Науковець, поет Валерій Дідух зустрів своє 80-е літо
Валерій Дмитрович Дідух…. Людина, яка всім своїм життям яскраво продемонструвала, що основне, чого досягаєш, – не відзнаки, нагороди чи кар’єрні успіхи (хоч, зрозуміло, якщо вони отримані чесно й заслужено, це теж дуже вагомо). Основне ж – те людське, не пафосне, що створив і твориш, за що тебе люблять і поважають люди. Кожен прожитий твій день, який маленькими пазлами створює загальну картину твого життя. Хоч і не всі вони рівнозначні. «Життя вимірюється не кількістю прожитих днів, а кількістю яскравих вражень», – сказав Валерій Дідух. Можливо, я не ідеально чітко формулюю, але ідею передаю. Пишу від імені всіх колег, інтегруючи їхнє враження, бачення, їхні історії спілкування, роботи, пережитих подій разом з Валерієм Дмитровичем, який відзначив своє 80-річчя.
І знаєте, що я помітив. Що, коли мої колеги розповідали мені свої особисті враження, яскраві моменти життя, пережиті разом з ювіляром, у всіх світилися очі, ніхто не був байдужим. Тому що Валерій Дідух – дуже щира й добра, унікально багатогранна людина, яка завжди оптимістично та з надією дивиться вперед.
Не всі дороги ще сходив,
Не всі ще схоронив надії,
Не всі ще справи завершив,
Не всі зустрів життєві буревії.
(Валерій Дідух. «Грані буття»)
Моїй історії знайомства та дружби з Валерієм Дмитровичем я завдячую своїй дружині Вірі.
У класичному, фізичному розумінні її вже немає майже дев’ять років, але цей позитив, яскраву життєву енергію, любов, яку вона завжди несла, я продовжую відчувати щодня. Так щасливо склалися обставини, що моя дружина, яка була доценткою кафедри педіатрії, водночас свою клінічну роботу виконувала у відділенні виходжування недоношених немовлят Тернопільської обласної дитячої лікарні, яке очолювала тоді й тривалі роки, Зоя Бернардівна – дружина Валерія Дмитровича. Унікальна жінка, Берегиня роду й найголовніше – Муза, кохана, основна Жінка у житті Валерія Дідуха.
Їхні відносини, їхнє спільне життя – це океан любові, підтримки, надії.
Ти ще спала. Ранкові
троянди
Я поклав біля твого лиця…
Кожна жінка на світі
прекрасна,
Ти ж найкращий є витвір творця…
(Валерій Дідух. «Грані буття»)
Зоя Бернардівна з материнським теплом зустріла мою Вірочку. І з цього моменту почалася наша дружба з прекрасною родиною Дідухів.
У людини не буває багато близьких друзів. Може бути ширше чи вужче коло спілкування, різні компанії, приятелі. Це теж дуже важливо мати таке товариське коло. Але особливо цінуєш людей, які близькі тобі на рівні генетичного коду, які є обов’язковою й невід’ємною частиною твого життя. Таким став для мене Валерій Дідух. І я завдячую цьому нашим жінкам – Зої Бернардівні та моїй дружині, долі, що так сталося.
Моє особисте переконання, що справжнього чоловіка роблять два базових впливи. Це – гени батьків і жінка, яка поруч. Гени надають базис, а жінка, якщо вона справжня й дійсно твоя невід’ємна половинка, формує з тебе справжнього чоловіка. Жінка може як підняти, так і опустити. З Валерієм Дмитровичем продовжує бути неповторна жінка.
Валерій Дідух ніколи не забував і не забуває свого коріння.
Час породжує події і дати,
Відганяє у небуття дні.
Хочу знов до батьківської хати
Й сісти коло столу, при вікні.
Й подивитись на старе подвір’я,
Всі розмови з татом пригадати
Й уявить, як мама дере пір’я,
Щоб онукам м’яко було спати.
(Валерій Дідух. «Грані буття»)
Валерій Дідух – дуже талановита та глибоко патріотична людина. Він завжди не лише дивував мене, а вражав своїм багатогранним талантом. Валерій Дмитрович оспівав не лише у своїх чудових віршах, але й у ґрунтовних етнографічних роботах свій рідний край, село Ярунь на Житомирщині. Я не великий знавець поезії, але вірші Валерія Дідуха нагадують мені своїм особливим стилем, концентрацією філософської думки у, часто лаконічних побудовах, романтизмом стиль визначного німецького поета Генріха Гейне.
