Мирослав Домбрович – хірург 66-го військового мобільного госпіталю, капітан медичної служби, кандидат медичних наук, доцент кафедри онкології, променевої діагностики і терапії та радіаційної медицини ТНМУ. З початком великої війни він одразу ж подався на фронт і вже 26 лютого 2022 року почав рятувати життя. І продовжує це робити вже понад два з половиною роки поспіль. На фронті на початку листопада й відзначив свій ювілей.
«Завдяки спорту тримаю себе у формі все життя»
– Мирославе Івановичу, своє 60-річчя ви відзначили на фронті. Не журитеся, що цього дня не були вдома з родиною?
– Ні. Вдома, сподіваюся, з родиною відсвяткую ще не один день народження. А цей ювілей, що я відзначив з побратимами у війську, звичайно, запам’ятається особливо.
– Ви маєте фронтовий досвід ще з часів АТО, в якій брали участь у 2015-2016 роках. Коли розпочалася повномасштабна війна, першого ж дня звернулися у військкомат, а третього вже були на фронті. Пригадую, в нашій попередній розмові, приуроченій вашій перемозі у регіональному доборі на здобуття ордена Святого Пантелеймона, ви зауважували, що по-іншому просто не могли вчинити, вас би потім мучило сумління. Очевидно, такий світогляд, життєві цінності та переконання вам заклали батьки?
– Мене виховувала мама Ярослава Гнатівна. Вона працювала вчителькою математики в моїй школі у селищі Микулинці, де я, власне, й народився. Щоправда, у школі мама ме- не не вчила. Вона була жінкою правильною та справедливою, іноді, можливо, й занадто. Дотримувалася дуже правильних думок і принципів. Саме в такій атмосфері виховувався, тож, мабуть, так і сформувався у мене характер, схожий до маминого. І тоді не міг стерпіти, і нині отих усіляких кулуарних справ. Пригадую, коли закінчив інститут, мені ще все видавалося в рожевих тонах. Вже згодом до мене прийшло розуміння, що світ не такий справедливий, як собі уявляю. Та на мої моральні принципи це не вплинуло – вони залишилися такими ж.
– У дитинстві ви на себе які професії приміряли?
– Як усі хлопчаки, спочатку хотів бути військовим, потім передумав. Навчаючись у школі, планував обирати якусь технічну професію, інженерну. Про медицину, зізнаюся, аж ніяк не гадав, вона знайшла мене в останній момент – і, як з’ясувалося, на все життя.
– Школу любили?
– Навчання мені легко давалося. У мами зі мною проблем не було, лише запитувала: «Ти вже уроки зробив?». І все. Особливо любив точні дисципліни – фізику, математику. Тому й планував вступати в якийсь технічний виш. У шкільні роки відвідував також автомодельний гурток у будинку піонерів, а водночас – і секцію легкої атлетики. Легкою атлетикою, до слова, займаюся все життя, починаючи з п’ятого класу. Згодом виступав на змаганнях, уже і навчаючись в інституті, і працюючи на Дніпропетровщині та в Тернополі. Досі маю дуже багато друзів-спортсменів серед своїх колишніх суперників. Періодично виступаю на ветеранських змаганнях. Скажімо, в Тернополі щороку проводять змагання «Тернопільська озеряна», й я, коли не в армії, беру завжди в них участь, займаю призові місця у своїй віковій групі.
– Такий спосіб життя, ймовірно, також додає вам сили духу?
– Так, і сили духу, і передусім фізичну витривалість. Хірургія – це праця на ногах безперестанку, вона потребує певної підготовки. Мені заняття спортом у цьому дуже допомагають: намагаюсь підтримувати себе в належній фізичній формі, тож мені легше переносити всі ці навантаження.
Любов до спорту й здорового способу життя мені прищепив мій вчитель фізкультури та шкільний тренер Павло Ярославович Депутат. На той час він був молодим учителем, дуже прихильно ставився до всіх учнів, умів заохотити до занять фізкультурою. З Павлом Ярославовичем, який живе в Микулинцях, підтримую теплі стосунки дотепер. Спілкуюся також з Володимиром Івановичем Рачковим, який був моїм тренером у Нікополі. В Тернопільському медінституті мене тренував Василь Якович Волинець, наш викладач з кафедри фізичного виховання, на жаль, уже покійний.
«Смак медицини відчув під час навчання в інституті»
– Чому ви обрали все ж медицину, а не технічні науки, як планували спочатку?
– Бачите, все ж вибрав хірургію, бо тут, як і в техніці, доводиться багато працювати руками, а не лише головою. То ж у кінцевому підсумку всі мої бажання таки зійшлися.
