Пам’яті славетного випускника ТНМУ Сергія Коновала
Він ходив тими ж коридорами, де зараз поспішаєте ви. Він складав іспити, готувався до практичних і, можливо, так само, як і ви зараз, купував какао та шаурму в перервах між заняттями. Сергій Коновал не був «бронзовим» героєм з підручників історії. Він був живим, енергійним, неймовірно начитаним і дуже добрим. Нині Сергієве ім’я закарбоване у списку Героїв України, а його позивний «Норд» став символом незламності 67-ї окремої механізованої бригади.
Коли мовимо про сучасних героїв, уява часто малює образи, далекі від реальності – монументальні, холодні, застиглі в часі. Але Сергій Коновал, випускник Тернопільського національного медичного університету імені Івана Горбачевського, лейтенант і командир «Сталевої сотні», був цілковитою протилежністю будь-якій сухості. Його історія – це не про військові статути, а про неймовірну жагу до життя, інтелект, який не знав кордонів, і доброту, що стала його найсильнішою зброєю. Сергій, відомий побратимам під позивним «Норд», загинув 6 квітня 2024 року під Часовим Яром, але те світло, яке він залишив після себе, продовжує жити в проєктах, книгах і, найголовніше, у словах його дружини Ольги. Для неї він був і залишається людиною, яка навіть у пеклі війни знаходила місце для книги, спорту та турботи про світ.
Рідним містом для Сергія Коновала став Тернопіль. Тут він народився 29 травня 1992 року, відтак навчався в 19-й школі, у ТНМУ здобував фах лікаря. Медична освіта заклала в ньому ту саму основу – вміння відчувати біль іншого й брати на себе відповідальність за порятунок. Його війна розпочалася не у лютому 2022-го, а ще під час Революції Гідності. Вже у березні 2014 року він був на фронті як парамедик «Госпітальєрів». Проте Сергій завжди прагнув більшого: він був оператором, співпродюсером фільмів про боротьбу українців, вихователем молоді у «Пласті» та одним із засновників «Дому ветерана». Він був людиною дії, яка вірила, що Україна – це не просто територія, а простір, який ми маємо наповнювати змістом, культурою та гідністю.
Командир, який не залишає своїх
Коли почалася велика війна, Сергій очолив 2-у стрілецьку роту 67-ї окремої механізованої бригади. Як командир він мав безліч можливостей працювати в штабі чи обирати безпечніші ділянки, враховуючи його величезний досвід парамедика та громадського діяча. Проте для нього це ніколи не було варіантом. Дружина Ольга згадує, що Сергій завжди був на позиціях, у самій гущі бойової роботи. Це був його цілковито свідомий вибір – бути частиною свого підрозділу до останнього подиху. Він часто казав дружині, що ніколи собі не пробачить, якщо залишить своїх хлопців і піде в тил. Для нього командирство було не про владу, а про служіння тим, хто стоїть поруч з тобою у шанці.
«Сергій завжди був на позиціях, у бойовій роботі. У нього була можливість взагалі не бути на війні, але коли ми з ним про це говорили, він сказав, що ніколи собі не пробачить того, якщо він залишить своїх хлопців. Ми з ним вели розмови також про можливість демобілізації й Сергій казав, що ніколи б цього не зробив, навіть як би була така можливість. І це про його позицію, про його любов до країни, про його любов до нашого народу», – ділиться думками Ольга. Вона наголошує, що Сергій не був жорстким командиром у звичному розумінні цього слова. Його сила полягала в доброті та емпатії. Він розумів кожного свого бійця, переживав кожну втрату як особисту трагедію й при цьому залишався непохитним у виконанні обов’язку.
Ця доброта, на переконання пані Ольги, була його унікальною рисою. Вона розповідає, що Сергій міг бути вимогливим, але в основі його рішень завжди лежала повага до людської гідності. Він був сучасним супергероєм, який не вимагав від життя нічого надзвичайного для себе. Його особисті потреби були мінімальними – міг тішитися простій «пацанячій» їжі, як-от какао і шаурмі чи вчасно знайденій цікавій книзі…
Інтелект під обстрілами та мрія про «Ironman»
Сергій Коновал був людиною неймовірного інтелектуального масштабу. Навіть під час найважчих боїв за Бахмут чи на Лиманському напрямку він не припиняв вчитися. Його наплічник завжди був набитий книгами: від бойових статутів і посібників з військової інституції до фентезі, історичних досліджень та пригодницьких романів. Пані Ольга розповідає, що він читав сто книг на рік. Сергій хотів знати все – як працює тіло, як влаштована історія, як розвивається світ. Навіть намагався читати англійською, попри те, що не володів нею досконало, бо вірив, що межі існують лише для тих, хто погоджується з ними миритися. Ця жага до знань робила його не просто військовим, а інтелектуальним лідером свого підрозділу.
