Сергій Коновал: «Планів багато, але головне би дожити до нашої перемоги»
Завжди пам’ятатиму початок російської агресії проти України у 2014 році, коли з десяток студентів Тернопільського медичного університету у перші місяці початку військових дій поїхали рятувати життя військових на східних рубежах нашої країни. Серед них був і Сергій Коновал, який зі студентських років відзначався високим рівнем патріотизму. Після закінчення Тернопільського національного медичного університету він неодноразово проводив тренінги з тактичної медицини для студентів, а в 2022 році з перших хвилин початку повномасштабного вторгнення став на захист країни. З Сергієм вдалося поспілкуватися у серпні 2023 року, коли він у перерві між боями завітав до ТНМУ. Інтерв’ю публікуємо в день його народження – 29 травня. Сьогодні б Сергію було 34 роки.
– Як склалася Ваша доля після закінчення ТНМУ?
– Після університету моє життя поділилося на декілька категорій. Це громадська діяльність, яка тісно перепліталася з війною, тому що вона далі тривала. Війна насправді почалася в 2014 році і триває досі. А ще була робота.
– Свою громадську діяльність Ви розпочали зі студентських років?
– Так, я активно долучився до патріотичної роботи. Переломним періодом стала Революція Гідності, а ось до неї було лише студентство. Я ще музикою займався. Ми мали свій рок-гурт. Після пар ходив на репетиції, часто виступали. Якщо чесно, то студентські роки були веселими і насиченими, в яких було дуже багато музики. Проте це завершилося у 2013 році, коли розпочався Євромайдан. Я пам’ятаю, як в Youtube, Інтернеті дивився прямі включення з Києва. В мене досі ці кадри в голові про побиття студентів. Як вони втікали від «Беркуту», а втікати не було куди. А вже після цього розпочалася Революція Гідності. Я тоді навчався на третьому курсі стоматологічного факультету. Разом з однокурсниками ходили на акції протесту під театром. Потім я поїхав до Києва на Майдан Незалежності, а після цього почалися події в Криму. Я тоді розумів, що все це не завершиться лише дипломатичним шляхом. Я не вірив у жодну новину про дипломатичні переговори. В мене було бажання долучитися до всіх процесів. Я навчався в медичному університеті, тому хотів бути корисним як медик. Я прагнув освоїти знання і навички порятунку життя, які будуть потрібні в бойових умовах.
– У той час в Україні не навчали ні тактичній медицині, ні надання першої допомоги взагалі.
– Саме так. Про таке, як турнікети, оклюзійні наліпки, бандажі, ми тільки починали чути. Я шукав в університеті тих, хто може навчити всім цим користуватися. Тоді кафедра військової медицини і медицини катастроф організовувала навчання в «Червоній калині». І я поїхав вчитися надавати допомогу. Там я познайомився з людьми з нашого університету, які мали погляди схожі з моїми. Ми досі тримаємо контакт один з одним. Серед них і Михайло Денисюк. Потім ми поїхали навчатися у вишколах і таборах «Правого сектору». І так розпочалося зовсім інше моє життя. І невдовзі я вже був парамедиком у військовому підрозділі. Перша ротація була на Станиці Луганській, тоді Піски. Я повертався і знову їхав. В 2015 році взимку повернувся до Тернополя і почав організовувати навчання в місті, щоб долучати людей до навчань і вишколів. Тоді ж я проводив навчання і для студентів нашого університету. Я пробував донести думку, що ці всі знання і вміння, особливо з тактичної медицини, повинна мати кожна людина.
– Але ж у Вас, окрім навчань, були й інші проєкти, зокрема Дім ветерана…
– Так, це була моя ідея, оскільки приміщення, де б могли збиратися ветерани, не було. Зараз в нас трохи вийшла довга пауза щодо Дому ветеранів, бо всі вони на війні. Залишилися дівчата-волонтери, які потрохи роблять цю роботу. Якось буду старатися це виправити, щоб в житті була не тільки війна, а й було місце і можливості після війни. Також знімав документальні фільми про війну, щоб доносити реальну ситуацію до всіх. У 2018 році робили велопробіг у Америкою і Канадою. Ми проїхали 10 тисяч кілометрів на велосипедах. Там відразу зустрічалися з українцями, американцями, канадійцями. Спілкувалися, розказували про війну, про Україну. Ми не збирали тоді кошти, ми доносили інформацію про ситуацію в Україні. Всі ці проєкти мене затягували – і стоматологія відійшла на другий план. Джерелом доходу стали відеозйомки. Окрім документальних фільмів, я брався за комерційні пропозиції.
– Чи готувалися Ви до повномасштабного вторгнення?