Чому пішов у медицину? І мама, і старша сестра радили спробувати. Мовляв, лікар – це завжди потрібно та престижно. Хоча в нас у родині більше лікарів немає. Зізнаюся, я ставився до цієї ідеї геть несерйозно, але вирішив: гаразд, спробую, якщо вже так наполягають. Як не вдасться, то наступного року буду вже вступати, куди хочу сам. Але вступив!
– Коли відчули смак до медицини?
– Уже в процесі навчання в інституті вона почала мене зацікавлювати. А в перші дні поняття не мав, що я тут роблю. Хоча водночас почувався доволі впевнено та комфортно. На першому курсі ми вивчали непрофільні предмети, зокрема, вищу математику, фізику, а це ж мені якраз добре вдавалося. Половина студентів нашої групи прийшли після медучилища, предметів 9-10-их класів школи не вивчали, тож поняття не мали про інтеграли й логарифми, а я почувався в тому як риба у воді.
На другому курсі, пригадую, виграв олімпіаду з анатомії, завдяки чому іспит уже не складав, відмінну оцінку отримав «автоматом». У мене пам’ять була добра й ті предмети, при вивченні яких вона відігравала головну роль, мені давалися легко. Скажімо, на кафедрі неврології ми вивчали топічну діагностику захворювань, де треба було логічно, як технік, розуміти, де й куди той чи інший нерв іде, які провідні шляхи у спинному мозку. Це мені дуже подобалося, легко вдавалося й запам’ятовувалося. А ось у наступному семестрі, де треба було вже розказувати про симптоми захворювань, що може бути так, а може бути ось так – це вже було для мене важко, розпливчато та незрозуміло. Загалом навчання мені давалося непогано, впродовж 2-5 курсів отримував підвищену стипендію. Втім, диплом з відзнакою не отримав. Закінчив без «трійок», але «четвірок» було на кілька більше, ніж потрібно для нього.
– Яким було ваше студентське дозвілля?
– Практично весь вільний час займали тренування з легкої атлетики, які були п’ять разів на тиждень. На канікулах, наприклад, разом з іншими в будзагони я не їздив. Нас, спортсменів, завжди залишали у спортивному таборі, відправляли на різні змагання. Тож в інституті в мене були лише спорт і навчання.
– Хто з викладачів запам’ятався особливо?
– Насамперед запам’ятався Віталій Зіновійович Сікора, який на час мого навчання був ще асистентом кафедри анатомії людини. Потім став професором, переїхав у Суми. Запам’ятався мені тим, що дуже гарно пояснював матеріал, чудово ставився до студентів, жодних поблажок не давав, але був справедливим. Уся наша група його поважала.
Чудові лекції з пропедевтики внутрішніх хвороб читав Володимир Аветісович Григорян. Він матеріал «розкладав по поличках», усі його лекції конспектували. Я досі маю конспекти практично всіх лекцій професора Григоряна!
На шостому курсі в мене за старою програмою була так звана субординатура, де нас поділили на три напрями: хірургічний, гінекологічний та терапевтичний. Я потрапив на хірургію, тож відповідно багато часу проводив у хірургічному відділенні обласної лікарні. Часто, особливо, на нічних чергуваннях, своїм досвідом з нами ділилися Ігор Якович Дзюбановський та Ігор Касянович Венгер.
– Ви яким саме хірургом тоді себе бачили?
– Узагалі абдомінальним. Власне, ми якось з колегами спілкувалися з Ігорем Яковичем та Ігорем Касяновичем, запитали, як краще вчинити, в якому напрямі спеціалізуватися. І вони порадили: «Хлопці, спочатку п’ять років попрацюйте в ургентній хірургії, щоб ви не боялися до хворих підійти, щоб мали поняття в різних невідкладних ситуаціях, де все треба швидко вирішувати. Як попрактикуєтеся в цьому, то тоді можете вибирати спеціалізацію, яку захочете».
У мене так і склалося: перших п’ять років після закінчення інституту, з 1987 до 1992 року, я працював на посадах хірурга поліклініки, ординатора хірургічного відділення та хірурга з надання екстреної хірургічної допомоги Нікопольської міської лікарні №1 на Дніпропетровщині.
«Як хірург формувався в Нікополі»
– У Нікополь потрапили за розподілом?
– Так. У мене там не було ні родичів, ні знайомих. Після розподілу прийшов у гуртожиток, знайшов географічний атлас і почав дивитися, де ж той Нікополь, яка там промисловість і все решта.