Крім книг, у житті Сергія величезне місце займав спорт. Коли він приїжджав додому з передової, ніколи не дозволяв собі розслаблятися, завжди бігав. У нього була програма у соціальній мережі Strava, де він змагався з друзями, мріяв пройти дистанцію «Ironman» і планував великі подорожі світом на велосипеді після перемоги. «Це була величезна жага до життя. Незважаючи на весь той біль і всі ті важкі моменти, які ми проходили в бойовій обстановці, і на всі втрати, він все одно вірив в те, що зможе повернутися після війни в гарне цивільне життя у своїй країні», – розповідає дружина. Сергій був людиною, яка любила цю планету – він дбав про екологію навіть в умовах фронту, намагався мінімізувати шкоду для довкілля та завжди прагнув до чистоти як фізичної, так і духовної.
Саме цей образ інтелектуального воїна став основою для дитячої казки «Норд і Сталева Сотня», яку пані Ольга ініціювала після загибелі Сергія. Вона хотіла, щоб пам’ять про нього була не сухою біографією, а живою історією, яка надихатиме дітей. Казку написала тернопільська журналістка Зоряна Биндас, яка була знайома із Сергієм і розуміла його цінності. У книзі смерть Сергія описана не як кінець, а як перетворення – він став хранителем вогню, який оберігає наші серця. «Казка стала дуже цікавим інструментом для того, аби розповісти дитині, що відбувається, розказати, що сила людська не в жорсткості, не в агресії, а в доброті. Бо в казці якраз повідано про те, яким Сергій був добрим, але тим не менше він став командиром. Тобто його доброта не була його слабкістю, вона була його силою», – пояснює Ольга.
Гідність у горі та право на майбутнє
Після загибелі Сергія Ольга Коновал стикнулася з величезним суспільним тиском і стереотипами щодо того, як має поводитися вдова Героя України. Її шлях проживання втрати – це маніфест гідності та сили. Вона відверто мовить про те, що суспільство часто вимагає від жінок у горі бути «знедоленими», закритими в собі та позбавленими будь-якого права на майбутнє. Проте Ольга вибирає інший шлях – шлях відкритості та активної дії. Вона підкреслює, що кожен має право переживати горе по-своєму й ніхто не має права давати поради там, де їх не просять. Для неї Сергій залишається живим у кожному проєкті, в кожному слові казки, в кожній донації крові, яку вона продовжує робити, бо це було важливо для них обох.
«Найперше – це абсолютно нікого не слухати. Адже скільки я отримала непроханих порад. І якби ці поради я брала до голови, то, напевно, б зійшла з розуму. Дуже часто люди думають, що вони роблять добре, мовлять якісь банальні фрази й у такий спосіб просто розривають серце людини, яка втратила найдорожче. Я хочу просто поділитися, а розберуся сама, адже ніхто не переживає того, що переживаю. Ми не можемо мірятися болем, бо він цілком у всіх різний», – каже Ольга Коновал. Вона згадує слова своєї подруги, також дружини Героя, про те, що всі навколо із загибеллю людини втратили своє минуле, і лише дружина втратила своє майбутнє. Це усвідомлення дає пані Ользі силу боротися за це майбутнє, роблячи його таким, яким би пишався Сергій.
Ольга активно відстоює власні кордони й закликає до цього інших жінок. Вона не боїться мовити про право на нове життя, на посмішку й про те, що пам’ять про чоловіка – це не чорна хустка, а продовження його справи. Пані Ольга продовжує вести діалог із Сергієм, моделюючи його реакції на власні вчинки: «Щоразу собі моделюю: а якщо б він зайшов зараз у двері та я йому розказала, що роблю те й те, як би він реагував? Я точно знаю, як би він реагував на те чи інше. Переконана, від книги він би точно був у захопленні. Я продовжую активно донатити кров, як робили ми це із Сергієм. До слова, я донор з 2007 року, а Сергій – з 2012-го, і це про нас. І це те, що мене тримає». Пані Ольга вірить, що сильні жінки, які стоять за сильними чоловіками, нині є окремою соціальною категорією, здатною змінювати країну.
Сергій Коновал залишив нам спадок, який важко виміряти лише нагородами, хоча його ордени «За мужність», «Лицарський хрест добровольця» та «Золота Зірка» Героя України твердять самі за себе. Його справжня нагорода – це пам’ять, яка не тисне, а надихає. Це казка, яку читатимуть діти, це «Дім ветерана», який допомагатиме побратимам, це вдячність студентів ТНМУ, які тепер знають, що в їхніх стінах навчався справжній Велетень Духу. Сергій учив нас, що можна бути добрим і сильним водночас, можна воювати й читати книги, можна помирати за країну й при цьому безмежно любити кожну мить життя. Як каже пані Ольга, маємо жити так, аби їм там, на небі, не було за нас соромно. І це, мабуть, найкращий спомин, який можемо залишити про Сергія Коновала – людину, яка стала Хранителем нашого вогню.
Сергій Коновал спочиває вічним сном на Пантеоні Героїв Тернополя, що на Микулинецькому цвинтарі. Але його присутність відчувається всюди, де люди вибирають шлях честі. Його історія – це нагадування кожному з нас: супергерої не прилітають з інших планет, вони виростають поруч з нами, вчаться в наших університетах і люблять наше місто. Наше завдання – не просто пам’ятати їхні імена, а продовжувати їхні цінності. Лише так зможемо перемогти і на полі бою, й у боротьбі за саму суть української нації.
Зоряна ТЕРЕЩЕНКО