– Ми готувалися до війни дуже багато. В мене є друзі, які за півтора року до повномасштабного вторгнення інтенсивно готувалися. Ми організовували пресконференції, щоб донести до людей, що велика війна неминуча. Це було навесні 2021 року. Ми бачили, що Росія активно підтягує війська до кордону з Україною. Ніхто просто так не буде тримати таку велику кількість військових. Ми в свою чергу ще більше тренувалися, готували автомобільну техніку, яка була в нас, збирали все необхідне для тактичної медицини, працювали на забезпечення зв’язку у випадку відсутності мобільного зв’язку. Ми розглядали різні сценарії розвитку подій. І той сценарій, який відбувся, ми також розглядали.
Як тільки все розпочалося, ми відразу виїхали до Києва. Перші бойові дії, в яких ми взяли участь, були в Києві, Київській області. Дуже добре пам’ятаю 24 лютого 2022 року, коли о 4-й ранку зателефонував командир і сказав, що потрібно вирушати обороняти країну. Траса була дуже перенавантажена, оскільки люди в паніці втікали. Були шалені затори на дорозі. Щоб по швидше доїхати до Києва, ми виходили і просто розтягували машини. У людей настільки був панічний страх, що вони навіть не чули, коли ми до них говорили.
– Тобто Ви разом з побратимами обороняли Київ?
– Спершу Київ, а тоді на межі Чернігівської і Київської областей. Там якраз проходить траса, по якій ворог їхав колонами важкої техніки. Нашим завданням було підривати ці логістичні шляхи. Доволі небезпечна робота. Багато хто загинув тоді, декого взяли в полон – і вже там вбили наших військових. Нам вже місцеві мешканці показали, де були поховані наші побратими. Ми робили ексгумацію. На жаль, тіла були з відрізаними головами. Далі у міру того, як відступав ворог, ми потрапили на Харківщину. Ізюм в той час уже був захоплений росіянами. Ми працювали в цьому районі, а пізніше був Бахмут. Ми розміщувалися в околицях і селах. Ворог дуже активно працював по місту і околицях. Коли Соледар був захоплений, ми рухалися в бік Слов’янська. Потім Харківщина і знову Бахмут. Зараз ми виконуємо свій обов’язок в районі Кремінною, а недалеко від неї Дебальцеве. Це якраз межа між Донецькою і Луганською областями. Це степова місцевість і дуже важко в ній воювати. Ми ж розташовані в сосновому лісі, який часто горить від обстрілів.
– Скажіть, будь ласка, навички отримані під час вишколів допомагають уже в реальних бойових діях?
– Вишколи дуже потрібні і їх варто проходити. Якщо добре відпрацьовані навички надання першої допомоги, то можна багато життів врятувати. Людина на вишколах отримує основу, як діяти в бойових умовах. Тому менше страху, більше розуміння, що і як потрібно робити. В цивільних умовах дуже багато всього можна освоїти завдяки вишколам і тренуванням. Це стосується і володіння зброєю, і ведення партизанської війни, і багато іншого. Можна освоїти орієнтування на місцевості, як працювати великими і малими групами, а ще… копати. 90% роботи піхоти – це копати. Це рятує життя. Якщо ти погано вкопаний, то великі шанси бути вбитим відразу. Важливо бути у добрій фізичній формі, бо війна – це стрес. Треба вміти витримувати великі фізичні навантаження в умовах стресу. Кожному раджу піклуватися про м’язи спини, адже бронежилет, спорядження і зброя – це вага, яку треба носити на собі. І в цивільному житті сильна спина важлива. Загалом кожному українцю треба вміти захищати країну, бо наш сусід постійно воює з нами.
– Що або хто допомагає витримувати це шалене навантаження фізичне та емоційне?
– Головна моя опора зараз – моя кохана. Вона мене сильно підтримує, як в плані моральному, так і в плані забезпечення підрозділу. Вона дуже потужний волонтер і докладає багато зусиль для того, що коли нам треба якісь питання закрити, вони були вирішення якомога швидше. Це людина, з якою хочеться постійно говорити про щось приємне і хороше. Це мій найнадійніший тил.
– Чи допомагають цивільні?
– Звичайно. Багато ресурсів ми отримали саме від цивільних, від звичайних наших громадян. Це і збір коштів, і придбання обладнання, автомобілів і т.д. І це дуже важливо. Війна наче бездонна бочка, коли ресурсів на все треба багато. Тому прошу всіх допомагати військовим, щоб вони мали все вчасно.
– Які Ваші плани на після війни?
– Якщо чесно, головне залишитися живим і дожити до нашої перемоги. У мене зараз не стільки плани, скільки бажання. Дуже хочу, щоб Дім ветерана діяв повноцінно, хочу, щоб наша молодь росла в патріотичному дусі. Якщо всі наступні покоління не будуть патріотами України, то ми її втратимо.
Прессекретар ТНМУ Яніна Чайківська
Світлини Миколи Василечка.