана. Якими є ваші пріоритети на цій посаді?
– Звісно, вони будуть суголосні з тими орієнтирами, стратегією розвитку, яку обрав університет. Посада декана – це насамперед велика відповідальність за якість безперервного професійного розвитку лікарів. Оцінюючи сучасні виклики та вимоги до медичної освіти, я виділяю кілька основних пріоритетів. По-перше, це максимальна практикоорієнтованість та цифровізація. Ми активно впроваджуємо сучасні симуляційні технології, аби інтерни та слухачі курсів відшліфовували навички до автоматизму в безпечних умовах. Нині зміни – це необхідність, аби факультет залишався конкурентоспроможним. Гнучкі дистанційні курси – зручність для лікарів-курсантів. По-друге, це гнучкість та актуальність освітніх програм. Медицина розвивається стрімко, тому зміст навчання має миттєво реагувати на появу нових міжнародних протоколів і технологій лікування. Впровадження мікронавчання, мікрокваліфікація (Micro-learning). Розбиття довгих курсів на короткі, змістовні модулі (відео до 10-15 хвилин, чек-листи, підкасти), які лікар може вивчати зі смартфона між пацієнтами. Світ прискорився. Лікар не завжди може залишити практику на місяць. Наша інновація – гнучкі модульні програми. Ми перетворюємо знання наших кафедр на зручний інтелектуальний контент, доступний 24/7. Час – це найдефіцитніший ресурс лікаря. І по-третє – це збереження кадрового потенціалу та підтримка молодих викладачів, адже саме люди є носіями унікального досвіду нашого факультету. Призначення на цю посаду – це насамперед величезний кредит довіри, який мені висловили ректор, професор Петро Григорович Лихацький та керівництво нашого університету. Для мене, як для людини, чиє професійне становлення відбулося саме у стінах ТНМУ, це величезна честь. І ця довіра – надійний фундамент для всієї подальшої роботи факультету післядипломної освіти. Глибоко переконаний, що розвиток нашого підрозділу неможливий у відриві від загальної стратегії університету. Тому кожне наше завдання будемо реалізовувати в тісній синергії з керівництвом вишу. Відчуваючи таку сильну підтримку та єдине бачення майбутнього медичної освіти, наш факультет готовий впевнено йти вперед: модернізувати навчальні процеси, піднімати планку якості та гармонійно поєднувати класичні традиції ТНМУ з європейськими стандартами. Описані ідеї сформувалися саме завдяки вашим рекомендаціям і досвіду.
– Декан – це і наставник, і керівник, і батько для колективу. На яких засадах базуватиметься управління командою?
– Знаєте, коли я дивлюся на наш колектив, то бачу не просто викладачів, професорів, доцентів, асистентів чи аспірантів. Бачу людей, які щодня віддають частинку своєї душі медичній науці та порятунку життів. Бути для них керівником – це велика честь, але бути для них батьком і наставником – це святий обов’язок, який я запозичив від свого попередника та наставника. Моє управління базуватиметься на трьох непохитних засадах: безмежній повазі, абсолютній довірі та родинній підтримці. Керівник – це не той, хто стоїть над людьми, а той, хто стає для них щитом. Я хочу, щоб кожен у нашому колективі знав: у часи найбільших викликів чи тривог, які переживає наша країна, вони мають за спиною надійну опору. Готовий розділити з ними кожен важкий момент, вислухати, підставити плече й зробити все, щоб вони почувалися захищеними. Ми – більше ніж факультет. Ми – велика медична родина ТНМУ. І моя головна мета як в.о. декана – зберегти це тепло, цю єдність і цю неймовірну людяність, завдяки якій ми не просто вчимо медицині, а зцілюємо душі тих, хто завтра рятуватиме світ. А коли ж траплятимуться дискусійні моменти, як і в кожному колективі, то віддаватиму перевагу відкритому обговоренню.
– Про інновації інтернатури-2026 ви розповідали в №11 нашого часопису, але ще один важливий напрям роботи факультету – це безперервний професійний розвиток. Нововведення останніх років, звісно, викликають захоплення, але нова система змусила багатьох лікарів вести полювання за балами. Чи не втрачається в цій гонитві сама ідея?
– Ви порушили дуже чутливу та гостру тему. Справді, на перших етапах реформи БПР виник певний ефект «гонитви за балами», коли лікарі, завантажені щоденною практикою, змушені були шукати будь-які заходи, аби просто виконати щорічний норматив. І в цьому хаосі ідея безперервного розвитку справді ризикувала перетворитися на формальність. Проте філософія нашого факультету кардинально інша. Ми вчимо колег полювати не за балами, а за знаннями, які рятують життя. Бали – це лише цифровий наслідок якісного навчання, а не його мета. Нині ТНМУ пропонує заходи БПР цілком нового формату. Ми відмовилися від нудних багатоденних лекцій-марафонів. Натомість створюємо короткі, максимально сфокусовані симуляційні тренінги, майстер-класи та фахові школи. Лікар приходить до нас, щоб за кілька днів розібрати конкретну складну патологію, відпрацювати нову методику на сучасному обладнанні та отримати відповіді на реальні клінічні питання. Коли медик бачить, що отримані знання він уже завтра застосує біля ліжка пацієнта, гонитва за формальними сертифікатами зникає. Залишається щирий професійний запал і прагнення бути найкращим у своїй справі. Факультет післядипломної освіти є й буде для лікарів саме таким майданчиком – де панує якість, репутація та реальна користь для практичної охорони здоров’я.
– Що хотіли б сказати студентам, інтернам, колегам?
– Що ми всі – єдине ціле. Моїм дорогим колегам, викладачам, професорам – моя безмежна вдячність. Дякую за вашу витримку, за кожен проведений крок, за підтримку, яку я відчуваю ці майже чотири місяці на посаді. Попереду багато роботи, адже факультет госпрозрахунковий, це означає, що кошти заробляємо самі на себе, надважливо зберегти колектив факультету, забезпечити викладачів роботою, це досить не просто в умовах війни, але з такою командою нам під силу будь-які реформи. Окрема вдячність колективу кафедри сімейної медицини медичного факультету, де я працював до призначення й де з гордістю продовжую працювати. Це люди, з якими ми пліч-о-пліч пройшли величезний шлях, ділили щоденні клінічні виклики та наукові пошуки. Ваша віра в мене, ваша підтримка та величезний досвід – це те, що тримає мене щодня. І наостанок слова глибокої, але дуже скромної вдячності тим, без кого цей шлях був би неможливим – моїй родині. Моїм батькам, які дали мені орієнтири в житті, моїм дітям і, звісно, дружині. Вона – лікарка, тому, як ніхто інший, розуміє всю специфіку нашої професії: безсонні ночі, тривоги та велику відповідальність. Усім нам я бажаю миру, стійкості та віри у власні сили. Ми виконуємо святу місію – навчаємо рятувати життя. Працюймо так, щоб нами пишалися вчителі, і так, щоб нами захоплювалися слухачі та інтерни. Разом ми – сила!
Лариса ЛУКАЩУК