Різдвяної ночі студентка третього курсу фармацевтичного факультету Альона Чародій загадає одне-єдине бажання: як і всі українці, вона мріє, щоб наступного року настала наша Перемога. Їй, уродженці Кривого Рогу, з перших днів повномасштабного вторгнення довелося виїхати з рідного міста в Польщу. Там згодом Альона мала можливість вступити до медичного вишу. Втім, повернулася в Україну та обрала для навчання ТНМУ, бо переконана, що вдома завжди краще.
– Альоно, ми з вами спілкуємося у період різдвяно-новорічних свят, що з дитинства сприймаються, як казкові, чарівні. Ось й у вас прізвище таке незвичайне – Чародій. Як люди реагують, коли вперше чують його?
– Насамперед хочу привітати всіх з прийдешнім Різдвом і Новоріччям. Що ж до мого прізвища, то так, воно й справді є незвичайним. Більшість людей пов’язують його з магією та чаклунством. Майже всі викладачі, які вперше чують, звертають увагу, що моє прізвище незвичне, дуже гарне, що його не треба змінювати у будь-якому випадку.
Мені ж самій воно дуже подобається, для мене воно особливе. Насправді історія його виникнення доволі дивна: воно з’явилося через помилку у відновленні документів, що згоріли в танку під час Другої світової війни. Спочатку наше прізвище було Чередій.
– Звідки ви? Чим було сповнене ваше дитинство?
– Я народилася в Кривому Розі й дуже люблю це місто. Моя родина – найважливіше, що є у мене в житті. Всі спогади з дитинства для мене приємні й особливі. Але одним з найважливіших моментів для мене є день, коли народилася моя молодша сестричка, тоді я, напевно, була найщасливішою на світі!
Мама Ірина зараз працює медичною сестрою у школі, раніше була медсестрою в пологовому будинку, також у хірургічному відділенні. Тато Роман все життя працює водієм. Сестричка Анна молодша від мене на вісім років, їй зараз 12, займається танцями, як й я свого часу.
Я присвятила танцям 12 років. Зразковий колектив естрадного танцю «Браво» став для мене другим домом і другою сім’єю. Ми разом об’їздили практично всі куточки України, брали участь у багатьох конкурсах і за кордоном.
– Яке свято для вас улюблене?
– Найчарівніше свято для мене з дитинства – Новий рік. Завжди сім’єю збираємося в новорічну ніч. Для нас це є дуже важливим, адже, кажуть, як новий рік зустрінеш, так його і проведеш. Тож ми дуже трепетно ставимося до цієї традиції.
Традицій святкування Різдва в нашій родині також дотримуються. До слова, в мого тата день народження 7 січня, а ще донедавна цього дня відзначали Різдво. Тож напередодні ми збиралися всією сім’єю за Святою вечерею, готували 12 страв. Потім похресники несли своїм хресним вечерю додому, і вже там сідали за спільним столом.
– Щось з тернопільських звичаїв, коли дізналися про них, здивувало вас?
– Насамперед здивували деякі страви. Вперше у Тернополі я дізналася, що існують пісні голубці, для мене це було щось дуже дивне й незвичне. У Кривому Розі налисниками називають тоненькі млинці лише з кисломолочним сиром, а з м’ясом – то в нас це лише бендерики. А в Тернополі налисники – млинці з будь-якою начинкою.
Новими стали для мене й деякі слова. Щоправда, я їх знала вже з польської мови, адже перших пів року великої війни жила у Польщі. Скажімо, коцик, калабаня, в нас таких слів ніколи не використовують.
– У Тернополі не почуваєтеся чужою?
– Аж ніяк. Я навчалася в українськомовній школі, все життя розмовляю українською, тож жодних проблем у мене не було.
– Ви згадали про повномасштабне вторгнення росії на українську землю. Яким для вас був його перший день?
– Пригадую, що це був четвер. Прокинулася від того, що мені зателефонували й сказали, що почалася повномасштабна війна. Не могла ніяк повірити. Як таке може бути?! Це неправда! Знаєте, люди збирали тоді тривожні валізки. У мене вдома цього не робили, ніхто не вірив, що буде велика війна. Та дивлюся: мама швиденько збирає документи, речі. Тато пішов у гараж по автівку. Пригадую, ми з мамою стояли в кімнаті, була восьма година ранку, пролунав вибух. Ми тоді в чому були, в тому й вибігли на вулицю. Це був перший вибух, який ми почули, і це було дуже страшно… Коли ракетні обстріли почастішали, ми з мамою й сестрою вирішили поїхати в Польщу, тато залишився вдома.
Тож свій одинадцятий клас я закінчувала у Польщі, склала там іспити й мала можливість вступати у медичний виш на таких правах, як і поляки. Втім, я захотіла повернутися додому.
– Рідні не відмовляли від цього, не переконували залишатися в Польщі?
– Знаєте, недарма ж кажуть: як добре б деінде не було, та вдома завжди краще. У мене й мама хотіла повертатися додому, адже тут тато, сестра, тому що в неї школа, танці, друзі. Так, у Польщі спокійно, немає тривог, але водночас ти почуваєшся чужим і перебуваєш наче не у своїй тарілці. Тож нині мої батьки й сестра у Кривому Розі, а я – в Тернополі.
– Чому для навчання обрали Тернопіль?
– Узагалі все своє свідоме життя хотіла навчатися у Харкові, часто там бувала. Але через війну вирішила обрати виш саме у західному регіоні нашої країни, адже там є очне навчання, а не дистанційне. Вважаю, що для медичного університету дуже важливо, щоб навчання було саме очним.