– Які відчуття мали? Трохи було страшно чи вабило незвідане?
– Знаєте, молодим нічого не страшно. Валізу зібрав і поїхав.
– Як вас зустрів Нікополь?
– Нормально. Мені там добре працювалося. Місто промислове, багато робітників, а також людей, які тоді, як казали, «відбували покарання на хімії». Тобто після ув’язнення мали ще певний термін примусового відпрацювання. Відповідно багато було всіляких бійок, сутичок, до нас часто привозили пацієнтів як з ножовими пораненнями, так і травмами на побутовому рівні. Тому досвід як молодий хірург у Нікополі я отримав цілком пристойний. Окрім того, коли щойно приїхав, ще не знав міста, не знав, куди піти, то практично весь час проводив у лікарні, допомагав на операціях, навіть коли не чергував. Тож у колективі мене прийняли дуже приязно.
– Та все ж ви вирішили повернутися в рідні краї?
– У мене тут мама одна залишилася, регулярно були потрібні «чоловічі руки». А з Нікополя, щоб приїхати, потрібно відпрошуватися з роботи, щонайменше на тиждень. Хворих же хто вестиме? Раз-два це ще можливо, а на постійній основі нереально.
Якби Нікополь був у межах сусідньої області, то я, може, й залишився б там. Адже я там й одружився, моя дружина з Нікополя, і старша донька там народилася. Мені 1989 року квартиру там дали як молодому спеціалісту. Місто непогане, я залишився б. Але вирішив поближче перебратися.
– Тут знову довелося завойовувати собі місце під сонцем?
– Було різне. Мудрі люди порадили мені вступити в клінічну ординатуру, зарекомендувати себе та за тих два роки, може, й вдасться знайти місце. Так і сталося.
Впродовж 1992-1994 років навчався в клінічній ординатурі з онкології при ТДМІ. Надзвичайно вдячний за сприяння моєму професійному становленню професорові Геннадію Сергійовичу Морозу та керівникові моєї кандидатської дисертації – професору Володимирові Івановичу Дрижаку. На жаль, обоє вже покійні.
– Понад два з половиною роки ви на фронті. За чим найбільше сумуєте? Чого найбільше вам не вистачає?
– Найбільше не вистачає сім’ї, звичайно. Знудьгувався й за кафедральними працівниками. Доки я був тут, то і професор Володимир Дрижак пішов у засвіти, і з онкодиспансеру за той час померли вже сім лікарів, з якими я працював, яких добре знав. І не треба війни… На жаль, плин життя невпинний.
– За студентами, викладацькою справою нудьгуєте?
– Якщо розглядати викладацьку роботу лише, як читання лекцій та проведення практичних занять, спілкування зі студентами, коли щось їм розказуєш і показуєш, то так, за таким форматом нудьгую. Але аж ніяк не різною «писаниною», методичками, робочими програми, які передбачає педагогічна робота.
– Перебуваючи на фронті, можна почуватися радісним, щасливим?
– Звичайно! Коли вдалася операція, врятували пацієнта, здавалося, безнадійного.
– Чи траплялися у вас випадки, які ви не могли пояснити з точки зору доказової медицини, видавалося, що це втручання вищих сил?
– Недаремно ж жартують, що медицина – наука неточна. Насправді багато чого неможливо пояснити в медицині. Скажімо, в одних випадках у пацієнта щось незначне, а стан його дуже важкий, а в інших – масивні поранення, а стан відносно задовільний і пацієнт якимось дивом отямлюється швидше. Хтозна, може, це й є втручання вищих сил?
Коли я працював в Нікополі, як уже згадував, там стикався з ножовими пораненнями. Це простіше: ти бачиш рановий канал, він, як правило, прямий. А от поранення уламкові та кульові дуже непередбачувані. Трапляється таке, що вхід в одному місці, а сам уламок знаходимо в іншому. І як він туди потрапив? На шляху нічого не пошкодив. Зовсім незрозуміла траєкторія. Ось навіть на днях був у мене випадок: поранення грудної клітки з правого боку, а кулю я витягнув з-під селезінки біля лівої нирки, печінка, шлунок і кишківник не пошкоджені. Як вона туди залетіла? Очевидно, що шлях не прямий. Складно це збагнути. І діагностувати складно.
«Мрію про прогулянки на велосипеді та похід у Карпати»
– Цьогоріч у номінації «За самовіддане служіння українському народу, мужність і стійкість у боротьбі за здоров’я українців, за свободу та незалежність України у війні з російським агресором» як військовий медик ви отримали орден Святого Пантелеймона та побували на нагородженні в Києві. Які враження?
– Урочистості відбувалися в Патріаршому соборі Воскресіння Христового – головному храмі УГКЦ. Зібралося дуже багато відомих особистостей. Та я, чесно кажучи, не дуже комфортно почувався. Все життя не дуже люблю такі помпезні пафосні урочистості, де багато незнайомих людей. Мені значно затишніше в тісному колі з друзями. Як скажімо, з Арсеном Арсеновичем Гудимою. Він мій однокурсник, зараз дружимо сім’ями, маємо багато спільних захоплень і поза медициною, зокрема, катаємося на велосипедах – беремо участь у велоподорожах, веломарафонах, сплавляємося на човнах Дністром, організовуємо походи в Карпати. Нашу компанію підтримує професор Ярослав Петрович Нагірний – він також апологет здорового способу життя. Зараз дуже нудьгую саме за таким дозвіллям.
– Ви щаслива людина?
– Так.
– Що входить у ваше розуміння щастя?
– У професії я відбувся. У сім’ї в мене теж усе гаразд. Одружений, маю двох чудових доньок, які також заміжні, тішуся онукою.
– Діти пішли вашим шляхом?
– Старша донька Ольга – менеджер, закінчила технічний університет, працювала в міській раді у відділі соціального забезпечення, зараз перебуває у декретній відпустці. Молодша Ілона дуже гарно малювала з дитинства. Закінчила факультет дизайну інституту мистецтв педагогічного університету. За фахом – дизайнерка інтер’єру. Водночас самотужки вивчила англійську мову й зараз навчає її в інтернеті інших людей. І їй це добре вдається.
– Доньки не мали бажання йти в медицину?
– Ні, вони не хотіли, а я не наполягав. Медицина – це доволі важкий «шматок хліба». Очевидно, на мені в родині медична кар’єра почалася й закінчилася.
– Може, внучка вибере?
– Може. Катерині в грудні буде три з половиною роки. Вона така балакуча, та я нічого не розумію, адже вона росла без мене. Їй було лише 8 місяців, коли пішов на фронт. З нею спілкувався лише тоді, як у відпустку приїжджав. А це ж мізер – 15 днів на рік.
– Вашій дружині зараз особливо непросто?
– Звісно, Оксані непросто. Ще й довелося їй маму з Нікополя забирати, коли там почалися інтенсивні обстріли. Важко, бо й усі побутові справи лягли на неї, і психологічно складно. Та й роботу ніхто не відміняв. Дружина працює керівником у відділі соціального забезпечення, що в підпорядкуванні Пенсійного фонду.
Попри всі складнощі, її підтримку відчуваю постійно. Всі ці роки, відколи одружилися 1990 року, ми живемо добре. Вже 34 роки разом. Тож подолаємо й ці труднощі.
– Що хотіли б побажати собі з нагоди ювілею?
– Миру в країні, Перемоги – всім нам. А особисто для себе: хотів би трошки більше зайнятися своїм життям. За кордон поїхати, подивитися, як інші люди живуть. Як не дивно, засумував вже і за якимись побутовими справами. Я маю в гаражі майстерню, люблю там майструвати. До слова, з професором Арсеном Гудимою в нас це теж спільне захоплення. Мрію про прогулянки на велосипеді, похід у Карпати. З онучкою дуже хочу спілкуватися. Людські прості бажання. Я ж тут іноді тижнями на вулицю не виходжу: лікарня велика, тож «мандрую» лише зі своєї кімнати у відділення, операційну, їдальню й знову по колу. Хочеться вже повернутися до нормального життя.
– Щиро вітаємо вас з ювілеєм і бажаємо, щоб усі ваші мрії якнайшвидше здійснилися.
– Я теж бажаю навзаєм: студентам – успіхів у навчанні, викладачам – задоволення від своєї роботи. Всім здійснення планів, задумів. Та основне – миру нам, закінчення війни, Перемоги. Ситуація дуже складна, але надія є. Так, надія є. Адже ми тримаємося вже стільки часу – це взагалі дивовижно. Коли ми з хлопцями взяли повістки у лютому 2022-ого та їхали в поїзді на фронт, узагалі гадали, що протримаємося тиждень-два – при такій навалі по-іншому не могло бути. А вже понад два з половиною роки! І за цей час поступилися лише невеличкою частиною України. Звичайно, багато людей загинули, окуповані міста, це величезна трагедія, але в історичному контексті ми тримаємося дуже потужно. Попри все, ми тримаємося!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА