Це оповідання написане на основі реальних бойових подій. Позивний військовослужбовця з етичних міркувань змінено.
Ніщо не віщувало біди. Теплий жовтневий ранок поступово розгорався, зігріваючи землю лагідним осіннім теплом. Сухий ґрунт потріскався й осипався в бліндаж. Шматок брезенту, який прикривав вхід, повільно розгойдувався від легкого вітру, поплескуючи об землю. На нарах відпочивали стрільці та санітарний інструктор. Долівка, стеля й стіни були укріплені грубими дерев’яними стовбурами. До ворожих позицій залишалося не більше 300-400 метрів.
Санітарний інструктор мав позивний «Ібрагім». Він відповідав за евакуацію та надання першої медичної допомоги пораненим. Хлопець ретельно перевіряв уміст тактичного наплічника та медичної сумки, де зберігалося найнеобхідніше: знеболювальні препарати, бинти, вата, турнікети, атравматичні ножиці, рукавички, марля та інші засоби для порятунку життів.
«Ібрагімом» його назвали за характерну зовнішність. Чорне кучеряве волосся, смаглява шкіра, карі очі та ніс із горбинкою більше пасували вихідцю з Азії, ніж галичанину з Тернопільщини. Коли розпочалася повномасштабна війна, він добровільно пішов на фронт. Тоді 25-річний юнак, сповнений романтизму та патріотизму, гадав, що все закінчиться швидко. Мріяв, як повернеться додому героєм й одружиться з Катериною, яку щиро кохав.
Проте реалії виявилися цілком іншими. Романтика швидко розвіялася, натомість відкрилася панорама всіх жахіть війни: смерть, каліцтва, кров і бруд, який, здавалося, назавжди в’ївся в шкіру.
У бліндаж постійно заповзали вужі, зліталися хмари комарів, мух та іншої нечисті. Та справжнім випробуванням стали миші. Вони гризли геть усе: харчі, дроти зв’язку, заповзали у спальні мішки, нищили одяг і взуття. Жодна отрута не допомагала здолати цю навалу. Одного ранку Ібрагім прокинувся від лоскоту на шиї. Розплющивши очі, він зустрівся поглядом з великою рудою мишею, яка спокійно гризла гумову рамку його іменного жетона. Струсивши нахабне звірятко, боєць пішов до рукомийника – простої пластикової пляшки з отвором у кришці.
Справжнім порятунком для підрозділу став звичайний кіт. Його любили, ділили з ним сон, пестили й підгодовували. Тварина відчувала це й відповідала взаємністю. Коли десь народжувалися кошенята, за ними вишикувалася черга – кожен бліндаж намагався взяти собі пухнастого захисника. Це була гарантія цілісності проводів, збереження одягу та спокійного сну, що безпосередньо впливало на боєздатність бійців.
Вода була на вагу золота, тому ніхто не голився – обтиралися вологими серветками. Справжнім святом була лазня, куди вдавалося потрапити раз на тиждень. Через це всі побратими ходили зарослими й бородатими. Війна поступово змінювала й перемелювала не лише внутрішній світ і погляди воїнів, а й їхній вигляд. Тут майже не залишалося атеїстів – вірити й молитися починали всі. Просили Бога та вищі сили про одне: зберегти життя й, головне – вберегти від важкого каліцтва.
Найстрашнішим звіром був ворог. Хитрий, підступний та надзвичайно жорстокий. Переважно це були низькорослі, вилицюваті чужинці – очевидно, буряти, які наче зомбі щодня йшли на штурм. Вони гинули цілими покосами, але продовжували лізти. Кого й від кого вони прийшли «визволяти» за тисячі кілометрів від власних домівок?!
Бліндажі розташовувалися в лісопосадках – точніше, в тому, що від них залишилося. Дерева стояли посічені уламками, поламані, з вивернутим та оголеним корінням. Тримати оборону тут було вкрай важко. Вузька смуга «зеленки» майже не приховувала позицій, а далі, до самого обрію, стелився рівний, мов стіл, донецький степ з рідкими селами. Ворожі розвідувальні дрони щодня висіли в небі.
Того дня безпілотники раптово зникли. Тиша, що запала, породила важку тривогу – це була вірна ознака лиха. І раптом, як грім серед ясного неба, пролунав один вибух, за ним другий, які за хвилину переросли у суцільну канонаду. Москалі гатили «Градами» та важкою артилерією. Вони рівняли із землею все, трощачи бліндажі, мов картонні коробки. Земля, пил і дим перемішалися, сонце зникло, настала суцільна темрява. Вогонь і вибухи добивали тих, хто ще залишався живим в укриттях.
Контужений, з переламаними ногами, напівсліпий та оглушений, Ібрагім усе ж зумів виповзти з напівзруйнованого бліндажа й притулився спиною до залишків дерева. Ноги нестерпно боліли й не слухалися, крізь розірвану тканину штанів виднілися білі кістки. Червона кров, змішана з порохом та землею, повільно витікала з ран. Турнікети, які він устиг накласти собі сам, дещо зменшили крововтрату, але сили невпинно покидали його. Всі його дванадцять побратимів загинули.
Ворог на мотоциклах сунув уперед, протиснувши лінію оборони на кілька кілометрів. Ібрагім усвідомив: допомоги не буде.
Під вечір гуркіт затих. Окупанти почали зачищати територію. Ібрагім почув, як «голос русского язика» лунає все ближче й ближче. Ворог шукав уцілілих. Перемагаючи пекельний біль і слабкість, боєць зібрав останні сили та зняв турнікети. Кров струменем вирвалася на волю. Остання думка спалахнула в голові: «Живим не здамся». Свідомість поступово згасала, біль відступав, життя назавжди покинуло тіло мужнього воїна.
Останні хвилини його життя зафіксувала камера українського дрона. На прощання Ібрагім помахав рукою…
Минув рік. Лінія фронту змістилася вперед на нашу територію. Останки захисника досі залишаються на тому ж місці. Білі кістки омивають дощі, вибілює сонце й обдувають степові вітри. Офіційно військового вважають зниклим безвісти, адже провести ДНК-тест наразі неможливо. Згорьована мати не може віддати рідному синочкові останню шану й поховати його по-християнськи. Скільки ще таких полеглих героїв, розкиданих українськими полями…
Михайло ПРОЦАЙЛО,
доцент кафедри дитячих хвороб з дитячою хірургією ТНМУ