– Чому обрали фармацевтичний факультет? Що найбільше приваблює у цій спеціальності?
– Якийсь час хотіла бути юристом, стюардесою, але в дев’ятому класі раптом зрозуміла, що вступатиму лише в медичний. Хотіла тоді стати косметологом. Починаючи з десятого класу, до вибору професії ставилася дуже відповідально, бо розуміла, що це важливе рішення, яке змінить моє майбутнє. Чому обрала врешті саме фармацію? Передусім хочу допомагати людям, бути їм корисною. Подумавши, вирішила, що фармацевт – це така людина, яка часто допомагає своїм клієнтам і медичною консультацією, і почасти як психолог. Окрім того, фармація надає великі можливості в кар’єрному зростанні, пропонує реалізацію в різних сферах: це і аптека, і наукові лабораторії, або ж можна відкрити власний бізнес.
– Які якості, на ваш погляд, необхідні успішному фармацевту?
– Успішний фармацевт – це людина, яка поєднує у собі глибокі знання, відповідальність, комунікативні навички, емпатію.
– Які власні якості вважаєте найкращими? Можливо, щось хотіли б у собі змінити?
– Знаєте, люди – не батарейки, щоб шукати в них плюси й мінуси. Я сприймаю і себе, й інших цілісно. Звичайно, є певні речі, які хотілося б у собі виправити. Та переконана, що люди насправді не змінюються, а якщо й змінюються, то не надовго. Людина така, яка вона є. І або сприймаєш її, або ні. Є багато людей на землі, кожен знайде своїх.
– Ви активно долучаєтеся до громадської діяльності університету. Чи вдається гармонійно поєднувати її з навчанням?
– Насправді це не так уже й складно: треба вміти розподіляти свій час – і тоді все вдасться.
– Що спонукало вас стати менторкою?
– Під час навчання в школі я завжди була старостою в класі, тепер – староста в групі. Мені завжди хочеться комусь допомогти, підказати, що й як. Узагалі ментор, на мій погляд, дуже важлива людина в університеті, адже викладачі розказують, як має бути, а ментор розказує, як є насправді. Для моїх менторських груп я є і гуглом, і навігатором, і медпунктом, всім, чим лише можу бути.
– Ментором може бути кожен?
– Формально – так. Та треба розуміти, що ментор – це та людина, яка не боїться відповідальності, яка знає, що робити, коли бачить сльози першокурсника, який, скажімо, забув халат. Це та людина, яка зможе підтримати, зуміє співпереживати, але не так, що сяде й буде плакати разом, а підкаже у вирішенні тієї чи іншої ситуації.
– Що для вас найцінніше у досвіді менторства?
– Найцінніше для мене – нові знайомства, нові друзі, нове спілкування.
– Які поради можете дати студентам перших курсів?
– Одна з основних порад: триматися разом усією групою. Адже в університеті це най-ближчі люди, які будуть біля вас п’ять років. Пораджу також обов’язково вчитися поступово, а не сісти й перед сесією «вивчити» весь матеріал. Як засвідчує досвід, такі методи навчання закінчуються перескладанням. І безумовно, впевнено йти до своєї мети. Якщо щось не вдалося – піднятися та йти далі.
– Ви – учасниця численних проєктів в університеті. Який з них для вас найбільш значимий?
– Разом з групою ми долучаємося до хвилини мовчання о 9-й ранку. Зокрема, робимо це щовівторка та щоп’ятниці: виходимо біля ЦУМу або ж морфологічного корпусу нашого університету, тримаючи в руках відповідні таблички. Таким чином закликаємо людей приєднуватися до нас. Адже зовсім не важко постояти одну хвилину, щоб вшанувати пам’ять людей, які віддають своє життя за те, щоб ми могли ходити рідною землею. Це дуже важливо.
– Як змінила війна особисто вас?
– Гадаю, що війна змінила всіх. Спостерігаю, що навіть більшість дітей, для яких я проводжу лекції в рамках проєкту «Статеве виховання», подорослішали раніше, ніж це мало б бути. На жаль, війна забрала в дітей дитинство. Я теж змінилася. По-іншому почала ставитися до життя. Знайшла сенс у багатьох речах, здавалося б, колись цілком буденних. Скажімо, в таких фразах як «на добраніч», «спокійної ночі». Раніше це були просто ввічливі слова, а зараз «спокійної ночі» означає зовсім інше – ніч без тривог, без ракет.
– Як даєте собі раду зі стресом?
– Мені найкраще допомагають розмови із сім’єю, з моїм хлопцем. Як бувало у дитинстві, коли мама цілує розбиті коліна – й відразу все стає добре, нічого не болить. Ось так і зараз: після розмов з рідними людьми про все погане забуваєш.
– Які цінності для вас найважливіші у житті?
– Сім’я, любов, здоров’я й, власне, саме життя.
– Якщо б ви могли створити ідеальний лікарський препарат, які то ліки були б?
– Мабуть, це була б вакцина або ліки від онкологічних захворювань, які, на жаль, уже тривалий час залишаються великою проблемою в усьому світі.
– Ким бачите себе років через десять?
– Щасливою людиною у вільній Україні.
– Кажуть, бажання, задумані різдвяної ночі, збуваються. Що загадаєте?
– Омріяне бажання в кожного українця сьогодні – Перемога. Хочу, щоб не гинули наші захисники й захисниці. Безмежно вдячна їм – усім тим, хто мужньо стоїть, зупиняючи цей віроломний наступ росіян і захищаючи нашу волю та гідність.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА