Павло Мельник – студент Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського (група ММ-529), чиє ім’я вже стало синонімом витримки та професіоналізму в колі волонтерів-рятувальників. Доки більшість його однолітків лише опановують теорію за підручниками, Павло керує обласним загоном швидкого реагування Червоного Хреста, приймає евакуаційні потяги та працює на місцях ворожих влучань.
Переломний момент у ранньому дитинстві
– Павле, розкажіть трохи про себе. Звідки ви родом, яким було ваше дитинство і що найбільше запам’яталося з тих років?
– Я народився й виріс у Тернополі. Моє дитинство було досить звичайним для міської дитини, проте в ньому завжди було місце для поїздок у село до рідних. Саме там відбулися події, які, мабуть, закарбувалися в моїй пам’яті найяскравіше й згодом стали фундаментом моєї особистості. З ранніх років я відчував певну тягу до відповідальності, хоча тоді ще не усвідомлював цього до кінця. Найбільше з тих років мені запам’яталася атмосфера родинного затишку, яка контрастувала з відчуттям того, що світ навколо може бути непередбачуваним.
– Якими були ваші захоплення у дитинстві? Чим любили займатися у вільний час і чи були серед них ті, що згодом допомогли вам у житті?
– Мої зацікавлення завжди були різнобічними, але в них повсякчас простежувалася певна системність. Я любив цікавитися, як влаштовані речі, як працюють складні механізми. Це пізніше трансформувалося у захоплення біологією та розумінням роботи людського організму. У вільний час багато читав, цікавився історією та основами безпеки. Напевно, саме ця дитяча допитливість і звичка аналізувати ситуацію допомогли мені в майбутньому швидко приймати рішення в критичних обставинах. У медицині та волонтерстві це виявилося вирішальним чинником.
– Ви розповідали, що ще змалку мріяли стати лікарем. Коли вперше з’явилася ця мрія та хто або що найбільше вплинуло на вибір професії?
– Це не була мрія, навіяна фільмами чи книгами. Це було чітке усвідомлення необхідності. Переломний момент стався, коли я був ще зовсім малим. Ми залишилися з моїм прадідусем удвох у селі. Стався нещасний випадок: він серйозно травмувався, і почалася критична кровотеча. Навколо не було нікого з дорослих, хто міг би допомогти. У той момент у мене не було страху чи паніки – з’явилося лише холодне розуміння, що я маю щось зробити, аби він вижив. Я згадав якісь базові речі, які бачив чи чув раніше, й зміг самотужки накласти йому тиснучу пов’язку. Кровотечу вдалося зупинити до приїзду допомоги. Тоді, дивлячись на свої руки, зрозумів: я хочу і буду лікарем. Це був момент істини, який закрив питання вибору професії назавжди.
– У 14 років ви приєдналися до Товариства Червоного Хреста. Як виникла така ідея в такому юному віці?
– Усе сталося досить випадково, але водночас закономірно. 2019 року, коли мені було 14, я відвідав День відкритих дверей у Тернопільському національному медичному університеті. Там я випадково потрапив на майстер-клас з надання першої допомоги, який проводили представники Товариства Червоного Хреста України. Мене вразило, наскільки чіткими та дієвими були їхні алгоритми. Я одразу зрозумів, що хочу знати більше. Моє рішення доєднатися до організації як волонтер було миттєвим. Батьки та близькі підтримали мене, хоча, можливо, спочатку не усвідомлювали, наскільки серйозно це затягнеться й у що переросте.
– Якими були ваші перші кроки у волонтерстві? Чи пам’ятаєте свою першу акцію?
– Перші кроки були навчальними. Я жадібно вбирав знання. Тренування, симуляції, вивчення стандартів – це був період інтенсивного зростання. Моя перша серйозна активність була пов’язана з навчанням інших. Зрозумів, що мало вміти самому – важливо вміти навчити, щоб ланцюжок порятунку не переривався. Цей шлях привів до того, що 2020 року я став наймолодшим інструктором з першої допомоги в усій Європі. Це було великою честю, але й величезною відповідальністю.
Як загартовується медичний характер
– З 2021 року ви очолюєте обласний загін швидкого реагування. На вашу каденцію випали найважчі випробування для країни. Що було найскладнішим?
– Так, я став командиром загону якраз напередодні великих потрясінь. Коли почалося повномасштабне вторгнення, навантаження зросло в геометричній прогресії. На загін випав величезний обсяг роботи, до якого неможливо бути готовим на сто відсотків теоретично. Ми займалися прийомом евакуаційних і медичних потягів, які привозили людей з найгарячіших точок країни. Це – тисячі доль, тисячі поранених, виснажених людей. Найскладнішим був психологічний тиск і необхідність працювати 24/7, зберігаючи при цьому холодний розум для управління підлеглими.
– За ці роки ви бачили багато трагедій. Яка історія найбільше закарбувалася у вашій пам’яті?
– Найяскравішим і водночас найболючішим спогадом є прийом евакуаційного потягу з Краматорська. Це було саме після того жахливого російського ракетного удару по вокзалу. На пероні була надважка атмосфера. Ми надавали допомогу шестирічному хлопчику, який отримав поранення під час того удару. Дивитися в очі дитині, яка щойно бачила пекло на власні очі, – це те, що неможливо забути. У такі хвилини ти не просто медик чи волонтер, а стаєш останньою лінією оборони для цієї дитини між жахом і надією.
– Ви також працювали на місцях обстрілів безпосередньо в нашому регіоні. Розкажіть про досвід реагування на надзвичайні ситуації.
– Особливо закарбувався в пам’яті виїзд на ліквідацію наслідків обстрілів в Тернополі 19 листопада 2025 року. Наш загін був одним з перших, хто прибув на місце влучання. Того дня ситуація була вкрай напруженою. Лише за першу добу ми госпіталізували дев’ять осіб. На жаль, була одна втрата – людина померла прямо в машині швидкої допомоги. Ми боролися за неї до останнього, але… травми були несумісні з життям. Робота на цій локації тривала чотири доби безперервно. Ми не лише чергували як швидка допомога, а й забезпечували рятувальників ДСНС водою, теплим питтям, надавали допомогу безпосередньо тим бійцям, які отримували травми під час розбору завалів і невідкладних робіт. Це була виснажлива, але критично важлива місія.
– Чи були моменти, коли доводилося надавати першу допомогу в реальних умовах поза роботою? Що ви відчували?
– Знаєте, коли ти волонтер загону швидкого реагування, ніколи не буваєш «поза роботою». Твій мозок автоматично сканує простір на наявність небезпек. Бували випадки й у побуті, й у дорозі. Відчуття завжди однакові: спочатку – викид адреналіну, який миттєво змінюється фокусуванням. Усі емоції вимикаються, залишаються лише алгоритми. Страх приходить потім, коли все закінчено, але в хвилини ти – машина для виконання медичних маніпуляцій.
– Як волонтерський досвід допомагає вам у навчанні в ТНМУ? Чи легше було розпочинати навчання з таким багажем знань?
– Досвід у Червоному Хресті дав мені величезну перевагу в розумінні того, як працює сфера охорони здоров’я та людський організм у стресових станах. Наразі мене важко чимось здивувати в медицині, принаймні в її невідкладній частині. Це дає певну психологічну стійкість під час навчання. Коли бачив реальну патологію на місці події, вчити її за підручником стає значно легше, бо розумієш механізм «зсередини».
– Як викладачі університету ставляться до вашої діяльності? Чи виходить поєднувати навчання та виклики?
– Мені дуже пощастило з викладачами в ТНМУ. Вони ставляться до моєї роботи з великим розумінням і повагою. Багато хто з них сам є клініцистом, і ми часто перетинаємося під час виконання робочих завдань. Викладачі почасти консультують мене у складних випадках, дають рецензії на наші дії, підказують, як можна покращити надання допомоги в майбутньому. Це справжнє професійне партнерство. Щодо поєднання – це складно. Доводиться жертвувати сном і відпочинком, але коли бачиш результат своєї праці, питання «як встигнути?» відпадає саме собою – просто беру й роблю.
Кардіологія, анестезіологія та мрія про тишу
– Чого вас навчило волонтерство такого, якого не можна здобути лише за університетською лавою?
– Університет дає фундаментальні знання, але волонтерство в загоні швидкого реагування вчить «польовій» мудрості. Це школа життя, де ціна помилки – людське життя тут і зараз. Жодна лікарня чи станція швидкої допомоги не дасть такого специфічного досвіду, як робота на місцях катастроф чи обстрілів. Це вчить комунікації з потерпілими у стані афекту, вчить керувати командою в умовах хаосу та приймати рішення, коли бракує ресурсів. Це гартує характер так, як не зможе жоден іспит.
– Наскільки волонтерство медичного спрямування важливе для абітурієнтів?
– Вважаю це критично важливим. Для тих, хто лише планує вступати до медичних вишів, волонтерство – це найкращий спосіб перевірити себе. Це можливість зрозуміти, чи зможеш витримати вигляд крові, чужий біль і величезну відповідальність. Багато хто приходить у медицину з романтичними уявленнями, які розбиваються об першу ж реальну травму. Волонтерство знімає «рожеві окуляри» й залишає лише тих, хто справді готовий присвятити себе цій професії.
– Яку медичну спеціальність плануєте обрати в майбутньому та чому?
– Наразі серйозно розглядаю три напрями: кардіологія, анестезіологія або медицина невідкладних станів. Мене приваблюють сфери, де потрібно діяти швидко, де результат залежить від точності маніпуляцій та швидкості мислення. Кардіологія цікава своєю глибиною та складністю процесів, а анестезіологія та «невідкладка» – це логічне продовження того, чим я займаюся зараз у загоні. Це передова медицини, де кожен рух має значення.
– Що порадили б школярам, які мріють про медицину, але сумніваються у власних силах?
– Не бійтеся починати з малого. Спробуйте себе у волонтерстві, підіть на курси першої допомоги. Не чекайте вступу до університету, щоб доторкнутися до медицини. Якщо у вас є внутрішній поклик допомагати – це вже половина успіху. Решта – це наполеглива праця та практика. Головне – пам’ятати, що лікар – це не лише професія, це спосіб мислення та стиль життя. Якщо ви готові до того, що ваше життя буде належати не лише вам, а й вашим пацієнтам – сміливо йдіть уперед.
– Якою бачите свою діяльність через десять років? Про що найбільше мрієте зараз?
– Через десять років бачу себе професіоналом, який продовжує рятувати життя, але вже маючи за плечима глибоку клінічну практику та наукову базу. Впевнений, що волонтерство залишиться частиною мого життя у тій чи іншій формі, адже це вже частина мого коду. Але якщо мовити про найзаповітнішу мрію – вона проста й складна водночас. Мрію, щоб роботи в нашого загону швидкого реагування під час надзвичайних ситуацій ставало якомога менше. Мрію про день, коли ми будемо виїжджати лише на навчання чи профілактичні заходи. Найбільша моя мрія – це якнайшвидша перемога України та кінець війни. Ми всі хочемо будувати, а не розгрібати завали.
Розмовляла Зоряна ТЕРЕЩЕНКО
Світлина з особистого архіву Павла Мельника