Віталій Гакало: «Якщо ти не сприймаєш пацієнта як близьку тобі людину, то не зможеш бути справжнім лікарем»

Минулого року під час нагородження переможців регіонального туру конкурсу на здобуття «Ордену святого Пантелеймона» вдалося поспілкуватися з нашим героєм Віталієм Гакалом. Він був дуже зосередженим, щирим і відвертим і водночас не за своїм віком дорослим. А ще у кожному слові відчувався біль за нашими загиблими воїнами, за втратами внаслідок війни. Сьогодні б Віталію виповнилося 25 років. Давайте ще раз вдумаємося у його слова.

• Яка ціль Вашого візиту сьогодні до Тернополя?

– Сьогодні я прийшов на церемонію вручення Ордена Святого Пантелеймона. Щодня у мене дуже відповідальна робота, яку не можна назвати звичайною роботою. Кожен день для мене – це велика відповідальність. Кожен пацієнт проходить через серце, тому що надавати медичну допомогу у звичайний спосіб неможливо.  Якщо ти не хвилюєшся за пацієнта, якщо ти не сприймаєш його як свого близького родича чи близьку тобі людину, якщо ти ставишся до нього за принципом «я його не знаю, мені байдуже», то й працювати будеш відповідно. Під час війни кожен лікар пропускає це через себе і дивиться на пацієнта як на свою рідну людину. Необхідно робити, надавати допомогу, щоб покращити життя або у прямому сенсі витягнути пацієнта з того світу.  Для цього потрібно вкласти серце й душу.

– Ваші пацієнти не непростими  людьми…

– Мої пацієнти – це здебільшого люди на війні. Я працюю вже чимало місяців. Це наші солдати, наші захисники і захисниці, де вони за волею долі взяли до рук зброю і пішли захищати нашу державу від російської окупації, від загарбників. І це особливі люди, тому що не кожен може сьогодні взяти зброю і ризикувати своїм життям. Усі хочуть жити, абсолютно всі. Я не засуджую тих людей, які не хочуть йти на війну, бо це прямі ризики бути вбитим, але військові – це люди, які взяли на себе таку відповідальність. Тому вони особливо цінні для нас, для України, для української нації. Відповідно я працюю з такими людьми.

– Ви же долучилися до порятунку поранених з перших днів повномасштабного вторгнення?

– Я долучився наприкінці 22-го року, безпосередньо на полі бою. І періодично долучався до медичних команд. Зараз навіть важко порахувати, скільки у мене було ротацій і виїздів. Здебільшого я долучався до роботи медиків і парамедиків на Донеччині, Луганщині, один місяць був на Сумщині.І ось зараз Донецький напрямок. Лиманський, Покровськ… Я був безпосередньо в Покровську, у свій час у Бахмуті. Тож Донбас для мене як другий дім.

– Як вдається поєднувати навчання і безпосередню роботу у військових умовах?

– Дякуючи лікарям, які мене багато чому навчили, вклали багато своїх знань, свого досвіду, я маю змогу отримувати не лише теоретичну основу. Мене залучали до операцій, які ще навіть не вивчав. Я брав книги, готувався теоретично, вивчав описи хірургічних втручань лікарів, а потім вже асистував з досвідченими колегами пд. Їхнім керівництвом. Тому я маю унікальну можливість навчатися, розвиватися і відточувати свої навички безпосередньо на практиці. Якщо ти чогось навіть не знаєш, лікарі підкажуть, як зробити правильно, а на другий раз ти сядеш, більше вивчиш все і і вже зможеш зробити нормально сам. Лікарі дають мені багато чого робити. Я більше розвиваюся в травматологічному. Звісно, я асистую під час простих хірургічних операцій, але мене більше цікавить травматологія.

– Чи вдавалося перетинатися з викладачами ТНМУ, які також зараз виконують свій обов’язок на фронті?

– Наш викладач у Тернопільському національному медичному університеті, Едуард Валерійович Ремезюк перебуває безпосередньо на Покровському напрямку. Він завідувач хірургічного відділення і має на мене великий вплив. Ми зустрілися уже на фронті. Я був здивований, що це наш викладач. Він дуже підтримує мій розвиток.  Він постійно залучає мене до оперативних втручань. Також підтримують інші військові лікарі з Львівщини, Франківщини.

– Ви стали були першим, хто отримав стипендію Сергія Коновала. Що вона означає для Вас?

– Сергій Коновал був гідним воїном. Будучи командиром, він не боявся йти в бій. Він воював за свій народ, за своїх побратимів.  Він був представником «Правого сектору». Для мене «Правий Сектор» досить близький.  Мій брат також служить у 67-й окремій механізованій бригаді.  Для мене ця бригада особлива. Я довго працював з нею. У мене там багато друзів-лікарів. Для мене було честю отримати цю нагороду на честь людини,  яка за своє життя зробила дуже багато для країни. І зробить це навіть посмертно. Постать Сергія Коновала впливатиме на молодь та безпосередньо на наш університет.

– Розкажіть трохи про Ваш шлях в медицину.

– Я вступив до Кременецького медичного коледжу імені Арсена Річинського у 2016 році. Коли почалися медичні предмети, мені було дуже цікаво вчитися. Тоді я вже знав, що хочу піти працювати у невідкладну медичну допомогу. І я більше розвивався в цьому.  Петро Євстахійович безпосередньо був моїм викладачем, як і його дружина Євгенія Лукіївна. Вони й дали мені цінний досвід і ставили високі вимоги до нашої групи. Коли я прийшов на роботу, то згадав усі їхні знання. І зрозумів, що це було недарма і що вони правильно змушували нас вчитися. Для мене Кременецький медичний коледж – це дуже приємна історія. У мене була дуже гарна група.  Вчитися було приємно. Я завжди приїжджаю до Кременеця з приємними спогадами про коледж.

– Навчання в  ТМУ також Вам подобається?

– В університеті також ставляться до мене дуже добре. Чудова група.  Є можливість їздити на ротації.  Це дуже велика заслуга університету. Бо якби не університет, я б точно не їздив.  Або мені довелося б кинути університет,  або просто вчитися. Мені ж дали можливість поєднувати навчання з моєю роботою на фронті. Я дуже вдячний за це. Інакше я не знаю, як би я жив.  Університет дуже підтримує. І декан, і викладачі. Вони зацікавлені. Вони допомагають. Я можу обговорювати з ними різні випадки, які трапляються з моїми пацієнтами.  Також багато наших викладачів були на війні або перебувають безпосередньо на фронті. Мені є про що з ними поговорити. Я хочу, щоб усі університети були такими, як наш.

– Ви часто кажете, що потрібно встигнути зробити достатньо. Про що це?

– У кожної людини є таке внутрішнє відчуття.  Насамперед, якщо ти робиш щось, чого недостатньо, і ти бачиш, що тобі потрібно це зробити – ти відчуваєш порожнечу. І ти думаєш, як це зробити.  Так само і під час війни.  Ти бачиш, що насправді потрібно багато допомоги. Лікарів не вистачає.  Люди втомлені та виснажені.  І ти хочеш бути там максимально корисним. У Тернополі ти також можеш бути корисним: піти в лікарню, допомагати лікарям у роботі, навчатися.  Це зараз теж дуже важливо – бути професіоналом у своїй справі.  Але я знаю, що зараз маю бути на війні, як би важко там не було. Навіть якщо я втратив найкращі роки свого навчання, юність, але я знаю, що я там корисний.

– Що цінного дає навчання в університеті, під час реальної практики у фронтових умовах?

–  Багато людей думають, що студенти просто вчаться, що практики зараз нема. Але я вам скажу: якщо ви не маєте теоретичних знань,  хоча би базових, то працювати буде важко. Ви будете боятися брати на себе цю відповідальність за пацієнта. Працювати легко, вчитися легко тоді, коли поруч з тобою є лікар, твій наставник. Але настане момент, коли тобі доведеться покинути  це гніздо і взяти відповідальність за життя пацієнта на себе. Це трохи важко. Окрім пацієнта, є його родичі,  є його друзі. Це не виглядає просто. Це дійсно важко. Якщо ми будемо нехтувати:  «мені це не потрібно»,  «це не має значення»,  «я навчаюся в інтернатурі», «я навчаюся безпосередньо на роботі», то нічого доброго не вийде. Навчитися можна під час роботи, але це займе певний час  або вартуватиме якихось болісних випадків,  де пацієнт буде втрачений або буде завдано йому шкоди.  Усі знають, що девіз медицини «не нашкодь пацієнту», то важливо вчитися. Коли у мене є час, я переслуховую всі лекції і перечитую теоретичні матеріали. Про них можна забути, не звертати на них уваги, але лікарі кажуть мені:  «Ти практикуєшся – це дуже добре, але якщо ти не  читаєш, якщо ти не розвиваєшся – твої знання будуть втрачені. Ти більше нічого не знатимеш». Теорія дуже важлива.

– Які плани на майбутнє?

– Я живу сьогоденням. Мені потрібно працювати сьогодні – я працюю. Є можливість поспати,  повчитися – я це роблю. У мене немає великих планів. Я не знаю, що буде завтра.  Сьогодні я роблю те, що може допомогти мені  в моїй кар’єрі,  у моєму оточенні.  Я роблю те, що може комусь допомогти.

Прессекретар ТНМУ Яніна Чайківська.