Той, хто не пізнав любові муки,
І печаль в часи розлуки,
І страждання від чекання,
То що він знає про кохання.
(Валерій Дідух «Дорогою сподівань і звершень»)
Така багатогранність наукових і творчих зацікавлень, яку не лише демонстрував, а й надзвичайно успішно втілював і втілює Валерій Дмитрович (прекрасний педагог, талановитий фізик-генератор яскравих нестандартних ідей, чудовий самобутній поет, глибокий етнограф), на мій погляд, носить унікальний характер. Поєднання наукових досягнень у різних сферах наук було можливим для видатних діячів минулого (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Ісаак Ньютон, Томас Юнг). У наш час дуже важко поєднувати навіть різні напрями однієї науки. Але Валерій Дідух саме такий універсал, інтегратор досить різноманітних інтелектуальних напрямів. Така родина, таке коріння. Не можу не згадати рідного старшого брата Валерія Дідуха – Леоніда Дмитровича, видатного фізика, відомого своїми науковими результатами далеко за межами України, мого декана, коли я був студентом політехнічного інституту. Видатна велична постать. На жаль, його зараз немає з нами.
Про брата, про себе, про свій рід, такі слова Валерія Дідуха:
Ти був онуком «куркуля»
Та й сином
«ворога народу».
Хай буде пухом їм земля,
А монументом – пам’ять роду.
(Валерій Дідух, «Відчуття часу»)
І про кафедру, де Валерій Дмитрович прожив, пропрацював значну частину свого життя. Гадаю, тут важливо й скільки, але головне, як були прожиті ці роки. Переконаний, що для нас, викладачів вишів, головний суддя – це студент, його думка про тебе, його бачення тебе. Адже враження, яке ти справив на студентів, які знання, власний життєвий досвід їм передав, будують значною мірою їхнє ставлення не лише до предметів, які викладають на кафедрі, але й до університету загалом. Мені доводилося спілкуватися з багатьма випускниками медуніверситету різних років і жодного разу, коли мова заходила про кафедру фізики, не було такого, щоб не згадали Валерія Дідуха. З величезною теплотою згадують заняття, які він проводив, ту особливу атмосферу, яка панувала на них.
Коли ми познайомилися з Валерієм Дмитровичем, я й гадки не мав, що ми колись працюватимемо разом на одній кафедрі. Цей час нашої спільної роботи, нашого стабільного спілкування на найважливіші, найособистіші теми, я ніколи не забуду. Це був неповторний, щасливий час.
І зараз кафедра медичної фізики невід’ємно асоціюється у сприйнятті всіх викладачів і випускників нашого медуніверситету з Валерієм Дідухом. Оскільки це все зараз про студентів, викладачів, гадаю, доречно навести жартівливі слова мого товариша, завідувача кафедри української мови Анатолія Вихруща.
Професорам
Як поживаєте, колеги,
Серед людської суєти.
Чи вам вдалося у науці
Закономірності знайти?
А як студенти – рідні діти,
Навчились думати, не сплять.
Уважно слухають і пишуть,
Чи знову в ґаджетах сидять…
(Анатолій Вихрущ. «Небесниця»)
Кажуть, справжній чоловік повинен за своє життя зробити три речі: посадити дерево, збудувати дім і виховати сина. Валерій Дідух засіяв душі студентів не лише глибоким розумінням фізики, але й став для них справжнім провідником і наставником, виховуючи високий патріотизм та інтелігентність.
Він збудував цілу будівлю свого наукового та творчого доробку, сонця, світла, тепла.
Валерій Дмитрович разом із Зоєю Бернардівною виховали двох чудових донечок – Людмилу та Юлію, розумних і гарних, добрих і глибоких. Синами ж для Валерія та Зої Дідухів стали їхні зяті – Олег та Юрій. Чудові, яскраві, неординарні внуки. Прекрасний рід!
От такий він, Валерій Дідух. Неповторний, особливий, не схожий на багатьох. При цьому надзвичайно скромний, людяний. Невимовно талановитий. Люблячий і любимий. Що ще треба у цьому житті?
Щаслива людина! Визначний син України.
Здоров’я й Божої опіки Вам, Валерію Дмитровичу, на довгі й щасливі роки!
Юрій РУДЯК,
завідувач кафедри медичної фізики
діагностичного та лікувального обладнання
Світлини з особистого архіву Валерія Дідуха